57. Артемізія, цариця Карії

57. Артемізія, цариця Карії

Артемізія, цариця Карії,[110] була великодушною жінкою. Для нащадків вона залишилася рідкісним і вічним зразком найсвятішої любові та незаплямованого вдівства. До наших днів не дійшли відомості ані про її батьків, ані про батьківщину, однак задля оспівування її слави вже достатньо знати, що вона була дружиною Мавзола, могутнього на той час царя Карії. За життя вона так його любила, що коли він помер, не могла забути мужа до кінця своїх днів.

Пам’яткою її любові був чудовий монумент, що довго простояв. Адже якщо вірити відомим історикам, як тільки коханий чоловік скінчив свої дні, вона справила виняткові почесті для його тіла. Після церемонії спалення, коли прах дбайливо зібрали, не дозволила засипати його на зберігання в золоту урну: вважала, що для жінки, яка так сильно любила свого чоловіка, жодне інше вмістилише не буде надійнішим, аніж її власні груди, в яких полум’я давньої любові після його смерті горіло значно яскравіше. Тому, щоб його прах покоївся там, де міститься вічна пам’ять про минуле життя, зібрала увесь, розчинила й потроху пила, допоки не випила все. Решту життя провела у слізних оплакуваннях. Споживши рідину, вірила, що йде до мужа, і, згорьована, згодом відійшла у небуття; але перед тим вдова здійснила неймовірні вчинки.

Звичай зводити видатним людям грандіозні поховальні монументи походить з давніх часів. Артемізія, не маючи й краплі жадібності, задумала неймовірно пишний та коштовний монумент, аби виглядав співмірним з її почуттями. Невдоволена жодним з місцевих майстрів і не довіряючи якомусь одному, наказала послати за Скопасом, Бріаксом, Тимотеєм та Леокаром, яких у Греції на той час вважали за найкращих будівничих у цілому світі. Під їх керівництвом для Мавзола був створений величний мавзолей, зведений з мармуру, видобутого саме для нього: аби цим неймовірним творінням, якщо не було іншого способу, увіковічити ім’я коханого мужа.

Мавзолей перевершив майже всі будівлі світу – як мистецтвом, так і коштами: його зарахували до семи чудес світу і довго берегли пам’ять про нього. Тож згадка про будівлю не була даремною: адже з нею розквітала і слава митців, і прославлялася величність знаменитої жінки.

Отже за наказом жінки архітектори заклали підвалини гробівця прямокутної форми поблизу Галікарнаса, головного міста Карії. Південна і північна сторони мали шістдесят три стопи у довжину, дві інші були коротшими. У висоту гробівець вивищувався на сто сорок стіп і мав тридцять шість мармурових колон довкола. Як згадують джерела, східну сторону будівлі проектував Скопас, північну – Бріакс, за західну сторону взявся Леокар, а четверту залишили для Тимотея. Митці намагалися перевершити один одного у вирізьблюванні статуй, фресок та інших окрас, виявляючи таку майстерність і силу таланту, що споглядаючі не раз дивувалися, що майстри створили з мармуру наче живі обличчя. Схоже, руки митців боролися за славу не лише для того часу, але й для наступних століть.

Артемізії не випало побачити завершення цього дивовижного творіння: їй перешкодила смерть. Говорять, що, незважаючи на смерть цариці, архітектори не покинули своєї праці, довівши задум до кінця, оскільки вважали, що для нащадків цей витвір буде чудовим свідченням їхнього таланту. До роботи, однак, залучили Гітерона, п’ятого архітектора, який додав до будівлі рівнобічну піраміду в двадцять чотири стопи;[111] шостий митець, скульптор Пітій, увінчав будівлю мармуровою колісницею, запряженою четвіркою коней. Коли цю будівлю завершили, то назвали її по імені царя Мавзола – мавзолей. З того часу всі царські поховання називають мавзолеями – від назви цієї видатної споруди.

Велику славу здобула любов Артемізії, щире визнання отримали її незламне вдівство і плачі, не менш відомим стало величне поховання – чи то завдяки скульпторам, чи завдяки Артемізії, що, випивши, помістила прах чоловіка у своїх грудях. Але чеснота Артемізії не обмежується лише цими величними діяннями: жінка, щедро наділена чоловічою витривалістю, відвагою та військовим хистом, окрасила тріумфами своє величне ім’я.

