«З вікна нашої квартири мені махав молодший син. А я не знав, чи повернусь додому»
«З вікна нашої квартири мені махав молодший син. А я не знав, чи повернусь додому»
22 листопада 2005 року, в день річниці Майдану, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко написав офіційну заяву про відпустку на один день за власний рахунок. Роком пізніше відпустки за свій рахунок він не брав, та й настрій міністра був дещо іншим. Ні кращим, ні гіршим – саме іншим. Справа не в невідворотності відставки, до якої лишалися тижні. Все, що відбувалося не лише після Майдану, а й довкола Майдану, не дуже влаштовувало «романтика з кулаками». Заява про те, що ніхто в цей день не посміє завадити їм з друзями випити по 50 грамів горілки, прозвучала наче виклик невідомо кому.
Хоча чому невідомо? Польовий командир Майдану Юрій Луценко в жодному разі не Ленін на суботнику, і не так уже багато бажаючих нести з ним знамениту колоду. В першу чергу тому, що попри сотні тисяч людей на Майдані, в дні «помаранчевої» революції всі і все було як на долоні. Іншого польового командира ніхто собі просто не уявляє, а чиясь спроба постояти поруч не сприйметься навіть противниками Луценка. У своїй якості, на своєму місці він був єдиним і неповторним.
Тому на другу річницю Майдану в словах Луценка відчувалася якась ледь помітна гіркота. Не через те, що він у своїй якості тоді був єдиним. А, як мені здається, через те, що в своїй іпостасі, зі своїми переконаннями він лишився один. Решта тих, кого називали «героями Майдану», тепер у громадській свідомості або не герої, або герої вчорашніх днів, або герої різних майданів.
Можливо, це одна з причин, чому Юрій Луценко дедалі менш охоче розповідає про Майдан і своє місце на ньому.
Справді, чого зайвий раз говорити, коли його місце всі бачили, його слова всі чули, а давати якусь оцінку, дивитися на якісь речі чи моменти по-новому, з точки зору, як кажуть, дня сьогоднішнього – чи є в цьому особливий, глибинний зміст?
Юрій Луценко (з диктофона):
– У перші дні ми так виступали, що аж позахрипали. Томенко тоді сказав спересердя: «Хоч би якась зараза депутатська прийшла, виступила. Не вистачає різноманітності». – «Миколо, – відповідаю. – Ти не думай, де їх сьогодні взяти. Ти думай краще, як би не впала сцена від кількості бажаючих на неї забратися, коли ми переможемо». Так і сталося: після перемоги дуже модно було вішати на стінах кабінетів такі великі панно з зображенням Майдану, де на передньому плані обов’язково було видно господаря кабінету разом із президентом. До речі, всі «вожді» стабільно починали з`являтися біля сцени за півгодини до появи Ющенка. Хоча б на скільки б він запізнювався, все одно по їх появі можна було орієнтуватися, коли його чекати».
Про українську революцію писано-переписано, і головне – писатимуть іще довго. Та все ж таки, розуміючи, що нічого нового тут сказати не можна, варто нагадати хоча б пунктирну хронологію подій, участь у яких зробила Юрія Луценка одним із найпопулярніших українців.
Напередодні в своєму штабі Віктор Ющенко оголошує про впевнену перемогу над Віктором Януковичем, яку в нього намагаються вкрасти. Ющенко разом із кількома «нашоукраїнськими» депутатами приїздить до Центральної виборчої комісії, аби зустрітися з її головою Сергієм Ківаловим. У ЦВК відбуваються дрібні сутички між нардепами від протилежних сил. Після зустрічі з Ківаловим Ющенко оголошує про недовіру Центрвиборчкому й закликає всіх, хто прагне справедливості й протестує проти фальсифікацій, о 9 ранку 22 листопада прийти на майдан Незалежності. До акцій опозиції готується і влада: під Адміністрацію Президента підтягуються підрозділи спецназу.
