Родом з Полісся

Родом з Полісся

Хліб з молоком

Народився Леонід Кравчук 10 січня 1934 року в селі Великий Житин Рівненської області. В ті часи село належало до Олександрійського району. Потім райцентр перейменували, і, щоби не плутатися, далі в усіх анкетах Леонід Макарович писав: «Народився в Рівненській області Рівненського району». Багато пізніше, говорячи про себе, він частіше обмежувався фразою: «Народився на Поліссі». Село складалося з двох частин: власне, село і хутір з такою ж самою назвою. Через те неофіційні біографи першого українського президента, котрі після серпня 1991 року зачастили на його малу батьківщину, частенько плуталися в місцевій топоніміці. На той час ця частина Волині територіально належала до Польщі. У 1935 році депутатом до польського сейму у Великому Житині обрали Степана Скрипника, котрий пізніше став відомим церковним діячем, патріархом всієї України, з яким Леонід Кравчук в часи свого президентства часто зустрічався. Про етимологію свого прізвища Леонід Макарович говорив так: «Колись мої предки були кравцями. Як розказував дід, кравецтвом займалося кілька наших поколінь. Сини кравців ставали Кравченками, а учні, підмайстри кравецькі – Кравчуками. Так і пристало, поки нашим прізвищем не стало. Взагалі, в тих краях, особливо на Волині та Поділлі, прізвища, що закінчуються на «ук», дуже поширені. А взагалі мій рід простий, селянський, якоїсь особливої історії, як і кожен селянський рід, не має».

Главою роду був не батько, а дід Олексій. Онуки називали його навіть не на ім’я, а просто – Дід, з великої літери. Невисокий на зріст, поранений у Першу світову війну, старійшина Кравчуків був, тим не менше, людиною, сильною духом та надзвичайно авторитетною для дітей та онуків. Уся велика рідня жила в дідовій хаті, яка складалася з однієї величезної кімнати і кухні. Чимало місця займала піч, на якій дуже любили спати діти. Взимку її притрушували соломою – так вона довше зберігала тепло. «Дитинство пройшло в такі роки, коли шматочок булки здавався найсправжнісіньким подарунком. Я на все життя запам’ятав, як один раз мама на день народження принесла мені загорнену в хусточку халву. Грам п’ятдесят, не більше. Отож смак цієї халви із соняшникового насіннячка пам’ятаю дотепер», – говорив Леонід Макарович журналістам. А в романі-есе Валентина Чемериса «Президент» він згадував традиційну родинну трапезу: «Дід Олексій сідав, як годиться владиці, на чолі столу, а ми – ліворуч та праворуч від нього. Посеред столу ставили велику дерев’яну миску. Одну на всіх. Наливали в неї молока, дід Олексій різав хліб на маленькі квадратики і сипав їх у миску. І всі бралися за ложки, очікувально позираючи на свого патріарха. Першим опустити ложку в спільну миску мусив, звичайно ж, дід Олексій. Потім всі по черзі. Хто молодший та жвавіший, намагався взяти побільше чи зайвий раз «сходити ложкою» в колективну миску». Під час трапези дід суворо стежив за порядком. Якщо хто порушував порядок, пробував шаснути в миску ложкою поза чергою, то негайно отримував від Діда ложкою по лобі – за сільською звичкою.

За словами екс-президента, він ніколи не скаржився на важке дитинство. Хоча було і холодно, і голодно, і працював багато, і босоніж до першого снігу ходив, і іграшки сам робив. Якось собі до дня народження змайстрував ковзани з дерев’яних колодок і дроту. Їхати на них можна було, примотавши до ніг. Щоб ноги не роз’їжджалися, доводилося використовувати ціпок із цвяхом, яким відштовхувався й у такий спосіб котився по льоду. З раннього дитинства Леонід працював у полі, ходив босим і часто від утоми забував навіть помити ноги. Працювали в родині дуже багато: батько отримав у спадок півтора гектара землі і почав складати гроші на свою хату. Кошти можна було збирати лише в один спосіб: з продажу продукції власного виробництва. Тобто те, що вдалося виростити на землі, продавалося на базарі. Але вирощеного врожаю не завжди вистачало навіть для потреб великої родини Кравчуків. І тоді батько, Макар Олексійович, почав за підказкою сусідів вирощувати тютюн; це давало на той час добрі гроші. На відміну від матері, тато Леоніда був письменним, що дало йому змогу укласти вигідний контракт із польською тютюновою фабрикою в Рівному. Вирощували Кравчуки переважно американські сорти тютюну. Доглядати за тютюновою плантацією виявилося надзвичайно важко. В обов’язки маленького Льоні входило пасинкування, тобто зрубування бічних паростків (пасинків) у рослин. Коли з тютюну зрізаються зайві бічні пагони, добре розвивається основне стебло. Для виконання цієї роботи батько озброїв сина спеціально змайстрованою дерев’яною шаблюкою, нею Леонід і збивав пасинки.