Адже читаємо, що вже після смерті мужа вона щонайменше двічі, а то й частіше, бралася за зброю, відкладаючи на деякий час оплакування: вперше, коли захищала безпеку своєї країни, і вдруге, зберігаючи вірність союзникам, на їх прохання. Коли Мавзол помер, жителі Родосу, що неподалік від Галікарнаса, озлобилися на те, що жінка очолює царство Карію; сподіваючись захопити владу, вони зібрали флот і з великою кількістю війська напали на царство.

Місто Галікарнас розташоване над Ікаровим морем і має природні укріплення; є там два порти, один з яких, що зветься Малий, звужуючись, наче потаємно входить в глиб міста і розташований так, що з царського палацу, зведеного над ним, можна приготувати і позносити все необхідне, причому цього не помітили ні охорона палацу, ні чужинці; другий порт, більший, розташований поза мурами міста і виходить у відкрите море.

Артемізія, знаючи, що ворог із Родосу заходитиме у великий порт, наказала своїм громадянам озброюватися. Взявши з собою моряків і веслярів, вона заховала їх у палаці для здійснення свого таємного задуму. Всіх громадян попередила, щоб, допоки не подасть знаку, аплодували родосцям з мурів і, подаючи їм надію на капітуляцію, закликали їх, якщо зможуть, усім зібратися на форумі.

Сама ж відразу, тишком-нишком, потай від ворожого ока вийшла у відкрите море з малого порту. Коли подала умовлений знак, громадяни виманили родосців, і ті, покинувши свій флот, поспіхом попрямували на форум, наче переможці. Тоді Артемізія скерувала свої кораблі та рішуче налаштованих воїнів на покинутий флот родосців і захопила його. За наказом здійнявши галас, громадяни звідусіль накинулися на ворогів. Так галікарнасці винищили всіх нападників, позбавивши їх можливості втекти.

Здобувши перемогу, Артемізія увінчала захоплені кораблі лавром і взяла курс на Родос. Родосці, побачивши із сторожових веж, що наближаються їхні увінчані кораблі, повірили у перемогу своїх. Відкривши порт і ворота міста, зовсім несподівано для себе прийняли переможного ворога замість своїх. Так Артемізія швидко підкорила місто і наказала винищити всю старшину Родосу. А для прославляння своєї перемоги дала вказівку звести пам’ятник на родоському форумі: на місці Народних зборів поставили дві мідні статуї, одна з яких зображала Артемізію, інша – переможене родоське місто. На статую наклали ганебні вінки, що позначали поразку. Артемізія, зібравши данину, залишила острів і повернулася додому.

Іншого разу, коли Ксеркс,[112] могутній цар Персів, рушив на Спарту, всю землю покривши своїм військом, а флотом зайнявши весь берег, прагнучи не те щоб завоювати, а проковтнути всю Грецію, то попросив Артемізію долучити свій військовий флот до його армади. Але сухопутні сили Ксеркса вже захиталися, коли її флот біля Саламіна зустрівся у битві з флотом афінян під керівництвом Темістокла. Ксеркс споглядав битву з безпечного місця і бачив, як Артемізія відважно боролася поряд з усіма своїми вождями, закликаючи їх до бою, ніби помінялася із Ксерксом статтю. Якби Ксеркс був такий відважний і мав такий хоробрий дух, то його флот не так легко було б навернути до втечі.

Деякі джерела говорять, що це була не Артемізія, а Артемідора, також цариця Галікарнаса, і на підтвердження свого здогаду вказують, що морська битва з Ксерксом біля Саламіна відбувалася в рік сімдесят четвертої олімпіади, а мавзолей Артемізія побудувала в рік сотої.[113]

Однак я приєднуюся до тих, які ототожнюють Артемізію й Артемідору, а достовірні свідчення, що їх розповідають про Артемізію, породжують багато недостовірних, і це зменшує нашу довіру до них.

А читач нехай вірить у те, що йому більше до вподоби: чи була задіяна вона одна, чи дві – все ж діяла жінка. Тож бачачи діяння Артемізії, чи можемо вважати, що через помилку природи сталося так, що тілу, яке Бог наповнив мужнім і величним духом, було надано жіночу стать?