Зранку SМS-повідомлення із закликом збиратися на центральній площі столиці розповсюджуються сотнями тисяч мобілок. О 9-й людей на мітинг збирається порівняно мало – кiлька тисяч осіб. Але щогодини кількість потенційних революціонерів зростає, надвечір, долаючи створювані перешкоди, починають приїздити люди з регіонів.
Віктора Ющенка визнають не просто фактичним переможцем – його проголошують народним президентом. Він говорить про фальсифікації за відкріпними талонами, яких було видруковано більше в десятки разів, аніж у першому турі. Про десятки поїздів, сформованих міністром транспорту Кирпою, котрі ганяють по всій Україні, щоб кожний із так званих виборців по відкріпних талонах у тій чи іншій області міг проголосувати по 5–6 дільницях. Це наочно показує ставлення Президента України до того Закону, який напередодні прийняв парламент: мінімізувати фальсифікацію за відкріпними талонами. Цей закон був підтриманий більшістю, але президент його не підписав. Лідери опозиції стають лідерами революції та закликають обдурений народ до страйку.
До Адміністрації Президента, відділеної від самого будинку кордоном «омонівців», також підтягуються «помаранчеві» пікетувальники – відтоді облога Банкової триватиме і вдень, і вночі. «Беркутівцям» дарують квіти. Саме в цей час з’являються перші чутки про приїзд в Україну російського спецназу. Їх квітами не проймеш, і це розуміють усі. У центрі Києва з’являються КрАЗи з піском та бетонними блоками.
Натомість у людей, які збиралися на Майдані, так само як і в тих, хто керував ними, зброї не було. Тарас Стецьків, один із лідерів революції, згадує в інтерв’ю «Дзеркалу тижня»: «Майдан структурно складався з трьох частин. По-перше, наметового містечка, котре спочатку створювала тільки «Пора», а потім воно розрослося до неймовірних розмірів. Друга частина – це власне, люди, які стояли на Майдані. І третій елемент – сцена. Визнаємо, ми абсолютно не підозрювали, коли її встановлювали, що ця сцена і цей мікрофон стануть генеральним диспетчерським пунктом, який керуватиме революцією. Мали тільки інтуїтивне розуміння: сцену потрібно ставити. Для мітингу. Але навіть ми не припускали, що це переросте у безперервну акцію. І якби цього мікрофона не було, то революцією ніяк було б керувати. Тож коли ставитимуть пам’ятник українській революції, то символів у неї три: намети, мікрофон і мегафон. Це й була наша зброя».
Блокувати президентську адміністрацію на Банковій «помаранчеві» сили збиралися незалежно від того, як далі складеться ситуація. Бо не пускати Леоніда Кучму на його робоче місце було першочерговим завданням революції. «Помаранчеві» мали намір тримати облогу саме цього приміщення незалежно від того, чи буде президент Ющенко згодом заходити саме до цієї будівлі, чи вибере якусь іншу. «Маємо всі підстави вважати, що Кучма серйозно втратив легітимність. Крім того, знаючи про всі ці додаткові сервери й адмінресурси, якими керували саме з цього будинку, ми намагаємось убезпечити себе й мінімізуємо можливість формування нового такого центру перед переголосуванням. Хоча, звісно, розуміємо, що його можуть створити у будь-якому іншому місці. Але для нас АП – це певний символ, який заслужив таке ставлення до себе. Як і сам Кучма», – так коментував тоді ці дії Володимир Філенко.