Василь-Костянтин Острозький і Берестейська церковна унія

Василь-Костянтин Острозький і Берестейська церковна унія

Питання унії православної та католицької церков посідали важливе місце в житті В.-К. Острозького, і саме на нього найбільше звертали увагу дослідники. Це питання стало для князя актуальним у другій половині 70-х рр. ХVІ ст. У 1577 р. побачила світ книга єзуїтського ідеолога П. Скарги «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем…», присвячена князю.

У передмові автор писав: мовляв, добре пам’ятає, як на похороні Яна Криштофа Тарновського князь уважно слухав його проповідь і навіть захищав його від закидів «єретиків», тобто протестантів, а потім хотів запросити його і ще одного знаючого католицького богослова до себе на бесіду. П. Скарга говорить: оскільки це не відбулося, то він викладає на письмі те, що хотів би тоді сказати усно.

Книга П. Скарги розділена на три глави. У першій автор говорить про те, що існує лише одна істинна церква на чолі з Римським Папою. У другій ідеться про «відступництво» греків від єдності Божої церкви та апостольської столиці, тобто Рима. Тут викладається історія взаємовідносин константинопольських патріархів з римськими папами. При цьому цікаво зазначити, що автор часто апелював до творів східних отців церкви. Тут також говориться про те, що греки за відступництво були покарані турецькою неволею. Отже робився натяк, що коли русини й далі триматимуться грецької віри, то можуть потрапити в турецьку неволю.

Основною в книзі є третя глава. Назва її красномовно промовляє: «Про пересторогу й нагадування народам руським, що тримаються греків, аби з церквою та столицею римською поєдналися». Тут П. Скарга не лише намагався обґрунтувати необхідність унії для «народу руського», передусім українців та білорусів, а й визначити шляхи досягнення цієї мети.

Автор, зокрема, прагнув показати «неістинність» православної церкви, визначивши в її догматичних положеннях та богослужінні 19 помилок. Він прагнув довести, що православні не можуть розраховувати на спасіння через свої «помилки». Тобто православна церква розглядалася як «неістинна», котра не має ніякої цінності в порівнянні з римо-католицькою. Такі міркування, зрозуміло, звучали образливо для В.-К. Острозького, який тоді виношував плани щодо лідерства в православному таборі.

Яка ж була реакція князя на цю книгу? Судячи з його конкретних дій, різко негативною. До нас дійшли деякі листи Андрія Ярославського до В.-К. Острозького, із яких випливає, що останній доручив підготувати відповідь на книгу «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем…» своєму слузі Мотовилу. Щоправда, ця полемічна відповідь до нас не дійшла. Своєрідною відповіддю П. Скарзі стала організація слов’яно-греко-латинської академії в Острозі і видання Острозької Біблії.

Відверту антиуніатську позицію В.-К. Острозький займав до 1583 р. Саме цього року князь вступив у переговори з представниками Римського Папи, зокрема нунцієм А. Болоньєтті та спеціальним посланцем папського двору в Східній Європі, єзуїтом А. Поссевіно. Ці переговори велися щодо календарної реформи та унії. Князь пішов на контакт, оскільки в нього були серйозні майнові інтереси в Священній Римській імперії, які, він сподівався, може допомогти вирішити Папа. Річ у тім, що в спадок від Яна Тарновського він отримав маєток Раудніце в цій державі. Однак не міг вступити у володіння ним.

Про переговори В.-К. Острозького з представниками Римського Папи судять на основі листів А. Болоньєтті та А. Поссевіно. Однак повністю довіряти викладеній у ній інформації не слід. І річ не лише в тому, що вона подавалася із суб’єктивних позицій представників Папської курії, коли іноді бажане видавалося за дійсне. В.-К. Острозький вів свою дипломатичну гру, готовий був давати деякі обіцянки, котрі, звісно, не завжди мав намір виконувати, декларувати речі, які могли сподобатися папським представникам, і т. п. Під час переговорів князь виявляв обережність, очевидно, чекаючи реальних кроків від своїх партнерів. Насправді таких кроків не було. Кожна сторона вела свою гру.

