«Тричі мені являлася любов…»
«Тричі мені являлася любов…»
За власним зізнанням Івана Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (у заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Франко писав у листі літературознавцеві Агатангелу Кримському: «А тепер надам Вам дещо таке, що, можливо, придасться для розуміння моїх творів. Значний вплив на моє життя, а виходить, і на творчість мали мої відносини з жінками. Ще в гімназії я закохався в дочку одного русинського попа, Ольгу Рошкевич (вона переклала дещо із Золя й Гонкурів, зібрала весільні пісні з Лолина). Наша любов тривала десять років… Пізніше я познайомився із двома русинськими поетесами – Юлією Шнайдер і Климентиною Попович, але жодна з них не мала на мене тривалого впливу. Більший вплив зробило знайомство з однією полькою – Юзефою Дзвонковською… Фатально для мене було те, що, уже листуючись із моєю теперішньою дружиною, я здалеку пізнав якусь панночку-польку й закохався в неї. От ця любов перемучила мене ще десять років… Після цього Вам буде зрозуміла п’єска “Тричі мені являлася любов” в “Зів’ялому листі”…».
У 1891 році в часописі «Зоря» почали з’являтися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Ішли вони в одному, другому і в третьому числі, і ніде не було підписано імені автора. Це викликало в тодішньої суспільності зацікавлення, заговорили про з’явлення нового, надзвичайно талановитого поета. Читали вірші з найвищим захопленням і нетерпляче очікували нового числа «Зорі» й нових віршів. Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора тих віршів – був то, звісно, Іван Франко. В 1896 році (друге видання – 1911 рік) у Львові з’явилася книжка «Зів’яле листя. Лірична драма І. Франка». До цієї збірки додано було дивну передмову, в якій розповідалося, що герой тих віршів помер, залишивши після себе щоденник – зім’ятий та по плямлений зшиток, писаний прихватцем ночами. Іван Франко неохоче взявся його читати й довго мучився, доки дочитав. Були це переважно ліричні оклики, зітхання, прокляття та самобичування, юнак закохався в якусь панночку й дістав від неї гарбуза, а потім мучився своєю любов’ю довгі літа, поки кохана не вийшла заміж. Тоді він покінчив життя самогубством. «Серед тієї полови, – писав І. Франко, – попадалися мені місця, повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих мій покірний приятель, хоч загалом несильний у прозі, видобув із своєї душі правдиво поетичні тони». Це захопило Івана Франка, і він спробував передати емоції закоханого віршованою мовою. «Це такі легкі, ніжні вірші, – писав М. М. Коцюбинський, – з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв». Багато у збірці поезій, які надихнули композиторів до створення хвилюючої музики. Найбільш популярні ліричні драми: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі» (М. Степовий), «Червона калино, чого в лузі гнешся?» (Ф. Надененко), «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» (А. Кос-Анатольський), «Чого являєшся мені у сні?» (К. Данькевич), «Безмежнеє поле» (М. Лисенко). Усі вони виконуються як пісні та романси. Та хіба можуть залишити серце байдужим ці рядки:
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?..
До речі, музикальність поезії Івана Франка найкраще виявилась у тому, що на його твори написано близько 200 композицій, а окремі вірші мають по кілька музичних інтерпретацій.
Вигадавши цікаву передмову, І. Франко хотів заховати своє інтимне «я» від нескромної цікавості публіки. І тільки в передмові до другого видання «Зів’ялого листя», вже на схилі життя, поет зізнався, що «прозова передмова до першого видання не більше як літературна фікція». Звичайно, І. Франко описував свої враження, свої переживання й свої страждання.
