ХLІV. ЖІНКА БЛИЖНЬОГО

Ой дана, ой дана.

Ой пай дана, дана.

Не любилам тай не буду

Куцого Івана.

Осінною порою Андрій Рівняк дістав роботу в Яворі. Там у прегарному місці, власник села став будувати великий пансіон. Напевно ніхто з чужих цього не робив би. Це була зовсім незнана околиця і хтось, як колись Старий Пан, мав би започаткувати там літнище. Здалека від села та інших літників мусіли б жити гості самі, виключно в цьому одному будинку. Зате околиця там була чудова. Стрий опливає Стодівку й вривається між високі гори: останню з пасма Панів та ті, що по правому боці Стрия біжать ген аж з-під границь. Вони вже мають зовсім інший характер, як Турчанські гори: вони більше стрімкі, збіччя більше спадисті, неуправні, покриті лісом, або зрубом. У їхнього підніжжя в’ється срібною лентою Стрий, а трохи вище понад річкою біжить в один бік гостинець до Турки, а в другий широка дорога, що веде з Турки до Рибника, Майдану, чи Кропивника й там лучиться із скільським гостинцем.

В тому місці, де оця дорога лучиться з турчанським гостинцем, є оцей прекрасний закрут Стрия. Там на горбі власник Явори став будувати пансіон. Окрім лісу й виду з вікон, його гості матимуть те, чого так дуже бракувало в Розлучі: купіль у справжній річці, де багато води. Вона тепліша й дає більше нагоди до плавання, для каюків, чи навіть інколи виправ на сплавах. Дерева з Турчанщини в Скільщину вже тепер не плавлять, бо ліси й тут і там повирубувані. Та інколи якийсь ґазда закупить, чи заробить щось у лісі, трохи матеріялу й плавить його Стриєм.

То ж прийшлось Андрієві помандрувати в Явору. Щоправда, вона не так далеко: навіть пішки в долішній кінець села не йтиме довше, як дві години. Але ж село Явора дуже довге й поки ви дійдете, чи то сільською дорогою, чи гостинцем, що біжить оподалік від села, вздовж Панів до місця, де будували пансіон, потребуєте годину, а то й півтори. Ну, залізницею ви можете бути за нецілої пів години на місці. Як би не було, щодня доїздити до місця праці Андрієві було незручно й приносило кошти. Тому цілий тиждень зажив з робітниками, в нашвидку збудованій буді, а до дому приїздив тільки в суботу ввечорі, по роботі.

Хоч неприємно було Андрієві залишати жінку самою, та ще й на відлюдді, проте, був дуже задоволений, що йому трапилась робота. Буде заробіток і годен буде викінчувати дім. Добре, що хоч Дмитро живе на Малерманівці, то Олеся не буде зовсім сама між двома лісами. Насвистуючи весело, Андрій працював зранку до вечора. Швидкими й вправними рухами гиблював рами до вікон, робив двері й цілу столярську роботу. Сріблисті гиблівки так і вилітали з-під його гибля, а запах живиці надавав своєрідного чару оцій чистій і гарній роботі. При тому думав про свій дім та що вкінці зможе його викінчити й доробитися.

* * *

У Дмитра вже тепер не було ніякої роботи. Прибрав у будинках, позамикав віконниці та двері, й Малерманівка заснула. Тільки з найменшого будиночку підносився часом димок. Там Дмитро господарив собі. Тепер уже він не їв у Рівняків, бо в нього було доволі часу готовити собі їжу самому. Та вже тепер покінчилися панські їдження: Дмитро, як кожний селянин, був ощадний. Там зварив картоплі, чи якої каші, засуне в руру, молока приносив собі від батьків, якої цибулі, чи сира, хліб — от і все. До зими не так далеко, а в зимі певно будуть гості й знову ліпший харч.