1585—1593 рр. були періодом, коли Василь-Костянтин не виявляв ніякого інтересу до унійної ідеї. Також спостерігалося припинення інтенсивних контактів між ним і Папською курією, на що були різні причини. У 1585 р. помер папа Григорій ХІІ, який бачив у особі В.-К. Острозького свого прихильника. У наступному, 1586 р. помер король Стефан Баторій і розгорілася боротьба за вибір нового короля, у якій активну роль відігравала Папська курія. Про непопулярність у середовищі В.-К. Острозького в той час унійної ідеї свідчить поява полемічних творів Г. Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587) та В. Суразького «Книжиці» (в шести розділах) (1588).

У цей період у житті православних Речі Посполитої відбулася значна подія. Уперше в східнослов’янський регіон, на свою канонічну територію, завітав константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос. Сталося це відразу після його повернення на патріарший престол у 1588 р. Прибув він на українські землі, прямуючи в Московію за грошовою допомогою. Є відомості, що в той час він зустрічався з коронним канцлером Яном Замойським і навіть виявив готовність (правда, досить неясну) щодо перенесення центру патріархату на територію Речі Посполитої.

Однак дипломатичне ставлення до патріарха та відсутність твердої позиції щодо перенесення патріархату на терени Речі Посполитої призвели до того, що цей шанс, який би мав дуже вагомі наслідки для історії православної церкви та її відносин із католицькою, був безповоротно втрачений. Під час перебування патріарха в Москві на нього був учинений сильний тиск, і в січні 1589 р. він виступив засновником Московського патріархату, висвятивши першого московського патріарха Іова.

Повертаючись із Московії через землі Речі Посполитої в 1589 р., Єремія ІІ Транос здійснює тут, у Київській митрополії, низку своєрідних «реформ». Власне, ці «реформи» переважно звелися до персональних ієрархічних змін та розширення прав деяких церковних братств.

Розширивши права Львівського та Віленського братств, які навіть отримали право ставропігії і могли не підпорядковуватися місцевим єпископам, а також ввівши нову церковну посаду – екзарха, власне, свого представника в Київській митрополії, Єремія ІІ Транос свідомо чи несвідомо призвів до дезорганізації православної церкви на Русі. Створювалися три автономні центри управління – митрополит з єпископами, екзарх та ставропігійні братства.

Яке було ставлення В.-К. Острозького до цих «реформ» Єремії ІІ Траноса? Судячи з деяких документальних свідчень, загалом позитивне. Він підтримував жваві контакти з Львівським та Віленським братствами, які отримали ставропігії. Можливо, князь навіть спробував скористатися цими «реформами». Показово, що екзархом став наближений до В.-К. Острозького чоловік – єпископ К. Терлецький. І все ж ці «реформи» могли викликати незадоволення з боку князя. Адже він вважав себе протектором православ’я в Речі Посполитій і подібні кадрові зміни в церкві мали б ним узгоджуватися – так принаймні він вважав. А чи узгоджувалися – дуже сумнівно. Утім, В.-К. Острозькому не було сенсу йти на відкритий конфлікт з патріархом.

І все ж безцеремонне втручання патріарха в справи Київської митрополії, у якій за століття відносно автономного існування від Константинопольського патріархату склалися вже свої традиції, викликало незадоволення з боку єпископату. Саме «реформи» Єремії ІІ Траноса стали однією з серйозних причин, які підштовхнули православних ієрархів Речі Посполитої до унії. Проте були й інші причини. У цьому разі спрацював цілий комплекс чинників. Це і тиск на православних з боку католиків, і їхня неспроможність на рівних конкурувати з конфесійними противниками (не лише з католиками, а й протестантами). Зрештою, в політичному плані становище православних у Речі Посполитій виглядало не найкращим чином. Їхній конфесійний центр знаходився в Туреччині – ворожій Речі Посполитій державі. Також у зв’язку з утворенням Московського патріархату зростала можливість тиску на них по релігійних каналах з Московії.

На початку 90-х рр. ХVІ ст. вище католицьке духовенство Речі Посполитої знову повертається до ідеї унії. У 1590 р. вийшло друге видання книги П. Скарги «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем…». На цей раз воно було присвячене не В.-К. Острозькому, а королю Сигізмунду ІІІ Вазі. У присвяті П. Скарга наводив пряму паралель між державною та релігійною єдністю Речі Посполитої, закликаючи короля боротися за унію і надавати високі державні посади православним лише в разі їхнього поєднання з римською церквою.