Перше кохання до Ольги Рошкевич було описане піднесено-замріяно:
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай…
Юзефа Дзвонковська походила зі старовинного дворянського роду. Про неї казали, що вона має багато шанувальників, але жоден з них не міг похвалитися її прихильністю. Іван Франко вирішив добитися уваги гордовитої полячки. Листи, сповнені чуттєвих зізнань, летіли до Юзефи, але вона твердо відмовляла. Таку ж відповідь отримав письменник і від її матері. І. Франко згадав свою кохану Ольгу Рошкевич, яка разом з ним захоплено планувала свою літературну творчість. Поет зробив спробу і Юзефу зацікавити письменством, запропонував їй зайнятися перекладами. Не почувши ні «так», ні «ні», він звернувся до одного з польських видавництв, домовився про друкування своєї протеже, мріяв, як вони з коханою будуть разом працювати, скільки прекрасних віршів він зможе написати, окрилений цим коханням… Але коли він чергового разу запропонував Юзефі шлюб, вона розповіла йому правду. Не гордовитість і пихатість, як вважали всі навколо, були причиною її відмов шанувальникам. Страшна й невблаганна хвороба – туберкульоз – знищувала Юзефу, лікарі давали їй ще два-три роки життя. Красуня нікому не хотіла ламати життя, тому відштовхувала всіх шанувальників. Приголомшений І. Франко відступив.
Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»
І мовчки щезла там, де вічно темно…
То була велика любов письменника й великі страждання, а водночас дівчина неземної краси, що підтверджує портрет Юзефи, зроблений невідомим художником, де Франкова обран ка змальована з червоною квіткою у волоссі. Хвороблива блідість обличчя, розкішне розплетене хвилясте волосся і спалені чи то смагою, чи просто температурою припухлі губи створюють відчуття, що через зовнішню прекрасну натуру пробивається ще й краса інша – внутрішня, вольова, свідома своєї сили і свого впливу на чоловіків. Юзефа зникла з поля зору світу, працювала вчителькою в одному з сіл поблизу Станіслава. Вона навіть вийшла заміж, але пішла з життя, коли їй не було й тридцяти років. Своєму коханню Іван Франко присвятив поезії, написані в 1883—1884 роках: «Не схиляй своє личко прекрасне», «Квітко осіння, квітко бліда», «Рік минув, як ми пізнались», «Я й забув»:
Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара,
Що між нами народнії сльози,
Що любиться нам зовсім не слід;
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід.
Я забув – ні, я думав, безумний,
Що засипана прірва стара,
Заповнили її трупи й труни…
Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора!
О, забув я про тин той спижевий,
Що між нами границею став,
І тебе я, мій цвіте рожевий,
Як лиш міг, як умів, покохав!
Я й забув, що вже квіти пов’яли
І ні з чого віночка плести,
Що вони й не мені розцвітали, —
Я забув, і тяжкую нести
Доведесь мені кару за теє!
Я забув, моя біла лілеє,
Що моєю не можеш назватися ти, —
Я забувся, прости!
Серед коханих жінок поета найскладніше збагнути Франкові стосунки з Целіною Журовською, третім коханням у його житті. Кохання до Ольги Рошкевич було піднесеним, до Юзефи Дзвонковської – безнадійним, а до Целіни Журовської – позбавленим будь-якого смислу. Сам поет в одному з листів охарактеризував його як «фатальне». Та й зустріч з Целіною була незвичайною. Франко зайшов на пошту, біля віконця, де видавали листи до запитання, сиділа чарівна дівчина – коротка зачіска, ангельська посмішка… Художникові не треба багато, щоб створити в уяві образ прекрасної дами. Целіна, на відміну від Ольги та Юзефи, входить у долю Франка раптово й різко, її проекції з’являються в поезії і прозі, але між прототипом і літературними героїнями ширшає і глибшає прірва невідповідності аж майже до невпізнанності при зіставленні «оригіналу» з «дублікатом». Навчений гірким досвідом, Франко соромився звернутися до неї безпосередньо. Але він знайшов свій шлях.
Зненацька Целіна починає одержувати листи, підписані якимось Стефаном Маєвським, який стверджує, що полонений її красою, що в житті не зустрічав такої чарівності, що мріє про зустріч, але не сміє просити про це. Листи були дуже гарними, щирими, з глибоким почуттям. Целіна пильно вдивляється в очі відвідувачів. І раптом непоказний рудуватий чоловік нахилився й пошепки запитав: «Коли Стефану Маєвському можна розраховувати на відповідь?» Для дівчини це було розчаруванням. А він щовечора після роботи зустрічав її біля виходу, як вірний пес, тримався на достатній відстані, годинами вистоював під її вікнами…
Подружки дізналися, що це місцевий журналіст Іван Франко. Вона й не здогадувалась, що шанувальник уже описує її у своїй новій новелі «Маніпулянтка» й обмірковує сюжетні ходи повісті, що буде названа «Лель і Полель». У цей період Франко створює свої чудові ліричні вірші, що склали збірку «Зів’яле листя». Більшість із них присвячені їй, Целіні.
