Петербург

Петербург

У середині грудня Опанас Васильович одержав у Немирівській гімназії відпустку через хворобу на один місяць. І Марковичі негайно виїхали в Петербург. Дорогою сім’я завітала до брата Опанаса Васильовича, – пізніше племінник Марії Олександрівни так описував її: «Тітка Марія Олександрівна <…> одрізнялася від Опанаса Васильовича всім, геть усім: блондинка з сірими гарними очима, рівними, плавними і спокійними рухами: в момент різких поривів дядька Опанаса вона дивилася на нього широко розкритими очима не посміхаючись. Я пам’ятаю її високою, з великою русою косою…» Їдучи в столицю, Марковичі зупинилися в Москві в українського історика й фольклориста Михайла Максимовича. Письменницю Марка Вовчка вже знали, читали її твори і з нетерпінням очікували нових оповідань. У лютому в журналі «Русский вестник» надрукували оповідання «Козачка». Прибувши в Петербург, сім’я оселилася в будинку Кавеліна, навпроти друкарні П. Куліша. У місті Марковичі познайомилися не тільки з українськими, а й з російськими та польськими письменниками і громадськими діячами. Збулася давня мрія Марії Олександрівни побачитися з Тарасом Григоровичем Шевченком. Сталося це в січні 1859 року. Як згадував М. Білозерський, «Шевченко від автора “Народних оповідань” був у невимовному захопленні». Вони зустрілися як давні знайомі, задушевні друзі. Їх єднала спільність переконань, любов до України. Були вони подібні і складом характеру: обом притаманна сильна воля, прямота, непоступливість, душевна щедрість, громадянська мужність.

Через якийсь час після першої зустрічі Тарас Григорович написав елегію «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859»:

…Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Коли в 1860 році вийшов другим виданням «Кобзар», то ця книжка була присвячена Маркові Вовчкові. Крім того, на титульній сторінці подарованого примірника автор написав: «Моїй єдиній доні – Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Подібний напис зробив Поет і на подарованому рукописі нелегального твору поеми «Неофіти»: «Любій моїй єдиній доні Марусі Маркович на пам’ять 3 апреля 1859 р. Т. Шевченко». Водночас він подарував їй свій портрет з написом: «Марії Олександрівні». Між тогочасними українськими письменниками з такою великою силою і мужністю кріпацьке зло викривала тільки вона, продовжуючи традиції Шевченка в цій боротьбі. До її творів Шевченко ставився з великою пошаною.

Про Шевченка Марія Вілінська могла чути ще в Харківському пансіоні від студентів університету, які пошепки говорили між собою про мужнього Поета, що не побоявся висміяти самого імператора й за це був тяжко покараний. Коли Марія познайомилася з О. Марковичем, він багато розповідав про Тараса Григоровича, декламував його вірші. З сердечним теплом згадувала про нього хрещена мати Богдася – князівна Варвара Рєпніна, яка замолоду особисто знала Тараса Шевченка й закохалася на все життя. Варвара Миколаївна листувалася з Поетом і багато розповідала про нього своїй кумі. Незвичайна особистість Шевченка викликала в Марії Олександрівни не тільки зацікавленість, а й шанобу. Марко Вовчок присвятила Т. Шевченкові повість «Інститутка» та казку «Чортова пригода». Ус е життя берегла як найдорожчу святиню подарований ним золотий браслет і навіть у скруті не допускала й думки продати або закласти коштовну прикрасу.

Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш ввели письменницю в коло Петербурзької громади. Тарас Григорович познайомив Марію Олександрівну з поетом, одним з перших перекладачів творів Шевченка російською мовою Олексієм Плещеєвим (1825—1893), з польськими діячами Едвардом Желіговським (1815—1864), Зигмунтом Сераковським (1826—1863), лікарем Павлом Круневичем (1835—1871). Марковичі у Петербурзі спілкувалися з Миколою Івановичем Костомаровим (1817—1885), Василем Михайловичем Білозерським (1825—1899), Миколою Олексійовичем Некрасовим (1821—1877), Федором Івановичем Тютчевим (1803—1873), Павлом Васильовичем Анненковим (1812—1887), Олексієм Михайловичем Жемчужниковим (1821—1908) та іншими прогресивними митцями, науковцями й громадськими діячами. Одним з письменників, з якими познайомилася в той час Марко Вовчок, був Іван Сергійович Тургенєв. Одного разу, вже після знайомства з Марією Олександрівною і Тарасом Григоровичем, І. Тургенєв запитав у Шевченка, якого автора слід читати, щоб чимшвидше навчитися української мови, і Поет відповів: «Марко Вовчок! Він один володіє нашою мовою». Ставши другом письменниці, Іван Сергійович познайомився з рукописом «Украинских народных рассказов» і висловив своє незадоволення перекладом. Марко Вовчок згодилася, щоб він зробив новий гідний переклад за авторським оригіналом. Великий письменник зробив це за короткий час, старанно відредагував збірку – і книжку було надруковано в 1859 році. У передмові до цього видання І. С. Тургенєв писав про своє прагнення зробити ім’я Марка Вовчка таким же «дорогим і домашнім» для російських читачів, яким воно вже стало для українських. «Автор цих рядків, – продовжував письменник, – бажав дотримуватись у своєму перекладі чистоти і правильності рідної мови й водночас зберегти в міру можливості ту особливу наївну чарівність і поетичну грацію, якою сповнені “Народні оповідання”». Марія Олександрівна дякувала другу за передмову до збірки і дала для перекладу свою повість «Інститутка». І. Тургенєв казав про цей твір: «…я в цілковитому захопленні; такої свіжості й сили ще, здається, не було. <…> Я маю намір перекласти “Інститутку”, хоч і приховую від себе складність цього завдання».