Не випадково в 1590 р. в середовищі православного єпископату Київської митрополії починаються консультації щодо укладення унії. На початку року перемовини щодо цього велися в Белзі. А 24 червня відбувся синод єпископів у Бересті, де вони письмово задекларували свою прихильність до унії (не підписалися двоє відсутніх – митрополит М. Рогоза й єпископ володимирський та берестейський Мелетій Хребтович). Керівником синоду був луцький єпископ К. Терлецький. Після цього почалися відповідні перемовини єпископів з королем.

Чи знав В.-К. Острозький про уніатську діяльність єпископату й переговори ієрархів з вищими державними достойниками? Із полемічної літератури, зокрема із уже згадуваної «Перестороги», випливає, що ні: мовляв, князь стояв осторонь цього і навіть не був поінформованим. Насправді ситуація видається дещо іншою. Промотором унійної діяльності серед єпископату виступав К. Терлецький – людина, наближена до В.-К. Острозького й багато чим йому зобов’язана. Тому цілком логічним видається, що К. Терлецький координував свої дії з князем. Інша річ, що В.-К. Острозький дистанціювався від цієї справи. Він спостерігав за розвитком подій, чекаючи на момент, потрібний для «ключового» втручання.

Такий момент, на його думку, настав у 1593 р. На той час унійний процес пройшов початковий етап і постало питання про конкретні форми реалізації унії. Цього ж року єпископом володимирським та берестейським висвятили Іпатія Потія, який перед тим займав високе становище у владній ієрархії Речі Посполитої – був сенатором і берестейським каштеляном. Водночас він мав славу освіченої людини. Ця кандидатура була підтримана В.-К. Острозьким, а також узгоджена з королем. Очевидно, існували негласні домовленості, що саме І. Потій виступить лідером православних ієрархів і доводитиме унійну справу до свого логічного завершення. Не випадково саме до нього звернувся з листом від 21 червня 1593 р. В.-К. Острозький, у якому запропонував свій проект унії.

Цей проект дістав неоднозначну оцінку в літературі. Православні й близькі до них автори намагалися не звертати уваги на цей «прикрий факт». Адже він свідчив про унійні плани князя і псував його образ як «твердого захисника православ’я». Католицькі, зокрема польські, автори, навпаки, концентрували увагу на цьому епізоді, вбачаючи в ньому вияв уніатських устремлінь В.-К. Острозького. Є й така версія, що план універсальної унії князя був не чим іншим, як підступом чи навіть провокацією. Також в історіографії набула поширення думка про утопічність проекту В.-К. Острозького.

На нашу думку, проект універсальної унії В.-К. Острозького є результатом дії кількох чинників – не стільки внутрішніх (погляди й переконання князя), скільки зовнішніх (конфесійна та політична ситуація). І хоча в ньому є елементи утопічності, своєрідна вимога неможливого, проте ця утопічність була складником дипломатичної гри князя. Щодо більшості пунктів проекту, то вони виглядають цілком реалістично.

З самого початку листа В.-К. Острозький подає своє розуміння церкви. Веде мову про її занепад і заявляє, що прагне «розширення матері нашої святої церкви, вселенської, апостольської східної». Тут слід звернути увагу на означення церкви. Вона характеризується як апостольська – тобто така, що веде безперервну традицію з апостольських часів, вона ж є вселенською. І водночас східною. Тобто східна (православна) церква нічим не поступається й стоїть на рівні з католицькою. Загалом такі означення випливають із церковної традиції. Однак дещо незвично виглядає представлення її в образі матері. Це, радше, вияв місцевої ментальної традиції. З часом образ матері-церкви знайде втілення у відомому полемічному творі вихованця Острозької академії М. Смотрицького «Тренос…».

Церква східна (православна), мається на увазі Константинопольський патріархат, виступає як головна серед інших церков. Щодо «римлян», то вони трактуються князем як «схизматики», котрі відділилися завдяки «єретикам». Але раніше вони «були братами» для православних.