Любов до неї не відпускала письменника протягом десяти років. Син Івана Франка Тарас відгукувався про Целіну сухо, неемоційно, наче ця жінка для сім’ї його батьків та певних конфліктів, які виникали через її існування, нічого не значила: «Пізнався Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зиґмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці і обслуговувала різношерстну публіку. Вона й була тією маніпулянткою, яку так живо описав письменник в однойменній новелі. І. Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у І. Франка не було…» Целіна вийшла заміж за поліційного комісара, мала з ним двоє дітей і швидко повдовіла. Є переказ, що Зиґмунтовський загинув, виступаючи зі зброєю в руках проти українських виборців. Целіна зовсім не розуміла творів Івана Франка, деякі з прозових вважала образливими («Дивує мене лише, і не можу зрозуміти, що дало підставу помістити мене у Вашій повісті, бо я нічим не дала причини у бажанні виявити неповагу до мене»), хоч і не читала їх, вважаючи це обтяжливою і марною працею. Навіть коли дослідники намагалися розговорити кохану поета, витягти з неї якісь спогади про Івана Франка, отримати реакцію на його вірші, спроби науковців виявлялися даремними. У своїй байдужості до того, кому мала завдячувати безсмертям у літературі, Франкова кохана страшніша від Шевченкової: Ликера Полусмак хоч після смерті Тараса збагнула його велич, а Целіна так і не зрозуміла ніколи, з яким велетом духа зустрілася на своєму шляху. Байдужість Целіни до Івана Франка була вражаюча. Вона навіть не читала й не мала наміру читати «Зів’яле листя».
Для чого? Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, і вона спокійно відповіла, що з усього їй найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала на вулиці Вронських у Львові. І більше нічого! Працівники музею І. Франка показали їй два листи, написані нею до І. Франка, щоб той дав їй спокій, бо вона не для нього, – і знову ніякої реакції. Листи були, але писала їх не вона, а тітка… Що змусило І. Франка так трансформувати примітивну пересічну дівчину в неординарну ліричну героїню? Чому як прототип він вибрав саме її і створив ?брази дивовижно цілісних і гордих жінок у прозових творах? Що любив у ній, якщо любити йому, інтелектуалу, високодуховній особистості, одному з передових людей планети, світочу нації, генію, в ній просто було нічого?! Але в тім-то й річ, що любов – абсолютно безкорисливе й алогічне почуття, яке не піддається розуму, бо підлягає велінню серця, і тому часто люблять недостойних, нікчемних пустоцвітів, а не тих, хто вартий любові.
Ганна Франко-Ключко згадувала, що коли здоров’я Ольги Федорівни погіршилось, Іван Франко віддав дружину до шпиталю, а «до нас до хати переїхала пані Целіна Зиґмунтовська з двома дітьми, щоб зайнятися нашим господарством. <…> До пані Целіни ми поставилися вороже, а й тато, здається, в ній розчарувався, бо вкінці її відправив».
Свої три пристрасті поет описав у вірші «Тричі мені являлася любов», уміщеному в третьому жмутку збірки «Зів’яле листя». І своє кохання до Целіни описав так:
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум’я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
В її очах – такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.
Збірка «Зів’яле листя» була сприйнята неоднозначно, деякі критики звинувачували поета у відході від зацікавлення громадським життям. В. Щурат, оцінюючи поетичну збірку, назвав автора «декадентом». Іван Франко рішуче заперечив віднесення себе до декадентів. У збірці «Давнє й нове» він вмістив вірш-відповідь «Декадент»:
Я декадент? Се новина для мне!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «ось декадент!»
<…>
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
Я з п’ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.
Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.
Який же я у біса декадент?
Данный текст является ознакомительным фрагментом.