Передмова

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Передмова

Серед численних літературних ювілеїв останніх років ми не стрічаємо ювілею Лесі Українки. Не буде його і в сім році. Тому вибір сеї теми здавався би чимось зовсім довільним. Але є ювилеї і – ювилеї. Одні – ювілеї народин або смерти, що минають ледво помітно, не збуджуючи в святочній громаді ні запалу, ні відгомону. Це офіціальні урочистости патріотичної суспільности, що вміє шанувати своїх великих і твердо памятає календарні дати. Але є й інші ювилеї: Коли відкинутий сучасниками, зроджений для інших часів – виривається нащадками з пазурів минулого і ставляється на недосяжну височину.

До таких несподівано воскреслих належить і Леся Українка, поетка української Sturm- und Drang епохи. Епохи, що настала щойно тепер, але про яку мріяла вона вже більш як двацять років тому.

Її життя було цілою проблемою. Вона на цілу голову переростала хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою. Поетка незвиклого у нас темпераменту захоплювала читачів менше, ніж численні dii minores літератури. Вона зраджувала ледви чи не найглибшу освіту в крузі товаришів пера, а зосталася особою, якою найменше займалася освічена критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе особливої уваги тих, що цікавилися тайнами поетичної творчости. Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужеські чесноти повинні б були стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній завирюсі, що несподівано впала на нього.

Як це могло статися?