Попри те, що своє дитинство Кравчук не втомлюється називати важким, про нього в екс-президента лишилося дуже багато яскравих спогадів. Насамперед – свята: Новий рік, Різдво і Великдень. Тут є своя особливість: за старим стилем Новий рік святкували з 13 на 14 січня. А оскільки Леонід народився 10 січня, то заради економії день його народження в дитинстві завжди святкували одночасно з Новим роком. Так хлопець отримував подвійне свято. На Різдво майбутній ідейний комуніст неодмінно ходив колядувати. Дуже любив українські святкові традиції, з якими потім, у 1970-ті роки, під його орудою боролися партійні ідеологи як із пережитками минулого. А ще він згадує, як в родині варили борщ, збираючи перед цим дійством щавель. «Можна піти на луг, там він кращий. Тільки треба розбиратися, де кінський, а де людський щавель. Я розбираюсь. У дитинстві з мамою ходив на луг. А борщ я люблю не тільки їсти, а й готувати. Варто дотримуватися двох принципів: мати на грядці все, чого потребує борщ, та не дуже додержуватися рецептів, канонів. Творити. І дуже важливим є бульйон для борщу. Я беру мозкові кістки й змішую їх із цукровими та додаю ще трохи м’яса зі свинячої ноги. Не знаю, як по-науковому, а в селі це називають «качалочка». З такого виходить чудовий наваристий борщ», – ділився пізніше спогадами Леонід Макарович.

У 1939 році після підписання пакту Молотова – Ріббентропа відбувся перерозподіл Східної Європи між СРСР та Німеччиною. Західну Україну, в тому числі Волинь, повністю приєднали до радянської України. В 1941 році, коли почалася Велика Вітчизняна війна, батько Леоніда пішов на фронт і загинув у бою в 1944 році. Кравчуки пережили німецьку окупацію. У ті часи Леонід став свідком масового розстрілу. Якось у серпні, на церковне свято Спаса, селяни святили в церкві яблука. Туди ж навідалися вояки з бандерівських партизанських загонів. У ті часи українські повстанці вже воювали і з німцями, і з радянськими військами. Звісно, німецькій окупаційній владі хтось доніс на партизанів. Німці швидко оточили церкву і кладовище біля неї. У колі оточених опинилися мирні люди, в тому числі – діти. Німецький офіцер наказав видати повстанців, інакше розстріляними будуть усі. Ситуація склалася безвихідна: здавати партизанів ніхто не хотів, але й помирати разом з ними теж страшно. Переговори взяв на себе сільський священик. Після тривалих перемовин під дулами автоматів німцям і батюшці вдалося-таки досягти згоди. Та коли солдати опустили зброю, в когось із селян від напруги не витримали нерви. З криком: «Рятуйтесь!» людина кинулася до паркану, за нею побігли інші. Німці відкрили вогонь. Леонід міг загинути, та його врятував Дід: повалив на землю, накрив собою і лежав під кулями, прикинувшись мертвим. Німці нарешті пішли, залишивши на майдані біля церкви багато трупів. Загалом спогади про роки окупації – це спогади про постійний страх, у якому перебувало мирне сільське населення. Вдень люди працювали на німців, уночі змушені були віддавати більшу частину зароблених продуктів бандерівцям. З приходом радянської влади мало що змінилося: тепер вдень люди працювали на «червоних», а ночами далі годували повстанців.