Страшний удар хвороби

Останній рік життя (1913) Лесі Українки розпочався літературною працею – вона написала й послала до збірника на честь Івана Франка два твори («Орфеєве чудо», «Про велета») і об'єднала їх із написаним раніше «Що дасть нам силу?» у цикл «Триптих». Вона вже не могла багато писати, але ще знаходила в собі сили самостійно навчатись іспанської мови (зацікавилася нею після написання «Камінного господаря») та давати уроки французької. Цієї весни й літа Леся Українка поривалась до літературної діяльності, але хвороба не давала їй працювати, гасила будь-який творчий запал.

Надворі було літо, а здоров'я погіршувалося. У листі до Ольги Кобилянської Леся писала про якусь давно розпочату роботу, що її має обов'язково скінчити, і висловлювала надію: <«…> я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій…» Наприкінці квітня Леся Українка поїхала додому. На якийсь час зупинилася в Одесі, а потім попрямувала до Києва. Хоч як хотілося їй залишитися, але довелося повертатися на Кавказ, де працював чоловік. На жаль, матеріальні проблеми все ще не давали письменниці спокою – їй доводилося час від часу нагадувати видавництвам про необхідність виплати гонорарів.

Стан здоров'я Лесі Українки в цей час був катастрофічний, її лист до Ольги, в якому вона описувала все, що з нею відбувалося й що вона відчувала, читати моторошно. Письменниця зовсім утратила апетит, їжа викликала у неї відразу, весь час болів шлунок, температура стрибала, загострився цистит. Наприкінці червня стан Лесі Українки погіршився, Климент Квітка повідомив про це Ользі. До Лесі терміново виїхали мати й сестра Ізидора. Мати, побачивши Лесю, зрозуміла, що дитина в дуже тяжкому стані, бо погляд її був таким, якого мати ніколи не бачила. Лікар приходив щодня й відверто сказав Ізидорі, що Лесин стан настільки тяжкий, що лікувати її – марно. Консиліум лікарів визнав стан Лесі Українки дуже важким, а лікування – безнадійним і порадив відвезти хвору до містечка Сурамі, невеличкого гірського курорту, клімат якого міг хоч якось полегшити страждання письменниці. А Леся, ніби не зважаючи на свою хворобу, диктувала матері конспект нової поеми. До іменин Ольги Ізидора написала листівку, на якій Леся приписала: «Цілую. Леся». Це були її останні писані слова.

Олена Пчілка й Ізидора то втрачали надію на одужання, то знову починали сподіватися на якесь диво, що врятує їхню Лесю. Мати писала Ользі: <«…> Лесин організм обманює всіх, навіть лікарів, тим, що через повну свіжість голови Леся при найменшій можливості може бути бадьорою – навіть веселою. Але їй таки дуже погано…»

Мати телеграфувала Ользі, повідомляючи, що Лесі дуже погано, мати боялася визнати це, але стан дочки був безнадійний. Покинувши всі справи, Ольга терміново виїхала на Кавказ до Лесі. А мати знову телеграфувала їй: надію на Лесине одужання остаточно втрачено. Через день полетіла нова телеграма про те, що Лесю годують штучно, бо вона нічого не може їсти через нудоту. Але мати просила дочку не приїжджати. Через день Климент Квітка просив Ольгу терміново приїхати. А ще через день, 19 липня, серце Лесі Українки зупинилося…