Автограф для Народного Руху

Автограф для Народного Руху

У 1988 році Леоніда Кравчука було призначено на посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ. Вже третій рік тривала оголошена Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим «перебудова», тому партійні ідеологи отримали непросте завдання. З одного боку, треба було ідеологічно підтримувати генеральну лінію партії і «перебудовуватися», не міняючи загальної радянської ідеології. З іншого боку, саме по ідеології «перебудова» завдала першого нищівного удару. Фактично в перемозі демократичних сил у серпні 1991 року найважливішу роль зіграла ідеологія. А якщо бути більш точним – конфлікт радянських та демократичних цінностей, конфлікт двох ідеологій, двох світів, старого та нового, і демократичні цінності, насамперед – ідеологічні, а не матеріальні, перемогли. Для України 1988 рік був тим більше особливим: почалися національно-демократичні процеси. Створювалися численні громадські організації, котрі по суті своїй були антирадянськими і патріотичними. Навесні 1989 року всілякі товариства, спілки, групи сприяння тощо почали рости, як гриби після дощу. Компартійні органи реагували на них відверто вороже, хоча всі ці новоутворення лише лякали владу, мало впливаючи на неї. То ще була не опозиція. Справжньою опозиційною силою став Народний Рух України за перебудову.

Зародившись на хвилі масового стихійного протесту проти комуністичної системи, Рух об’єднав у своїх рядах практично всі сили, що прагнули ліквідувати радянську тоталітарну Систему, що наскрізь прогнила. Так починалося протистояння: Рух – Система. Перший раунд залишився за Рухом, який виступив як опозиція щодо влади компартії. Натискові націонал-демократів не змогла протистояти ні стара брежнєвсько-українська номенклатура, ні нове українське партійне керівництво. Створили його діячі культури, а очолили письменники. Правда, більшість із очільників Руху самі були комуністами і навіть займали в партійних організаціях певні посади. Цікаво і навіть показово, що дисиденти, котрі в той час масово поверталися з ув’язнення і були реабілітовані, не поспішали в масі своїй вступати в ряди Руху, здебільшого лишаючись просто симпатиками нової політичної сили, авторами як прогресивних статей у «Літературній Україні», яка стала одним із рупорів Руху, так і в не заборонених уже самвидавчих друкованих органах. Загалом Рух на рівні територіальних організацій працював у конкретних політичних напрямках: відродження національних символів, історичної пам’яті, українського духу, вшанування жертв комуністичного терору, за прийняття нової Конституції, легалізацію УГКЦ та УАПЦ, вирішення екологічних проблем, нарешті, повів активну боротьбу за депутатські місця в радах. Тим часом головною й найбільш зримою для населення формою роботи рухівських організацій залишалися акції громадянської непокори – мітинги та пікетування державних установ. Через те фактичними лідерами рухівських організацій швидко ставали найбільш радикальні діячі мітингового типу.

У 1988 році ЦК КПУ пішов на діалог з Рухом. Від імені ЦК цю місію повинен був виконувати Леонід Кравчук як головний ідеолог. Фактично він отримав важливе партійне завдання і повинен був сумлінно його виконувати. Але сталося наступне: «рухівці», котрі до того часу виступали проти діючої влади в принципі, не персоніфіковано, тепер отримали конкретного опонента в особі не просто сіренького функціонера, а професійного лектора, досвідченого бійця ідеологічного фронту, інтелігентну людину з вищою освітою, здатну не лише вести діалог, а й домовлятися. Таким чином, демократи отримали ворога, якого знали в обличчя і якому могли опонувати публічно та персонально. Леонід Макарович, сам того не бажаючи, почав відповідати не лише за себе, а й віддуватися за гріхи компартії, радянської системи, навіть за Щербицького. До того часу Кравчук був людиною не публічною, і, мабуть, не особливо до цього прагнув. Тепер же головний ідеолог радянської України та секретар ЦК КПУ став, без перебільшення, першим публічним політиком, який представляв діючу владу. Нагадаю: до Кравчука ніхто з українських партійців, включно з Володимиром Щербицьким, публічним політиком не був. На відміну від членів Політбюро ЦК КПРС, українську радянську владу широко в обличчя не знали. Зокрема, ніхто в ЦК КПУ, крім Леоніда Макаровича, не зважився на відверту телевізійну дискусію з лідерами Народного Руху.

Від народження Рух мав причіпок «за перебудову», а перебудова в максимальному сенсі означала приціл на розвал СРСР та здобуття Україною незалежності. Отож тодішня комуністична влада не могла приручити Рух. І це одразу своїм винятковим чуттям вловив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, про що й застеріг на одному із засідань ідеологічного відділу ЦК: «Небезпека того, що лідерство в структурах НРУ можуть захопити особи, настроєні по-антисоціалістично-му, по-антирадянському, існує. Тому партійним комітетам потрібно не відгороджуватися від самодіяльних об’єднань, а розширювати роботу з ними». У теледискусіях з філософом Мирославом Поповичем, одним із засновників НРУ, запекло доводив: «Не кажіть, що ви лише громадська організація! Ваш Рух неодмінно стане політичною партією! Ваш Рух боротиметься за владу!» Леонід Макарович від імені влади брав участь в установчому з’їзді Руху, виголосив там досить толерантну промову, після чого його колеги з ЦК почали обурюватися: партійному працівникові не можна так загравати з антирадянськими силами. Особливо дратувало партійців, що Кравчук дозволив собі поставити свій автограф на проекті програми НРУ та запрошеннях на з’їзд. «Так, люди зі значками Руху не раз зверталися до мене за автографами, – говорив тоді головний ідеолог. – Деякі з них пояснювали свої прохання на диво прозаїчно: «Ваш підпис підтвердить мою особисту участь у засіданнях». Саме з того часу, з весни 1989 року, підпис Леоніда Кравчука став не лише бюрократичною формальністю чи підтверджував обов’язковість виконання певних розпоряджень, а й звичайним підтвердженням того, що власник підпису бачив Кравчука на власні очі. Це вже був «зірковий» автограф.

На тому з’їзді найбільш радикально налаштовані «рухівці» кричали: «Знову дають захиснику партапарату слово!», а тоді, прокричавши обов’язкову порцію гасел «Геть!» та «Ганьба!», уважно слухали виступ свого головного опонента. «Ось зараз у всіх, як кажуть, на вустах проблеми відродження національної самосвідомості, – промовляв Леонід Макарович з трибуни. – Йдеться про підняття суверенітету республік, в тому числі, природно, Української РСР. Але одні бачать нові реальні можливості такого суверенітету в рамках удосконалення радянської соціалістичної федерації. Я за такий суверенітет, без обмежень, без регламентацій у тій частині, яка стосується компетенцій республіки. Інші бачать панацею у вільній незалежній Україні, яка б назавжди порвала з Союзом РСР. Тут, переконаний, може бути тільки таке: жити і працювати в єдиній співдружності народів СРСР, розвивати і зміцнювати все, що веде до згоди людей».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.