Тепер і «брати», і «єретики» однаково переслідують православну церкву, а це веде до її занепаду. В.-К. Острозький малює невтішну картину: мовляв, «люди нашої релігії» занепали, не шанують своєї віри, ліниві, недбалі, не дбають про «повинності християнські» й «віру свою старожитню», а навіть насміхаються з неї і йдуть у різноманітні секти. У листі В.-К. Острозького навіть звучать апокаліптичні нотки. Мовляв, усе впало, зі всіх боків біда, і якщо далі не бачитимемо цього, то хто знає, який кінець із нами буде. Дійсно, в цих міркуваннях знайшов відображення реальний стан речей православної церкви в Речі Посполитій, коли вона здавала позиції католикам і протестантам.

Вихід із ситуації В.-К. Острозький бачив у єдності з колишніми «братами», проте на рівних, а не шляхом приєднання до католиків. При цьому князь вважав, що до унії з католиками мають приступити не лише православні Речі Посполитої, а й православні інших держав. Він, зокрема, закликав єпископа І. Потія їхати до Московії й вести переговори з великим князем Московським.

Також говорив, що необхідно знайти порозуміння зі східними патріархами й волохами (молдаванами та румунами).

В.-К. Острозький пропонував сім пунктів, які передбачали унію з католиками:

«1. Передусім аби ми при всіх обрядах своїх, як Церква Східна, цілком лишилися.

2. Аби пани римляни церкви наші й надання для них на свої костели не забирали.

3. Аби після установлення згоди, якщо після цього хто з наших до римської Церкви перейти захоче, не приймати, власне, при укладенні шлюбу, як то чинили звично.

4. Аби духовні наші в такому ж пошанівку, як і їхні, були, а власне, митрополит і владики в раді й сеймах місце мали, хоча й не всі.

5. Потреба, щоб до патріархів послати, щоб вони до згоди схилилися і щоби ми одним серцем і одними устами Пана Бога хвалили. Потреба і до Московії і до Волохів послати, щоб вони на одне з нами згодилися.

6. Потреба також дещо виправити деякі речі в церквах наших, власне, щодо таїнств та інших вимислів людських.

7. Про заснування шкіл та вільних наук, а власне, для освіти духовних велика є потреба, щоби ми мали вчених пресвітерів, добрих проповідників, бо за тим, що не маємо наук, велике грубіянство серед наших духовних множиться».

Цей проект виявляється цікавим у багатьох моментах. По-перше, пропонувалося здійснити об’єднання церков як рівний із рівним. По-друге, В.-К. Острозький хотів зорганізувати такий собі «фронт» православних церков, з допомогою якого легше було б досягнути рівноправної єдності з католиками. Наскільки реально було створити такий «фронт», говорити важко. Однак спроба зорганізувати його змусила б католиків піти на деякі поступки. На жаль, цього не зрозуміли чи не захотіли робити православні єпископи. По-третє, князь хотів зробити православну церкву в Речі Посполитій недоторканною для католиків – не лише зберегти в ній східну обрядовість у цілісності, а й не допустити конверсії та перехід церковної власності католикам. По-четверте, зміцнити православну церкву, зробити її більш конкурентноздатною, а ієрархію більш впливовою.

Словом, збагнувши, що треба йти на порозуміння з католиками, В.-К. Острозький прагнув «виторгувати» якомога кращі умови для православної церкви. У тому сенсі його дійсно можна було б вважати «патріотом православ’я». Не відомо, чи наполягав би він на всіх цих пунктах, але якби єпископи взяли його унійну програму за основу, можна було б досягнути єдності на значно кращих умовах, ніж це сталося в Бересті в 1596 році.

Однак це не означає, що унійна програма В.-К. Острозького не мала значення. Частково вона була використана єпископами. Зрештою, антиунійна боротьба, біля витоків якої стояв В.-К. Острозький, сприяла тому, що католики змушені були піти на поступки православним, і це, зрештою, посприяло тому, що православні українці й білоруси змогли зберегти свою конфесійну і пов’язану з нею в ті часи етнічну ідентичність.