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Це, здається, був день третій, друга година ночі. Я обходив усі пости. Як зараз пам’ятаю, приходжу на Банкову. Сніг падає, два КАМАЗи стоять на Банковій. Це для того, аби розсікти натовп демонстрантів, якщо вони почнуть наступ. На цих КАМАЗах повно «помаранчевих». Намети там наші стоять, людей повно, співають, танцюють, скрипка грає, сопілка. А навпроти – чотирнадцять рядів спецназу. Всі вони без підшоломників, сині – бо було градусів 15 морозу. Їм виспівують: «Наша служба и опасна и трудна», це так знущаються. Звичайно, ми те припинили, хлопці ні при чому. Тоді підходжу до них і кажу: «Дайте сюди свого старшого». Мовчать. Вони ніколи не вступають в розмови з політиками, інструкція у них така. «Я Луценко, – кажу, – я керую демонстрантами, дайте мені старшого». Десь там видлубали офіцера. Потім приходить полковник Міленін, столичний керівник міліції. «Навіщо, – питаю, – ви хлопців морозите? Відведіть їх назад, пустіть їх у тепле приміщення. Тут один наряд поставте, ми не збираємося нічого робити». – «Ми вас боїмося». – «Добре, я відведу своїх на двісті метрів, заховаю. Заведіть хлопців у приміщення адміністрації, хай там гріються». Ну, ніби домовилися. Коли кличе тепер уже він: «У нас тут така ситуація: біотуалети не можуть приїхати». «По малой нуждє – туди, під Кучму ідіть». – «Це ми вже зробили, тепер нам по великій треба». – «Тоді так: ідіть і просіть про це бригадира від демонстрантів, який пропускає машини. Цей їхній старший Ігор Мазур – один із «унсовців», який через вашу провокацію під час «України без Кучми» відсидів на зоні. Підіть у нього тепер попросіть туалет». Нічого, пропустили, вдалося вирішити це делікатне питання».
Оцінюючи події тих днів у більш спокійній обстановці, Луценко погоджується: більшість людей, із яких утворився Майдан, не були справжніми революціонерами. Не лише тому, що не мали ніякого досвіду такої боротьби. Всі розмови про американські технології розбивались об щире бажання людей відстоювати свої права день і ніч під снігом та на морозі. Розробки ситої благополучної Америки не передбачають, що народ може оселитися в наметах, палити вогнища в діжках і цілодобово грюкати в барабани під Кабінетом міністрів.
Але справа не лише в цьому. Революціонери за визначенням – це ті, хто готовий захопити владу шляхом збройного повстання, незалежно від норм, передбачених Конституцією. Українська революція відзначалась тим, що пікети та блокпости, встановлені біля значимих будівель, мали на меті не стільки залякувати, скільки впливати на владу. Загалом на той момент люди не визнавали іншої влади, окрім влади Майдану. Вони почали облогу й готові були тримати її скільки завгодно, щоб Кучма здався й пішов на мирні переговори для мирної передачі влади.
Натомість владу Майдану представляли не політики, котрі час від часу зверталися до людей із промовами та гаслами, а польові командири, дії яких координував Юрій Луценко.
У терміну «польовий командир» досить дивне походження. Насамперед його асоціюють із чимось чеченсько-терористичним. І в російських засобах масової інформації він досі носить виключно негативне забарвлення. Проте в словниках удалося знайти визначення: «Польовий командир – командир загону визвольних сил». Правда, тут же уточнюється, що в цього терміну є синонім «курбаші» – теж щось від басмацтва, з яким боролися колись червоні загони в радянських вестернах.
