Війна

«Байдужість вбиває все навколо себе», — казав Андрійко.

Байдужість до хамства, до рагулізму, до дій влади, тої чи іншої, у Києві чи на місцях, породжує страшний настрій у суспільстві, воно не може за себе постояти і потроху провалюється в морок чорної мерзоти… Андрійко казав: «Мамцю, я на концертах більше проповідую, ніж співаю».

Останні перед загибеллю слова пісень, які заповнили інтернет, це слова-лозунги. І ніхто ні до нього, ні, напевно, після нього зі сцени більше не відважиться, на жаль, сказати відкрито таких слів… Війна… Вона перекроїла нас. Це лакмусовий папір для всіх. Вона ще далеко, але якщо ми будемо так думати, то вона постукає в кожні двері «церковним дзвоном», як співав Андрій. Він сам, не збираючи «з миру по нитці», купував машини й відсилав на передову, бо не можна виграти війну на шкільних автобусах, роздягненими й голодними, зате на чолі з «бочками»-генералами, які продають солдатські тіла ворогу. Це все вимагало великих коштів. Госпіталі — він не ходив туди співати, там судома здавлювала горло — він возив туди матеріальну допомогу: ліки, продукти, одяг.

Тому на прощання в церкві у Львові солдати «Айдару» прийшли і принесли Андрієві медаль одного з них, яку він отримав за участь у бойових діях. Солдат сказав: «Покладіть йому мою медаль, він заслужив». Хлопці їхали на фронт. Сьомого лютого Андрійко збирався в АТО, але поїхали його товариші, без нього вже, привезли нам звідти відеозвернення людей, які були за кілометри від фронту. Ці відважні люди говорили про мого сина зі сльозами на очах, їм було нестерпно шкода говорити про нього в минулому часі. Вони знали, що якби він жив, то виразив би їхні думки, голосно, не оглядаючись ні на кого, і його почули б. Андрій не боявся, і в тому була його перевага. Він з’їздив уздовж і впоперек всю Україну під час війни, бо коштів треба було все більше. По страшних дорогах, кошти на які були вкрадені цинічно, вивезені по офшорах, а дороги — руїни, як і Україна. Він знав це все не з екрана телевізора, де вже і не пробитися було поміж сірих, нікому не потрібних бездарних підлиз, він проїхав сотні тисяч кілометрів по асфальту, який вкрали — і ніхто нікого за це не покарав, бо всі поділилися. Наша Україна стала «Врадіївкою», і це його боліло неймовірно. Про цей весь страх ми говорили з ним і коли він заїжджав між концертами додому, і по телефону. Чим більше він заглиблювався у проблему війни, тим більше брав роботи і їхав, їхав… О третій ночі повертався з концерту, спав кілька годин — і вже літак о шостій чи сьомій годині — летів далі. В одному з інтерв’ю сказав: «Я вже не можу на то всьо дивитися. Виріжу на своїй «Секвої» люк, поставлю кулемет — і на передову…» З жалем казав: «Тим хлопцям покаліченим по 23–25, вони по віку мої діти, мені 46. Мам, як їм жити? Та їм навіть декому посвідчення учасника АТО не дають!»

За кілька днів до загибелі з’явилися пісні «Панове депутати», «Сука-війна». Більше і сильніше не сказав ніхто! Людина може так говорити і співати на повний голос, коли вже зашкалює жаль за тим бідним своїм народом, який на чужих і своїх панів просто батрачить. Про яку честь і гідність, виховану в їхніх дітях, можна говорити їм? І так із покоління у покоління. Вироджується нація, кращі гинуть, залишаються байдужі — «моя хата скраю», «а мені то треба?» Це найбільше зло — байдужість! Якось буде, якось перемелеться. Стоїмо на майданах, слухаємо концерти про ніщо! Андрій принципово не співав на Майдані. Він привозив ліки, дрова і казав: «Та то не співати треба, а купувати каски і бронежилети, бо їх всіх розстріляють впритул!»

І чи не був правий? Може, його загибель сколихне народ, і він озирнеться навколо себе? Може, не даремна його смерть, якщо сотні тисяч людей вийшли на реквієми? Може, ті найсвідоміші уважніше прочитають його слова і задумаються? Тих слів його стане на два життя!

