Перша збірка

1893 рік починався не дуже весело, бо мати й Михайло поїхали з дому на Полтавщину навідати Судовщикових. Дитяча приятелька Лесі Олександра (Шура) Судовщикова листувалася з Михайлом, писала песимістичні (як вважала Олена Пчілка) оповідання українською мовою під псевдонімом Грицько Григоренко. А у Лесі в цей час з'явилося нове захоплення: вона захотіла навчитися хоч трошки малювати. І далі в неї були помітні успіхи в малюванні, бо навіть найсерйозніший критик – мати – зауважила це. У листі до дядини Людмили Драгоманової про свою діяльність Леся пише: «Чи справді я живу робочим життям? Часом мені здається, що я роблю, скільки можу, а часом думаю, що і половини того не роблю, скільки могла б і повинна робити; та, певне, остатня ся думка вірніша». Хай там як, Леся багато працює над своїми творами, перекладами, встигає займатися з дітьми і вчитися малювати. До того ж вона активно листується – найперше з дядьком. Нова халепа – хворі зуби – змусила Лесю поїхати до Києва, щоб полікуватися. Там поетеса побачилася з товаришами, дізналася про діяльність свого ж таки поетичного гуртка. У березні сталася значна подія – у Львові була надрукована перша збірка віршів Лесі Українки «На крилах пісень». Перший розділ збірки «Сім струн», що цікаво, присвячений дядькові Михайлові Драгоманову і має дуже своєрідну будову: Леся вміщує в ньому всього лише сім віршів, за кількістю нот. Причому кожен вірш називається так, як і нота, і починається буквосполученням, співзвучним з цією нотою: «Do» – «До тебе, Україно, наша бездольная мати…», «Re» – «Реве-гуде негодонька…», «Мі» – «Місяць яснесенький…», «Fa» – «Фантазіє! Ти, сило, чарівна…», «Sol» – «Соловейковий спів навесні…», «La» – «Лагідні веснянії ночі зористі…», «Si» – «Сім струн я торкаю, струна по струні…» У збірці находимо багато присвят; так, поезію «Сльози-перли» поетеса присвятила Іванові Франкові, «Сон» – Олександрі С-вій, «Сон літньої ночі» – своєму співавтору по перекладах Гейне Максиму Славінському, «Вечірню годину» і поему «Місячна легенда» – мамі, цикл «Подорож до моря» – сім'ї Михайла Ф. Комарова, в домі яких вона зупинялася, перебуваючи на лікуванні в Криму, – від спілкування з Комаровими у Лесі і всієї родини Косачів залишились найтепліші й найприємніші враження. А ось «Кримські спогади» були присвячені братові Михайлові Обачному. Збірку допомагав готувати до друку і, власне, друкувати Іван Франко, коректуру контролювала його дружина Ольга Федорівна. Молода поетеса пересилала вірші частинами, відповідала на запитання письменника, вони разом обговорювали всі суперечливі питання, вигляд титульної сторінки, наявність переднього слова, папір, з якого буде виготовлена обкладинка, художнє й технічне оформлення книжки. До рук Лесі та її рідних книжка потрапить ще нескоро (у листі до М. Драгоманова поетеса напише: «Що нам робити, що ні мені, ні Вам не шлють моєї книжки? Сміх сказати, я її досі не маю! От і пиши, і друкуй!..»), але ж ця перша ластівка вже з'явилася і явила світові новий сильний голос у тогочасній поезії:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, —

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

«Досвітні огні»

А в родині почалися розмови про весілля Михайла й Олександри Судовщикової, яке планувалося на осінь. І на початку вересня Леся, Ольга і Петро Антонович уже були в Києві на весіллі Михайла. Свідком від нареченої був Максим Славінський. Зібравшись, Косачі всі разом поїхали до Колодяжного, звідки через кілька днів Михайло відвіз дружину й тещу на Полтавщину, а сам поїхав завершувати навчання в університеті в Дерпті (Тарту).