Виходячи з вищесказаного, можемо констатувати, що В.-К. Острозький об’єктивно був захисником православної церкви і виступав проти унії з католиками – особливо в такій формі, яка передбачала підпорядкування православних католикам. Тому він не сприйняв у кінці 70-х рр. ХVІ ст. унійну концепцію П. Скарги, яка трактувала православних «людьми другого сорту», такими, що помиляються. Якщо князь ішов на переговори щодо унії, то вважав за потрібне відстоювати інтереси Русі, в тому числі й свої особисті, пов’язані зі своїм князівством. Зрештою, під тиском обставин (конфесійних, політичних, культурних) він змушений був прийняти ідею унії, однак запропонував її в такій формі, яка б забезпечувала подальше існування православної церкви без покатоличення при збереженні її ідентичності.

Унійний проект В.-К. Острозького не був прийнятий православним єпископатом Речі Посполитої. А князь опинився на маргінесі унійного процесу. Єпископи фактично почали вести свою гру.

Чому так сталося? Тут існувало кілька причин.

Католицька сторона була зацікавлена в тому, щоб маргіналізувати роль В.-К. Острозького, оскільки вимоги його видавалися «дуже високими». Католицький клір все-таки виношував план, що унія стане засобом покатоличення православних Русі. На таких позиціях стояв П. Скарга, який був наближений до короля Сигізмунда ІІІ Вази і виступав одним із промоторів унії з католицького боку.

Католиків влаштовувала партикулярна унія, тобто підпорядкування православних Русі католицькій церкві. Такий варіант загалом був прийнятним і для православного єпископату. Саме в такій формі унія здійснилася на Берестейському соборі 1596 року.

Певну роль могли відіграти й суто суб’єктивні чинники, зокрема конфлікт між В.-К. Острозьким та К. Терлецьким на майновому ґрунті, який виник між ними у 1594 році.

У грудні 1594 р. в Торчині, у маєтку луцького католицького єпископа Б. Мацієвського, був складений у присутності К. Терлецького та І. Потія документ, у якому йшлося про укладення партикулярної (часткової) унії. Цей документ дістав назву Торчинського маніфесту і вважається важливим етапом в унійному процесі. К. Терлецькому доручили збирати підписи єпископів під маніфестом, що він і зробив.

Торчинський маніфест суперечив плану універсальної унії В.-К. Острозького. Тому, за словами папського нунція Дж. Маласпіни, К. Терлецький боявся гніву князя. Однак саме Торчинський маніфест був покладений в основу переговорів, які вели православні єпископи К. Терлецький та І. Потій із католицькою стороною. У червні 1595 р. єпископи-уніати підписали «Артикули», тобто пункти, на основі яких передбачалося здійснення унії, та лист до Папи Климента VІІІ.

Що спільного та відмінного між цим документом та планом універсальної унії В.-К. Острозького? Спільним було те, що в обох документах передбачалася непорушність православної обрядовості й традицій, вимога надати православним єпископам місця в сенаті, заборона конверсій на католицизм, недопущення відібрання католиками храмів і маєтностей у православних. Є в «Артикулах» положення й про розвиток релігійної освіти, як і в плані В.-К. Острозького.

Однак є й відмінності. По-перше, якщо план В.-К. Острозького передбачав єдність церковну на засадах рівності, то тут передбачалося підпорядкування єпископату Римському Папі. По-друге, якщо план В.-К. Острозького орієнтував на спільні дії православних Речі Посполитої з православними інших країн, зокрема зі східними патріархами, то в «Артикулах» бачимо намагання ізолюватися від православних ієрархів Сходу. Також у «Артикулах» прочитується прагнення єпископів обмежити вплив світських осіб на церкву. Зрозуміло, це не влаштовувало В.-К. Острозького, котрий, як і інші світські землевласники, вважав за потрібне не лише протегувати церкві, а й втручатися в справи церковні.

У другій половині 1595 р. унійний процес вступив у завершальну стадію. 28 липня Сигізмунд ІІІ підписав два листи з питань унії, адресувавши їх В.-К. Острозькому та митрополиту М. Рогозі. К. Терлецький та І. Потій мали вирушити в Рим для остаточного узгодження й підписання унійних документів. У такій ситуації князь зайняв різко негативну позицію щодо уніатів.