Він міг спокійно жити, співати про любов, їздити або переїхати в Польщу, де він виступав і його знали, і не рвати серце…

Але Андрій збирався в АТО, госпіталі, й колесив по своїй країні-руїні, по її бездоріжжі, і попав у яму на дорозі, з якої не було шансу вибратись, як і з цієї війни. Дивна загибель, дивні його слова за кілька днів до трагедії: «Дорога до Кривого Рогу страшна, і я вам докажу це…»

А дорога була порожня, тільки велика яма на повороті, наповнена льодом, і єдиний колгоспний молоковоз, який завжди рано возив молоко по тій дорозі. І більше нікого… Всі, крім Андрійка, залишилися цілі й живі — він, як завжди, взяв удар на себе…

На тому місці тільки цієї зими було 16 випадків ДТП! І байдужість страшна, злочинна отих, хто відповідав за цю дорогу! 16 випадків — ніхто нічого не засипав, не поправив! Хіба, може, Андрійкова смерть приверне увагу до тої ями на повороті?..

Непоправна втрата, немислиме життя після цієї трагедії і тільки диски, які я слухаю цілі дні, дають мені силу жити. Попри все, що мій синочок хотів змінити в Україні своїми піснями, своїми інтерв’ю, він любив своїх людей, виступав на фестивалях, корпоративах, весіллях, де він був свій, де з ним були свої, і це давало Андрію сили їздити по цій країні, і де словом, а де ділом пробувати змінити свою землю на краще! Йому було неймовірно жаль, що його Україна — руїна і її треба міняти. Сміявся крізь сльози: «Нас кинули», «Люди, як кораблі». Але тільки страшна подія — смерть — розкрила всі його тексти, всі слова до рідних людей на цій віками зраджуваній землі!

Чому ми слухаємо якісь завуальовані тексти, ритмічно проспівані зі сцени, сприймаємо бажане за дійсне? А крик душі, справжній, почули тільки зараз? Пробудилися? Не поринайте знову в сон-летаргію. І Андрійчик усім вам в останньому альбомі подякує своєю піснею:

Дякую, люди, за то, шо ви є з нами і ми живі.

Дякую, люди, за то, шо ви кращим робите світ.

Дякую, люди, ми сто разів об’їхали навколо землі.

Дякую, люди, у кожному місті і кожному селі.

Дякую, люди.

Дякую, люди!

Кінець фільму

Я застряг у тобі, як ніж,

Десь між серцем

І між двох відкритих дверей —

Найдорожчих людей.

Було все, як в кіно:

Рок-н-рол і вино.

По житті нас несло,

Зачіпаючи дно.

Приспів:

А зараз вже кінець фільму.

Я тільки в своїх снах

Тебе ше раз обійму.

А зараз вже підуть титри.

Ми так і не навчились з роками терпіти.

Я засів у тобі, як скло,

Як невидиме зло.

З Богом в шахмати грав,

Хоча правил не знав.

Мій тупий егоїзм

Розпалив твій цинізм.

І від слів заржавів

Змучений механізм.

Приспів:

А зараз вже кінець фільму.

Я тільки в своїх снах

Тебе ше раз обійму.

А зараз вже підуть титри.

Ми так і не навчились з роками терпіти.

А зараз вже кінець траси.

Машину у гараж — квасить.

А зараз вже кінець книжки —

Сюжет закінчився і не повториться більше.

Всьо твоє добро, шо я брав,

Зараз так, ніби вкрав.

Руки ніби чужі —

Не тримають штурвал.

І сідає на мєль

Боком наш корабель.

Так заходить в тупік

Любов двох людей.

Приспів:

А зараз вже кінець фільму.

Я тільки в своїх снах

Тебе ше раз обійму.

А зараз вже підуть титри.

Ми так і не навчились з роками терпіти.

А зараз вже кінець траси.

Машину у гараж — квасить.

А зараз вже кінець…

А зараз вже кінець фільму…

А зараз вже кінець…

Сука-війна

Ти прийшла в мою хату брудна, немита.

І постукала в двері церковним дзвоном.

Не питаючи згоди, до мене вселилась

І спокій забрала, не питаючи згоди.

Розтрощила мій дім і пішла до сусідів,

Хоч і їхні родини ні в чому не винні.

Поробила з людей страшних ворогів

І, рахуючи гроші, сміялась єхидно.

Приспів:

Ну, і хто тебе кликав? Чому ти прийшла?

Стара проститутка — сука-війна.

Хто тобі платить за наші тіла?

Скільки ше тобі треба? Яка їх ціна?

Я не хочу вбивати — я хочу любові,

Але ти мої руки замазала кров’ю,

Навчила чуже життя відбирати

І при цьому радіти, а не ридати.