Це лише підтверджує правильність моїх припущень: термінологія родом із Кавказу та Середньої Азії. Одначе для визначення статусу тих, хто керував «помаранчевими» загонами, визначення «командир загону визвольних сил» навіть дуже підходить. Просто в умовах нашої мирної революції це поняття набуває зовсім іншого, виключно позитивного значення.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Польовим командиром мене вперше назвали ще під час «України без Кучми». Ті, хто займався демонстраціями, називалися «польовики». Ну і, відповідно, польовий командир. Мені приємно, що справу, якою я займаюся, визначили саме так. Бо начальником штабу легко бути, а от польовим командиром важко, бо це – певний ризик. Не хочу вважати себе героєм, бо завжди казав: «Під час УБК легко бути польовим командиром у Києві, бо на нього націлені відеокамери. Важко бути активістом у глибинці: можуть і побити, і з роботи вигнати, і родину з хати викинути. У зв’язку з цим у пам’ять врізався такий момент. Початок революції, перші дні, народ рушив на Верховну Раду. Колони йшли великим колом, треба було оточити ВР з усіх боків. Я очолив найбільшу колону, яка рухалася по вулиці Лесі Українки, в бік ЦВК, по широкій магістралі. Тоді я жив на цій вулиці і проходив повз свій будинок. З вікна нашої квартири мені махала рукою дружина, біля неї примостився мій менший син, п’ятирічний хлопчик із помаранчевою стрічкою. А я дивися на них і не знав, справді не знав, чи вернуся додому. Спочатку було важко вгамовувати радикалів, проте дуже швидко зрозумів: народ треба лише координувати. Бо, попри заклики деяких екстремістськи налаштованих вождів, люди ніколи не переступали тієї грані, за якою могла бути біда. Навіть під час закликів до штурму адміністрації, де автоматники могли застосувати зброю на законних підставах. Звучали заклики застосувати фізичну силу щодо окремих посадових осіб. Але люди при всій своїй активності все ж таки зупинялися на межі, яка переходила незаконну площину. Це чисто українська річ. Тому як польовий командир я завжди казав: «Наша сила не в тому, що захопимо адміністрацію і Верховну Раду. Бо це нам як два пальці об асфальт. Наша сила в тому, що ми примусимо їх здатися, не застосовуючи силу». Люди прийняли цю настанову, і коли я щодня обходив пости, то бачив – це вселяло впевненість, радість і надію».
Справді, люди на Майдані та на підступах до нього не потребували якоїсь спеціальної організації та центрального керівного революційного органу. Так само ніхто їх не стримував і не залякував: у центрі не було жодного міліціонера. За дні «помаранчевої» революції не зафіксували жодного серйозного злочину. Було помітно, що люди були надзвичайно дисциплінованими і самоорганізованими.
Чого не скажеш про політичних вождів – ці виявилися не готовими ані до появи такої кількості народу, ані до необхідності звертатися до майже мільйона вдячних слухачів, ані взагалі до такої тривалої революції. Поведінка політиків давала зрозуміти: частина з них сподівалася, що влада перелякається і сама складе повноваження, тобто, буде «видавлена», як обіцяв у своїй промові на початку революції Віктор Ющенко, або революційно настроєний натовп просто допоможе їм за кілька днів узяти владу силою. Однак українці, за натурою своєю терплячі, готові були жертвувати власним здоров`ям, власним часом, відкласти на потім вирішення сімейних проблем, аби добитися бажаного результату.
Хоча ідея форсувати події та перейти до силового шляху захоплення влади витала в повітрі вже з перших днів – після закликів Юлії Тимошенко. Підтримки цієї ідеї чекали і від Луценка, який після «України без Кучми» мав імідж ультрарадикала. Ситуація була сприятливою і провокувала навіть найбільш терплячих: ось він, кінець епохи Кучми, тільки руку простягни і підштовхни. Якби так сталося, виправдати такі дії можна було простою фразою: «Терпець урвався». Але Луценко, на противагу Тимошенко, закликав товаришів стримувати емоції, не давати їм волю.
Тому, як згадують потім «польові командири», рішення про блокаду державних установ було суцільною імпровізацією і стало реальною альтернативою штурму. Люди не стояли на місці, постійно кудись рухались і при цьому відчували свою необхідність та причетність до чогось великого, історичного, неповторного. Негативне налаштування до «злочинної влади» досить швидко змінила атмосфера загального всенародного свята.