Про причини такої різкої антиуніатської позиції в дослідників існують різні версії. Автори проправославної орієнтації бачать у цьому вияв послідовної політики В.-К. Острозького, якого вони вважають стовпом православ’я. Католицькі, греко-католицькі та близькі їм дослідники, навпаки, в цьому вбачають непослідовність, часто акцентуючи увагу на тому, що в цьому випадку спрацювали амбіції князя, його образа на єпископів, котрі без його відома довели унійну справу до завершення. На нашу думку, все ж неприйняття єпископатом ідей універсальної унії підштовхнуло його до боротьби з партикулярною унією, на яку пішли ієрархи. Справді, бачення церкви в єпископів та В.-К. Острозького було різним. Для перших вона фактично була частиною католицької церкви, де пріоритет надавався духовним особам. Для другого – по суті автономною церквою, пов’язаною з іншими православними церквами, у якій світські особи відіграють важливу роль.

Далеко не останню роль у антиуніатстві князя зіграли й суб’єктивні чинники. Адже ініціатори унії, К. Терлецький та І. Потій, були багато чим зобов’язані йому в плані своїх церковних кар’єр. Тепер, ігноруючи його, вони вирішували унійні питання, котрі безпосередньо стосувалися його як протектора православної церкви.

У ситуації, що склалася в середині 1595 р., В.-К. Острозький відчував себе ошуканим та проігнорованим. Його поставили перед фактом, що справа унії вирішилася без нього. Тоді він поставив вимогу скликати православний собор перед тим, як ієрархи поїдуть до Рима, і обговорити на ньому питання унії. Однак собор був зірваний. Утім це не стримало від поїздки єпископів.

Не дивно, що князь ладний був удатися до вкрай радикальних кроків. Він шукав союзників з-поміж протестантів-кальвіністів і готовий був їхати на їхній синод. Виношувалися навіть плани збройного виступу проти уніатів. Та все ж заходи В.-К. Острозького не справили належного враження. Королівська влада в цій ситуації вирішила продемонструвати твердість. 24 вересня 1595 р. Сигізмунд ІІІ підписав універсал про унію православної церкви Речі Посполитої з церквою католицькою. Унійна справа вийшла на фінішну пряму.

І. Потій та К. Терлецький здійснили поїздку до Рима, де вони 23 грудня 1595 р. мали аудієнцію в Папи, принісши йому клятву на засіданні конгрегації кардиналів, а також передали Папі унійні документи. У березні 1596 р. єпископи вирушили додому. Якраз тоді, з 26 березня, у Варшаві почав свою роботу сейм, який тривав до 6 травня. На ньому православні делегати вимагали від короля зміщення із єпископських кафедр І. Потія й К. Терлецького, але дістали відмову. Тоді вони заявили, що не будуть підпорядковуватися єпископам-уніатам. 6 і 7 травня були внесені протестації В.-К. Острозького й Г. Гойського, у яких різко засуджувалося укладення єпископами унії.

На початку травня єпископи-уніати прибули в Україну. Вони разом із католиками почали активно готуватися до православного собору, на якому мав би бути проголошений акт унії. До собору готувалися і їхні противники на чолі з В.-К. Острозьким, залучивши до нього протосингела константинопольського патріарха Никифора.

Оскільки традиціоналісти й уніати не змогли досягнути порозуміння, у Бересті в жовтні 1596 р. відбулося два собори – уніатський та антиуніатський. Офіційне відкриття уніатського собору відбулося 8 жовтня в церкві Св. Миколая. Він мав формально-показовий характер. На ньому урочисто оголосили унійний акт. Це відбулося 9 жовтня. Собор також наклав анафему на єпископів, що не підтримали унію, та інших осіб, які взяли участь у паралельному антиуніатському соборі.

Альтернативний антиуніатський собор відбувався в будинку пана М. Райського, де зупинився В.-К. Острозький. Існують свідчення, що князь на собор прибув з великим почтом озброєних людей. Як писав І. Потій, «з гарматою, татарами, з гайдуками, з козаками», тому люди В.-К. Острозького могли уніатів, «як мух, подавити». Однак і уніатська сторона теж прибула з великою кількістю озброєних охоронців. Це можна сприймати як демонстрацію сили з одного й другого боку.