Ти зігнала мене із дивана в окопи,

Телевізор мені замінила прицілом,

І за день я старію, ніби за роки.

За шо ти із мене звірюку зробила?

Приспів:

Мої бідні батьки до тебе не знали,

Як мало коштує втратити сина.

І краще самі би раніше вмирали,

Шоб не бачити, як гине їхня дитина.

Ми складали копійки, ліпили до купи

Своє щастя нехитре на сорок квадратів,

А ти заявилася в мене під дахом,

Шоби разом із небом його відібрати.

Приспів:

Ну, і хто тебе кликав, сука-війна? (2)

Сука, сука-війна…

Сука-війна…

Маленька дівчинка

Маленька дівчинка по світу літала

І часто в Бога правди питала…

А головного так ніколи не взнала:

Яка із фоток останньою стала…

Приспів:

Ну і чому завжди так, шо життя нас відпускає

Часто зовсім не так, як ми самі собі бажаєм?

І чекаєм на знак, ні на грам не помічаєм,

Як самі себе до краю прірви підпускаєм…

Маленька дівчинка в весільному платті,

Ти забувалася так, шо не знайти,

Ти все хотіла повернутись в минуле,

Шо про майбутнє зовсім забула.

Маленька дівчинка зараз на небі,

По ній сьогодні сумувати не треба,

Якшо не довга її була дорога, —

То значить, мала бути ближче до Бога!

Приспів

Ти не скучай за цим світом, не скучай!

Ти знаєш вже, шо значить мати десь свій власний рай!

Ти передай, якшо зможеш, передай

Для мами хоч би знак, шо твоя душенька жива!

Ти не скучай за цим світом, не скучай!

Ти передай, якшо зможеш, передай

Для мами хоч би знак, шо твоя душенька жива!

Лист до президентів

Панове президенти, є до вас розмова,

Бо ми давно не чули від вас правдиве слово.

І може, я ніколи б не починав її.

Я скажу вам відверто — причина у війні,

В яку ви цю країну всі разом погрузили

І, шоб її не було, ви нічого не зробили.

Невже за стільки років ви достатньо не нажили,

Шоб заробляти гроші, копаючи могили?

Панове президенти, є до вас питання:

Чому ви всі живете, як вареники в сметані,

Тоді, коли всі люди скидаються солдатам

Копійками, які ви ше в них не встигли відібрати?

Чому ви не пошлете на війну своїх синів?

Ні внуків, ні племінників, самих вас там не видно.

Зате на смерть кидаєте чужих чоловіків.

Скажіть мені, невже це виглядає справедливо?

Ой, не добре. Ой, біда. (2)

Чому холоднокровно ви зливаєте країну

І у крові своїй ви власну топите дитину?

Скажіть, будь ласка, чим всі люди в цій країні винні?

Скажіть ціну, за скільки ви продали Україну?

Я хочу побажати вам, панове президенти,

Відчути весь наш біль на собі перше, ніж померти.

А всім нащадкам вашим я хочу тільки зла,

Яке ви всі разом роками готували нам.

Мам

Я завжди мріяв написати пісню про маму,

Але різні поети всі слова вже сказали.

І я не хотів повторити когось із них.

Я біля свої мами буду завжди маленьким

І, як тільки покличе, прибіжу скоренько,

Тому я їй і написав ці слова, як міг.

Приспів:

Мам,

Ти мене вибач, шо я став дорослий,

І вже минула сорок третя осінь,

Як я побачив перший раз свій дім.

Мам,

А можна, я до тебе завтра приїду,

І ми на кухні не одну годину

Собі на різні теми «посидим»?

Я, може, трохи пізно став її розуміти

І не часто дарував на день народження квіти,

І були часи, коли я тижнями їй не дзвонив.

І кожен раз, коли вона мене обіймає,

І разом із татком все про внучку питає —

Я з радості плачу, шо маю живих батьків.

Приспів

Я дуже дякую тобі за то, шо я вмію,

І дякую тобі за то, шо я розумію

Ті речі, яких не пояснюють навіть в книжках.

Хай буде біля тебе завжди ангел-хранитель

І я десь тут поряд буду також бродити,

Шоб не міряти наше життя в телефонних дзвінках.

Приспів:

Мам,

Ти мене вибач, шо я став дорослий,

І вже минула сорок третя осінь,

Як я побачив перший раз свій дім.

Мам,

А можна, я до тебе завтра приїду,

І ми на кухні не одну годину

Собі на різні теми «посидим»?