51. Аталія, цариця Єрусалима

51. Аталія, цариця Єрусалима

Лютий норов Аталії[102] зробив її значно славнішою в Сирії та Єгипті, аніж був Давидів рід. Численні вбивства і кров її родичів, що лилася всюди, додали до її імені не менше гіркої слави, аніж царські діадеми додали їй знаменитості.

Була вона донькою Ахаба,[103] царя Ізраїлю, і цариці Єзабели, непутящої жінки; побралася з Йорамом, сином Йосафата, ізраїльського царя. Після смерті Йосафата і Озія, його старшого сина, якому мало перейти законне право на престол, царем Ізраїлю, всупереч очікуваному, коронували Йорама: він хотів, щоб його дружина була царицею. Коли помер батько Ахаб, престол одразу ж зайняв Йорам, брат Аталії, що додало чимало блиску до її слави. З плином часу Аталія зазнала багато незгод. Коли помер її чоловік, на престол зійшов син Окозіяс, відтоді жінка почала всебічно сяяти царською славою.

Коли ж Окозіяс відійшов на той світ від удару стріли, грізна жінка запалилася прагненням влади. Тоді й вигадала злочин, про який не можемо не згадати, і зібрала весь свій дух для його здійснення. Забувши про жіночу ніжність, не тільки не оплакувала свого загиблого сина, а навіть забезпечила причину для ще більших сліз – якби мала жіноче серце. Ще земля була мокра від крові її сина, як Аталія пішла з мечем на всіх нащадків Давида, і не заспокоїлася доти, доки всі хлопчики не загинули від кровожерного меча. Один-єдиний Йоас, малесенький синочок царя Окозіяса, уникнув смерті, бо Аталія його не знайшла. Йосаба, донька царя Окозіяса, сестра небіжчика Озія, таємно забрала хлопчика до будинку свого чоловіка, понтифіка Йоада, аби врятувати його і виховати.

Зухвала жінка завдяки крові стількох підступно вбитих людей зважилася посісти трон, який вона власноруч звільнила, щоб керувати цілим царством.

Чому ж дивуємося Атреєві, Діонісієві, Югурті – чоловікам із жорстоким характером, коли чуємо, що вони, спонукувані прагненням влади, заступають на керівні посади ціною життя оточуючих? Чи не бачимо, що задля цієї ж мети жінка винищила все царське потомство, не пощадивши навіть своїх близьких?

Неймовірно виблискували царські діадеми Аталії, однак пурпур пролитої крові був значно помітніший, аніж царські відзнаки. Оскільки вона мечем зігнала свою жорстокість на невинних душах нащадків Давида, тож могла відчути злість всіх інших до її близьких. Якби вона захотіла, то могла б легко побачити свого брата Йорама, царя Ізраїлю, котрий лежав у землі Набаот, стікаючи кров’ю, що лилася з безлічі ран, покинутий собакам; а також матір Єзабелу, яку в царських одежах скинули з високої вежі під ноги перехожим і так затоптали ногами, розтерли копитами і колесами возів, що тіло цілком перетворилося на болото, і не залишилося жодного сліду від нещасної; а також сімдесят своїх братів, убитих впродовж однієї години біля міста Самарія, і їхні відтяті голови, настромлені на палі довкола міста Єрусалим як найбільший доказ неймовірно злого вчинку; а також могла бачити смерть інших родичів, з яких ніхто не уникнув меча вбивці.

Але врешті, щоб жінка, винна у величезних кровопролиттях, не залишилася непокараною, по семи роках панування Аталія сама стала свідком того, як з допомогою вищого понтифіка Йоада її онук Йоас, якого вона хибно зараховувала до числа вбитих, силою зіпхнув її з царського престолу. Її, що даремно кричала і погрожувала, під вигуки народу раби і хулігани ганебно волокли аж до Воріт Мула, де заслужено покарали: щоб почвара покотилася у підземне царство тим самим шляхом, яким змушувала йти невинних.

Так вчинила Божа справедливість: хоча вона й не поспішає, однак нічого не забуває; тому й накладає жорстокіше покарання на тих, у кого не бачить довгоочікуваних змін у звичках. Якщо ми не роздумуємо над цим, не хочемо вірити, а тим більше не збираємося виправлятися, то самі себе прирікаємо на ще більші гріхи. Нас захоплює буря, коли ми найменше цього сподіваємося, і в нещасті оплакуємо свої вчинки, хоча це й не допомагає.

Огидним є прагнення незаконного здобуття влади: як правило, воно вимагає крові. Рідко досягають мети волею випадку, частіше доводиться вдаватися до підступності або жорстокості. Якщо замислюєш підступність, то тебе заполоняють думки про обман, засідки, хитрощі, зраду й тому подібне; якщо хочеш вдатися до жорстокості, то постійно будеш охоплений пошестю заколотів, бунтів, звинувачень, жорстокості, помсти. І яким шляхом збираєшся йти, такі повинен готувати й сили. Усі ці засоби притаманні зловмисним людям, і якщо ти не станеш їхнім служником, то не зможеш бути правителем царства.

Що ж далі? Скажімо, здобув ти трон. Тоді мусиш закривати вуха на скарги, відвертати очі від сліз, злочинів та вбивств; серце обернути на камінь; озброїти жорстокість і забути про милість; нехтувати здоровим глуздом і плекати несправедливість; знівелювати силу святих законів, підтримувати хтивість та сіяти злість; насміхатися над простотою; пропагувати пожадливість, розкошування і ненажерливість: усе це – передвісники славного правителя. Не зберігається ані Боже, ані людське; змішується святе і грішне, оскільки милосердя утискається, а злочинність переходить у кровопролиття. Принижують благочестивих людей, нечестивих возносять, безчестять дівчат, затягають до насильства невинних юнаків, розтоптують чесноту і вихваляють пороки. Задушивши згоду, всюди тріумфує розбрат. Який же чудовий прихід царя!

То що ж? Якщо дістався хтось трону через кровопролиття і ганебні вчинки, міг би, незалежно від того, як це сталося, жити непорочно! Тут же виникають підозри, лідери йдуть на вигнання, багаті обертаються в бідних, висилають давніх друзів; братів, синів, онуків і батьків кидають у в’язниці або вбивають, наче суперників; немає ані віри, ані святості; відсутня будь-яка справедливість; тривожність наростає, заснути стає важко, без страху неможливо навіть пообідати. Ті, кому можна було довіряти, у вигнанні, і виходить, що все життя в руках негідників.

Яка чудова, яка бажана, яка похвальна влада, здобута таким клопотом! Було б достатньо увійти в хижку бідняка, що сповнена спокоєм, скріплена безпекою і позбавлена тривог. Висоти, які здобувають ціною крові, утримують з таким самим страхом. Коли через підозри усуваємо тих, кому можемо довіряти, то самі себе доручаємо негідникам, відкупляючи злочин; тому часто так і стається, що з їхньою допомогою наш кінець стає таким, яким був початок, а то й ще гіршим. Адже в одну мить, коли гинемо, втрачаємо все те, що збирали впродовж багатьох ганебних років.

Аталія зрозуміла це, однак надто пізно.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.