В.-К. Острозький брав активну участь у роботі антиуніатського собору. На цьому соборі були представлені як духовні, так і світські особи. Духовним колом собору керував протосингел константинопольського патріарха Никифор. Був там також протосингел олександрійського патріарха Кирило, белградський митрополит Лукаш, перемиський єпископ М. Копистенський, архімандрити низки монастирів, а також різні священнослужителі. Саме ці особи підписалися під заключним документом собору «Апофазисом», у якому наказувалося «позбавити митрополита Михайла» та єпископів-уніатів «будь-якого архієрейського становища і урядування та єпископського звання і будь-якого нашого духовного стану». Собор у складі всіх учасників (як духовних, так і світських) прийняв три ухвали – синодальний універсал, протестацію в головний трибунал та інструкцію делегатам до короля. Усі ці документи підписав В.-К. Острозький.

Після Берестейського собору антиуніатська діяльність князя здійснювалася за кількома напрямками: це різноманітні антиуніатські акції на сеймах та сеймиках, до яких він мав безпосереднє відношення; намагання змобілізувати широкий антикатолицький фронт, залучивши до нього протестантів; стимулювання та видання антиуніатської полемічної літератури; підтримка Львівського й Віленського братств як дійових осередків антиуніатської опозиції; протидія єпископам-уніатам, що виражалося у вилученні в них церковних маєтків і навіть у збройних нападах на їхні володіння й на них самих; підтримка й захист православних монастирів, котрі стали важливими осередками антиуніатської боротьби. Звісно, В.-К. Острозькому, якому в той час було понад сімдесят років, важко було здійснювати всі ці акції. Чималу допомогу в антиуніатській боротьбі надавав йому син Олександр, поки не помер у 1603 р. Іноді навіть дивно, що в такому похилому віці князь зміг стільки зробити.

Важливим моментом в антиуніатській боротьбі В.-К. Острозького став варшавський сейм, що відбувся в березні 1597 р. Православні на чолі з В.-К. Острозьким сподівалися взяти реванш і добитися відміни на офіційному урядовому рівні ухвал Берестейського уніатського синоду. На сеймі мало вирішуватися питання про участь Речі Посполитої в антитурецькій коаліції, яку підтримували і Папа, і король Сигізмунд ІІІ Ваза. Звісно, влада була зацікавлена у вирішенні цього питання на свою користь і потребувала підтримки православних делегатів. Останні ж, у свою чергу, сподівалися, що король піде їм на поступки в унійному питанні.

На жаль, під час роботи сейму православні допустили низку помилок, що в кінцевому рахунку призвело до їхньої поразки. Цьому сприяло також те, що на боці короля та уніатської партії виступив впливовий політик, коронний канцлер Ян Замойський, який мав у той час непорозуміння з В.-К. Острозьким.

Бажаючи відволікти учасників сейму від питання унії, уніатська партія (передусім це стосується Я. Замойського) спровокувала так званий процес Никифора. Патріаршого протосингела, який виступав одним із керівників Берестейського антиуніатського синоду, звинуватили в шпигунстві на користь Туреччини. І хоча його вина не була доведена, однак від В.-К. Острозького вимагали видачі його польській владі, що й було зроблено князем. Зрештою, Никифора кинули у в’язницю, де він і помер.

Сейм 1597 р. став для В.-К. Острозького поразкою в боротьбі з уніатами. Вимоги православних були відхилені.

Не дивно, що, зазнавши поразки, князь починає шукати спільників. Природними союзниками для нього виступали протестанти-кальвіністи. Їхнім лідером у Великому князівстві Литовському був його зять К. Раздивілл. У 1598 р. В.-К. Острозький з ним почав виношувати план проведення спільного протестантсько-православного синоду, на якому навіть передбачалося узгодження спірних богословських питань. Однак консервативно налаштоване православне духовенство було проти цього. Утім, у 1599 р. такий синод відбувся у Вільно. На ньому прийняли рішення про союз православних із кальвіністами при умові схвалення його з боку константинопольського та олександрійського патріархів. Щоправда, результативність цього союзу була невеликою. Зводилася вона переважно до підтримки православних з боку протестантів на сеймах, коли заходила мова про Берестейську унію.

