29. Аргія, дружина Полініка і донька царя Адраста

29. Аргія, дружина Полініка і донька царя Адраста

Аргія, грецька жінка, що походить з давнього знатного роду аргівських царів, була донькою царя Адраста. З-поміж інших вона вирізнялася такою красою, що лише від одного погляду на неї сучасники отримували велику радість; а для нащадків Аргія навічно залишила бездоганне та блискуче свідчення подружньої любові. Тому її ім’я, освітлене винятковим сяйвом, дійшло аж до наших днів.

Одружившись із Полініком, сином фіванського царя Едіпа, Аргія народила сина Тессандра, коли чоловік був у вигнанні. Будучи свідком гірких страждань свого чоловіка через підступність рідного брата, вона розділяла з ним його нещастя. Слізними благаннями не тільки схилила на свій бік старого батька, але й переконала його підняти зброю проти Етіокла, який, знехтувавши правилами угоди з братом, утримував своєю тиранією Фіванське царство. А щоб не зашкодила фатальна відповідь оракула, всупереч жіночій природі піддобрилася до Евридіки, дружини віщуна Амфіорая, подарувавши їй дорогоцінне намисто, яке колись принесло нещастя фіванським жінкам. Однак Амфіорай, непомітно спостерігаючи за її діями, викрив задум, і військо вирушило супроти Фів під несприятливе віщування.

Після численних сутичок військо потерпіло поразку, багато вождів було вбито, Адраст залишився без допомоги і став майже вигнанцем. Коли згорьована дружина довідалася, що тіло Полініка лежить непоховане поміж інших невшанованих тіл, то, покинувши царські роскоші, забувши про м’яку спочивальню та жіночу слабкість, взяла із собою лише кількох друзів і негайно подалася на поле бою. Не страшила її ані рука зловмисника, що засів при дорозі, ані дикі звірі, ані птаство, що клює тіла вбитих людей, ані душі померлих, що, як немудро вважали древні, сновигають довкола, ані те, що видавалося ще страшнішим, – едикт Креонта, за яким було заборонено хоронити загиблих під страхом смертної кари. Тож із хоробрістю та запалом, посеред темної ночі, незважаючи на жахливий сморід, ступила вона на поле бою; перевертаючи то тут, то там тіла полеглих, з невеличким факелом у руках шукала напіврозкладене обличчя свого коханого чоловіка і не припинила пошуків, доки не знайшла, що шукала.

Яке чудо! Обличчя, вже наполовину обгризене поржавілим і надщербленим залізом, присипане порохом та полите потемнілою кров’ю, ніхто не міг розпізнати, але не змогло воно приховатися від люблячої дружини. Ані бруд на спотвореному обличчі не перешкодив поцілункам жінки, ані едикт Креонта не перешкодив плачам, сльозам та спаленню. Аргія намагалася поцілунками вдихнути життя в уста, омивала слізьми тіло, що вже мало поганий запах, раз по раз кликала померлого у свої обійми. Врешті, не пропускаючи нічого із священних обрядів, передала тіло палаючому вогню, а спаливши, поклала прах до урни. Вогонь повідомив про її благочестивий вчинок, однак Аргія не боялася ані меча, ані суворого правителя, ані кайданів.

Часом, коли зникає велика небезпека і залишається надія на кращу долю, жінки оплакують або недуги своїх чоловіків, або ув’язнення, або бідність, або щось подібне. Це хоча й може видаватися похвальним, однак не може прийматися за найвищий доказ любові, як останні почесті, що їх Аргія склала своєму чоловікові. Адже вона подалася на ворожі землі, коли могла спати вдома; тягнула смердючий труп, хоча могла наказати робити це іншим; не знехтувала почесним спаленням, хоча й могла потай поховати, зваживши на обставини; відправила жіночий плач, хоча й могла відбутися мовчанкою. Не мала чого сподіватися від чоловіка, що загинув у вигнанні, а лише боятися ворога, який чигав звідусіль.

Тільки істинна любов, тільки чиста віра, тільки святість подружжя та непорочна цнота можуть спонукати до такої звитяги. За такі вчинки Аргія заслуговує похвали, почестей та найгучнішої слави.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.