А підкреслювали позитив квіти. Ті самі, які невідомо хто приніс, і, «озброївшись» якими, люди рушили блокувати вулицю Банкову. Тарас Стецьків пригадує, що в цей день Ющенко приніс присягу на Острозькій Біблії в якості Президента України і отримав квіти в подарунок. З ними ж він прийшов на Майдан. Далі ці квіти перейшли до молодих дівчат і розійшлися по руках, опинилися в перших рядах революціонерів та були подаровані бійцям спецназу, що зустріли колони блокувальників на підступах до Адміністрації Президента. Тоді стало зрозумілим: українська революція буде мирною. Навіть радикально налаштована Юлія Тимошенко примудрилася встромити гвоздику в круглий отвір на щиті омонівця перед об’єктивом фотоапарата. Потім це фото розтиражують на плакатах і календарях, воно стане однією із найбільш знакових ілюстрацій «помаранчевої» серії.
Хоча штурму приміщення на Банковій вдалося не допустити, одна силова акція під час Майдану все ж таки відбулася.
30 листопада у Верховній Раді вперше мало не за рік з’явився віце-прем’єр, він же керівник тіньового штабу Януковича та його «касир» у парламенті Андрій Клюєв. Після чого постанова про висловлення уряду Януковича вотуму недовіри та вимогу відправити у відставку Генпрокурора Геннадія Васильєва не добирає потрібної кількості голосів. Голосувати відмовляються комуністи – вони вже не вважають себе опозицією. Натомість ВР ухвалює проект постанови, який передбачає скасування попереднього рішення парламенту про визнання виборів такими, що не відповідали демократичним стандартам. Так само пропонується скасувати пункт про недовіру ЦВК.
Реакція була миттєвою. Депутати «Нашої України» блокують трибуну, спікер Володимир Литвин оголошує перерву в засіданні. Обурені пікетувальники проривають огорожу навколо Верховної Ради, кілька з них вриваються до приміщення парламенту. До того вже була одна спроба захоплення. Сприймалася вона як стихійна, і саме такою була. Але другий штурм був явно спланованою акцією. Сесію треба було зірвати і закрити, аби ніхто не голосував.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Я в цей час був у парламенті і кинувся відразу до виходу, почав відштовхувати і депутатів, і революціонерів. Штурм останнього легітимного органу влади перекреслював можливість цивілізованого виходу з революції. Ми б уже не змогли впливати на ситуацію в судовому порядку, не домоглися б нічого через суд, по закону. До тих, хто намагався зупинити атакуючих з вулиці, згодом долучився навіть Ющенко. Відчинили вікна, і він знаками закликав усіх заспокоїтися. Мовляв, ситуація під контролем. Тим часом я кинувся в кабінет спікера, весь повний енергії після того, як зупинив людей. А Литвин, побачивши мене, вирішив: раз таке робиться, я вже прийшов його арештовувати. Кажу йому: «Пішли». – «Куди?» – «Закривай сесію. Оголоси, що вийдеш до людей. Скажи, що все буде нормально». Литвин послухався, вийшов, із імпровізованої трибуни звернувся до людей, заспокоїв їх. А наступного дня таки було прийняте рішення про відставку уряду Януковича.
Поки Луценко переконував Литвина заспокоїти атакуючих, група депутатів від опозиції розблокувала двері на четвертому під’їзді Верховної Ради. Одночасно на вулиці Юлія Тимошенко давала команду людям заходити в будинок парламенту. Всередину зайшло близько двохсот чоловік. Далі першого поверху вони не пішли – саме в цей час до народу вже поспішав Литвин. Заспокоївши, що ніхто сьогодні ні за що не проголосує, він тим самим допоміг уникнути серйозного конфлікту, наслідки якого передбачити складно навіть тепер.
Потім Тарас Стецьків скаже: тоді народ вперше показав владі, що може дістати її фізично. Тому штурм парламенту, який дуже вчасно призупинив Луценко, справді можна вважати переломним моментом революції. Після цього захоплення Кабміну й адміністрації вже не було потрібне, оскільки влада зрозуміла: так само можна дістати і Кучму. Що потім і було зроблено, коли активісти «Пори» прийшли в Кончу-Заспу.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.