Контраст між вдачею Лесі Українки та квієтизмом її доби
Контраст між вдачею Лесі Українки та квієтизмом її доби
Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми уподобаннями, пристрастями і вдачею типова постать Середньовіччя, з’явилася на світ, коли Україна вже вийшла з епохи Середних віків, і – ще до неї не повернула, як це сталося за нас. Вона жила і діяла в добу, у колиски якої стояла сумна постать великого плебея – Руссо. В епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної моралі – етику, якої приписи, як математичні формули, доводилися доказами розсудка. На місце великих пристрастей – поміркованість, на місце непевності відносин, що гаптувала волю і гострила думку, соціальну упорядкованість, а з нею загальну нівеляцію і нудоту. На місце римського miraculum – поняття непорушности законів природи і людського співжиття. На місце віри, що рушає горами – сліпе упокорення перед так званим бігом подій.
Це був той час, коли героїчний період міщанства давно відшумів, коли на місце патлатих ґренадірів революції, що, перекидаючи скрізь трони і вівтарі, волочилися по світі від Парижа до Москви, від Гамбурга до країни фараонів – прийшли звинні райзендери; коли люде відзвичаїлися щиро сміятися і щиро ненавидіти. Коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на кострище; коли людське життя стало важити більше, як людська честь; коли на зміну безпосередності прийшов всесильний і зарозумілий, але імпотентний та зблязований сноб. Це був час, коли знов безвладні лежали у стіп переможця народи, що в 1848 р. рвалися на свободу; коли на Україні зброю можна було найти лише в курганах або музеях; коли поетичну легенду заступила проза щоденного життя; коли на зміну непокірних дідів прийшли зрівноважені онуки, що „садили картопельку” і котрим байдуже було
…“чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картоплю родить…”
В таку добу з’явилася в нас Леся Українка, а властиво, як ця доба вже минала.
„На шлях я вийшла ранньою весною" –
зачинає вона один зі своїх молодечих віршів. І дійсно найтемнійші дні цієї доби тоді вже упливали. Імперіалізм, соціалізм і націоналізм – ось були три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, – що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси. Наша прекрасна планета готова була знов обернутися в передсвітній хаос, а неспокійні духи вмираючої епохи, кождий на свій спосіб, звістували світанок життя.
Д’Оревілі1 і Пшибишевський2 готові були клячати перед Люципером, аби він їм допоміг вирватися з одурюючих обіймів закам’янілої в своїх чеснотах цивілізації. Кіплінґ3 шукав рятунку від роз’їдженої рефлексіями Європи в суворих “законах джунглів” і пять літ перед війною накликував її, як спасенну бурю, що очищує повітря. Ніцше4 викликав дух Чезаре Борджіа5, криваву постать італійського відродження, що в своїй цілостности видавалася йому якимсь надчоловіком у порівнанні з пігмеями його покоління. Сорель6 впровадив культ англійських піратів, американських бізнесменів і пролетарів, бачучи в їх непогамованій енергії силу, що відродить гниючий світ. Бергсон7 проповідував філософію інтуїції.
Це все був дим над вигаслим уже, здавалося, кратером. Пробуджена туга людського “я” за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кілька сот років, тоді коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізнійше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з ії сучасників не відчував тої бурі, якої так пристрасно прагнула вона.
Ці сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх трицятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Це був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, “червоних оргій”, як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося
“спалити молодість і полягти при зброї”.
Про це покоління писала вона:
“Найкрасші дні своєї провесни
ми зустрічали сумом,
Тоді як раз погасли всі вогні
і вкрилось темне море сивим шумом.”
Це був час “лицарів без спадку”, коли проповідь вождів громадської думки пригадувала поетці “порікування дрібних кам’янців” на побережу, що “наводило оспалість і досаду”. Коли
“Старі мечі поржавіли, нових
Ще не скували молодії руки,”
коли
“були поховані всі мертві, а в живих
Не бойової вчились ми науки.”