У Петербурзькій громаді Марія Олександрівна займала почесне місце не тільки як письменниця, а й як особистість. Великою вродою вона не відзначалася, хоч мала дуже гарні, незвичайної глибини сірі очі. Була висока, статурна, з довгою русою косою, яку закладала короною навколо голови. Одягалася просто, але зі смаком. Замкнена і стримана, поводилася скромно, трохи холодно, але рухи її були плавні й неквапливі. Належачи до тих людей, які воліють «менше казати, а більше знати», – вона говорила не багато, зате завжди розумно, змістовно, вміла уважно слухати мову інших. Ті, хто добре знав Марію Олександрівну, свідчать, що її характеризувало рідкісне сполучення розуму, таланту, природної чарівності, аристократизму й поетичності натури. При першому ж знайомстві вона викликала симпатію до себе. За словами І. Тургенєва, мала дар «підкоряти людей і робити з ними, що сама хотіла». Однак ніколи не зловживала цим даром. Марія Олександрівна викликала захоплення, де б вона не з’являлася. Описуючи її, друзі та знайомі казали: «обличчя дуже лагідне, але просте», «вона, мабуть, вельми розумна, та дуже соромиться», «вона мені здалася жінкою скромною, без авторського самовдоволення», «дуже мила жінка, котра так виглядає, ніби й не відає, якою рукою береться за перо»…

Живучи в Петербурзі, Марко Вовчок дуже багато працює, її нові твори друкуються в журналах і збірниках, вона робить авторські переклади, в домі Марковичів збираються друзі й знайомі, небайдужі до літератури люди. І таке життя, на жаль, приносить не тільки хвилини щастя й задоволення від захопленої праці й спілкування з однодумцями. Марія Олександрівна час від часу почуває себе так погано, що інколи навіть відмовляється від запланованих прийомів, і то не дарма: на засіданні Цензурного комітету прочитують анонімний донос про величезну шкоду від розповсюдження творів Марка Вовчка. Крім того, стосунки з Пантелеймоном Кулішем стали нестерпними, навіть спільні знайомі помічали, що Куліш «Марку Вовчку так набридає, що вона ладна втекти від нього…».

Після довгих клопотань Опанас Васильович був звільнений з посади молодшого вчителя Немирівської гімназії, і родина почала розмірковувати про поїздку за кордон, бо це конче необхідно було для здоров’я Марії Олександрівни. Хоча у спогадах старшого сина Богдана причину поїздки пояснено по-іншому: «Головною причиною було прагнення духовного світла. Особливо ж І. Тургенєв переконував Марка Вовчка та її чоловіка подивитися, як живуть за кордоном». Саме подивитися, як живуть люди без кріпацтва, й хотілося Марії Олександрівні. Разом з Марковичами за кордон збирається й Іван Сергійович Тургенєв. У цей час виїжджає за кордон і Пантелеймон Куліш, а от Опанас Васильович поїхати не може. Вирушаючи за кордон, Марко Вовчок казала, що їй сумно й тяжко їхати без чоловіка, але вона сподівається, що він приїде вже через кілька місяців.

Прощаючись із письменницею перед її від’їздом за кордон, Т. Шевченко наполегливо радив їй писати якомога більше і звернутись до народних казкових сюжетів: «Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу, дві або п’ять, а то й сім кіп казок…» Виконуючи це побажання Т. Шевченка, вона пізніше напише такі чудові твори цього жанру, як «Невільничка», «Лимерівна», «Кармелюк», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя».

Увечері 29 квітня 1859 року Марко Вовчок із сином Богданом, у супроводі Івана Тургенєва вирушили з Петербурга в Берлін.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.