LVIII

LVIII

З Києва, де зі мною боялися навіть вітатися («Не сегодня-завтра он будет арестован…») і де в гуртожитку курсів молодих поетів Геня Брежньов[236] і Боря Котляров[237] «зайцем» влаштували мене, і я в них тайно од коменданта ночував у будинку на вулиці Комінтерну, я поїхав додому.

Гонорар, власне, аванс за збірку вибраних поезій, я тримав за пазухою, щоб не украли. Там же була і путьовка для Марії. Настрій у мене був ще не дуже веселий, бо все в перспективі було таке непевне і неясне.

Коли я заходив у вагон, червоноармійці, що їхали в ньому, заспівали «Пісню про Якіра» (мої слова, музика Козицького[238]), що тоді ставала народною, і я, колишній комуніст, слухаючи її, тяжко заридав у душі…

Але що це я все про сумне!

Треба і про веселе.

Повернуся ще трохи назад, коли були живі ті, кого між нами немає.

В Харкові у клубі Блакитного був влаштований диспут па тему «Шляхи українського театру».

Зібрався весь цвіт радянської інтелігенції. З Київа приїхали артисти на чолі з Гнатом Юрою[239].

Доповідь робив Лесь Курбас[240], що потім з трагічним обличчям стояв біля тіла Хвильового, що з одчаю розбив собі голову кулею, та й сам пішов за ним.

Головував т. Озерський[241], прекрасна й незабутня людина.

Після доповіді почалося обговорення. Були хороші виступи, що не повторювали один одного.

Але мене вразив один із промовців, що повчально підняв пальця вгору і почав:

«Колись Маркс сказав» (цитує).

«А Енгельс сказав» (цитує).

«А Луначарський сказав…»

І тут я не витримав і перед його черговою цитатою врізався в мовчання запитанням із публіки:

— А ви що сказали?

Всі гримнули оглушливим сміхом і майже полягли на стільці від цього.

А промовець так розгубився, що не міг далі продовжувати і свою промову в писаній формі віддав т. Озерському, що все підтримував свого живота, який підстрибував од сміху, і крізь сміх казав:

— Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене підійшов драматург Мамонтов і попросив мене ще утнути щось аналогічне, але я йому відповів:

— Хорошего — понемножку.