З солодкавого народолюбства і засадничого пацифізму гадали сучасники поетки викувати тую національну свідомість, що вивела б народ на шлях визволення. Вони вірили в автоматичний розвиток подій, що допровадить до здійснення їх ідеалів. Вірили в те, що “згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці”, що воскресне Бог і розточаться врази його так самісінько, як майже дві тисячі літ тому, без усякого співділання віруючих…
Вони так були переконані у непомильности своєї науки, так звикли бачити в розпущенім водою вині своїх слів всевикупляючу кров, що зачали плутати одне з другим; забуваючи, що дійсно викупляючу силу для народів, як і для людськости, все мала тілько кров!
Про це їм і нагадала Леся Українка! Її обнята тривогою душа чулася чужою в ідейній бідермаерівщині тих часів. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх – у півсні – снували її сучасники поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В непогамованім пориві, що захлиснувався в нестримливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою цю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу.
Полишаючи початки її творчости, ціла її поезія – це було щось подібне до ґвалтовного і понурого Dies irae, dies illa. Лемент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду. Як та кітка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруженнє спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотеє жито і синє небо, – привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров’ю. Перед нею вставали гнітючі примари “страшної і невсипущої війни”, “страшної і невблаганної” борні. Збіжа урожайного краю йшли з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу… Або ще гірше, навколішках перед тріумфуючим наїздником бачила вона його, з терновим вінцем на зігнутім чолі і зі сльозами каяття на помутнілих очах.
“Es gibt etwas Weiseres in uns, als der Kopf ist” – сказав Шопенгауер. Це розуміє кожда жінка ліпше, ніж хто будь інший, це розуміла Леся Українка краще, як яка будь інша жінка, і власне це “щось”, що є мудрійше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед. Вона неначе чула наближення тих нових скифів, “с раскосыми и жадными глазами”, яких оспівував їх поет Блок8, смакуючи ту хвилину, коли конаюча Європа віддасть останній віддих у “тяжелых, нежных” лапах нових вандалів. Вона майже фізично чула цю “тяжку лапу”, піднесену над нацією, дарма що її земляки складали на ній повні пошани поцілунки. Бачила незлічимі орди варварів з півночи, що сунули на край, як оспівана нею Касандра, що задовго до облоги Іліону бачила на гладкім морі “чорні кораблі”, що “хвилю стерном розтинали”, та як “на шоломах у вояків ахайських тряслися грізно гриви”. В смертельнім страху за націю бачила вона вже цілком близько цю хвилину порахунку, і нам, сучасникам вогневого хрещення нації, мимоволі пригадуються її вірші про ту “війну страшну і невблаганну”,
“без гасел бойових, без гучної музики,
без грімких виступів,”
коли
“на поєдинок там виходили в ночі,
ховалися під пахву короговки.”
Коли про цих борців “ніхто не знав, де й як вони лягли”; коли “ішли усі, жінки і чоловіки, і навіть діти не сиділи дома…” їй усе мариться “меч политий кров’ю”, або “зброї полиск”, вогонь, на якім “жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця”. Рука її все “стискає невидиму зброю”, а “в серці крики бойові лунають”. Вона все снить про якусь країну, де “люде… гинуть у тяжкому лютому бою”, де “панує… смерть потайна”; про легенди “закрашені у густу барву крови”, де “річ іде про жертви та кривавії події”. Свої пісні вона рівняє зі спогадами “смутними і кривавими” забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі – з “кривавим змаганням”. Як невідступна ідея вічно переслідує її образ кривавого дня народження нації, коли, от як
“під час породу звісно ллється кров
і рветься крик…”
Ба, навіть у того ангела, що з’являвся її фантазії, бачила вона, як “на білих крилах червоніла кров”.
Кров, кров і кров! – ось що бачила в своїй надлюдській імаґінації на рідних степах українська Сивілла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові ніжність, чутливість і мягкість її віршам!
Звідки взялися в неї ці ноти в тодішні часи, задовго перед війною, ба навіть перед першою революцією на Сході Європи? Чим пояснити це дивне роскошовання жінки в таких настроях?
Що крилося за тим? Передовсім – величезний дар провидження, але не лише це!