На сеймі у Варшаві в 1598 р. православна сторона знову виступила з оскарженням дій єпископів-уніатів, вимагаючи позбавити їх привілеїв та церковних маєтків. У дискусії взяв участь і В.-К. Острозький, який наводив приклади переслідування православних уніатами. Його промова була дуже емоційною. Дійшло до того, що сини князя, Януш та Олександр, почали його заспокоювати.

Загалом емоційний момент відігравав помітну роль у антиунійній боротьбі В.-К. Острозького. Це можна по-людськи зрозуміти. Князеві доводилося воювати з людьми, які колись були близькими до нього і завдяки йому зробили церковну кар’єру. Тепер ці люди його зрадили, стали чи не найбільшими супротивниками.

Однак дискусії на сеймі 1598 р. щодо унії не дали ніякого результату. Рішення на користь православних не було прийняте. Те саме можна сказати й про сейм 1600 р., де знову піднімалося питання уній. На цьому сеймі вже не було В.-К. Острозького через його похилий вік та хвороби. Цей чинник відіграв певну роль для укріплення позицій уніатів. Сигізмунд ІІІ Ваза після смерті М. Рогози призначив митрополитом київським І. Потія, який почав позбавляти противників унії прав та маєтків.

Певних успіхів православні досягли на сеймі 1603 р. Тут був присутній син В.-К. Острозького, Олександр. Вибудувана ним стратегія поведінки дала позитивні результати. Підтримані протестантами православні отримали деякі привілеї. Зокрема, король погодився на обрання архімандрита Києво-Печерської лаври. В умовах домінування православних у Києві та на Київщині це закрило шлях для проникнення в монастир уніатів. Також було вирішене питання перебування Жидичинського монастиря в руках противників унії. Досягнення не були значними. Однак вони показали певну поступливість королівської влади й офіційне визнання нею православної церкви в Речі Посполитій.

На жаль, невдовзі після цього сейму, як уже зазначалося, Олександр Острозький помер при загадкових обставинах, що стало великим ударом для Василя-Костянтина. Однак це не завадило йому вперто продовжувати антиуніатську боротьбу. У 1605 р. на сеймі православні знову підняли питання про ліквідацію унії. І хоча вони в котрий раз не добилися потрібного рішення, проте за клопотанням Я. Острозького та його батька Сигізмунд ІІІ Ваза погодився затвердити їхнього кандидата, Єлисея Плетенецького, на архімандрита Києво-Печерської лаври. Власне, Є. Плетенецький зробив дуже багато для перетворення лаври на потужний православний релігійно-культурний осередок. У певному сенсі цей осередок продовжив традиції Острозької академії та друкарні.

Окрім мирної сеймової боротьби з уніатами, В.-К. Острозький вдавався й до боротьби збройної. Головним об’єктом його нападів став луцький та острозький єпископ К. Терлецький. Відразу ж після Берестейського собору 1596 р. князь відібрав у єпископа ті володіння, які були надані Луцькій єпархії князями Острозькими. Позовні заяви з боку К. Терлецького нічого йому не дали. Церковні володіння єпархії й далі лишалися в руках В.-К. Острозького. Також слуги В.-К. Острозького здійснювали наїзди на маєтки К. Терлецького, зокрема це робив Ждан Боровицький. Такі ж наїзди робилися й на володіння інших ієрархів-уніатів, наприклад на маєтки митрополита М. Рогози.

Смерть В.-К. Острозького в 1608 р. обмежила православних у боротьбі з уніатами. Противники унії втратили лідера, який мав не лише великі матеріальні ресурси, а й політичну вагу.

З-поміж князівської еліти православної Русі не знайшлося такої постаті, яка могла б хоч приблизно дорівнятися до нього.

Незважаючи на те, що боротьба з уніатами в кінцевому рахунку була програна В.-К. Острозьким, все ж вона мала позитивні наслідки. Завдячуючи князю в Україні виникла потужна антиуніатська опозиція, яка навіть після смерті В.-К. Острозького не припинила своє існування. За активної підтримки князя сформувалися сильні антиуніатські осередки. Передусім це Києво-Печерська лавра та Львівське братство. Завдяки цій опозиції не відбулося покатоличення уніатів, які зберегли своє «православне обличчя» – східний обряд.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.