Батько Панькович разом з Паньком та жінками відбули жнива, й викопали бульбу. Зі жнивами нашому ґазді легко справлятися. У нього жита дві, три стайки, все решта овес. То ж найбільше роботи при вівсі. Та вона не спішиться й вівси косять інколи, як уже земля примерзне — це ці на вищих ґрунтах. Та чоловіки косять, жінки в’яжуть і робота йде повільним, спокійним, споконвічним ладом. Мабуть це вона зробила бойка таким повільним, тяжким та задумчивим. Але обидва Паньковичі покінчивши пільні роботи, тесали дерево на оборі — це вже на новий будинок. Часом помагав їм у цьому Дмитро, покинувши свою Малерманівку. Та відколи Андрія Рівняка не було вдома, якось Дмитрові не сиділося в селі. Ще до вечора було далеко, а він кидав топір і спішився на Сорочини — в Малерманівку. Помивши руки та причесавшися — це вже панська звичка завелась у Дмитра — він ішов до Рівняків. Заставав звичайно Олесю при машині, або за господарством. І так на балачці сходив йому час.

Осінні вечорі довгі, темні й непривітні. А ще на Сорочинах: долина потічка вузька, тільки всього, що гостинець пропускає, та й над ним оця Малерманівка, а повище нього дім Руського Пана. А так обабіч ліс. Шумить потік, гуде ліс зловісно глухо. Добре тоді сидіти в теплій хаті та й не самому. Навіть приємно слухати казок про духи, страхи, чи давну давнину.. Про вовків у Розлучі багато знали, розказувати. То ж Дмитро та й розказував оці билини й небилиці, а Олесі при тому краще було шити. Часом знову вона розказувала про життя у місті, як її батько вимандрував у Дрогобиччину й якої біди вона зазнала, як дитина робітника.

— Зато вам тепер добре. Андрій вас шанує, тяжко робити не мусите, як би ґаздівські дівки.

— Та я не нарікаю. Але часом бере мене якийсь жаль, якась туга. Навіть не потраплю тобі сказати за чим. Може за вітцьом та й матір’ю, а може за людьми. Ще в літі, як в літі, хоч то все чужі люди. Але потім дуже наввіриться.

— Як би любий чоловік, то може не наввірилоби ся…

Олеся мовчала. Її довгі, темні вії кидали тіні на її дрібне лице. Руки швидко бігали за шитвом.

— Та й, як би діти. Якось не файно без дітей.

— Не файно — думала Олеся. Потім піднісши голову з-над шиття, задивлювалась у вікно й думала, що не тільки те одно не файно. Не так вона гадала колись, дівуючи. Стільки співанок про кохання, а Олеся його не знала. От так жила з Андрієм, бо був її ґазда.

— Та чи любите ви Андрія? — питав по хвилі Дмитро.

— Чи люблю? Ти ж знаєш, як на селі: засватають, та й іди. Я віна не мала, грошей не було, а діти в батька були. Чоловік трафився порядний ремісник, то тато казали: чому не йти. То я пішла. Ще, як би між своїх людей, у своїм селі, було би легше. А так тут, на відлюддю, в лісах та й між чужими. Андрія звичайно в хаті нема, а прийде з майстерки змучений і йде спати. Ще добре, що часом жінки приходять дати що шити. Дуже прикро було би.

— Та відколи Малерманівка напроти, то й вам ліпше, правда?

— В літі ті літники дуже крикливі й то також неприємне. Одне тільки добре, що ти зайдеш до нас.

— Як би ви Андрієви не жона, я ходив би тай не находився ніколи. У нас співають так:

Ой ти. Марисе.

Ти Марисе дівко.

Тебе би ся не налюбив.

Хоть би любив кілько!

— Так ми ся здає про вас, що бим вас любив тай не переставав.

— Такого навіть говорити не випадає, Дмитре. Ти ж знаєш, я не дівка.

— А як я на вас дивлюся, то я тото забуваю, і так си гадаю:

Та моя білявина.

Чорнява не біла.

Вона мені

Прийти повеліла.

— То як я піду в село, чи вітцю помагати, чи так чого, то все ми ся здає, що тота співанка мене кличе назад. А як сиджу сам в тотій Малерманівці, то ня бере нуд, такий нуд! То бим знов ішов кудась, чи я знаю, горами тай долинами, десь бим мандрував світами.

— То так буває часом, певно тому, що ти сидиш сам. — Олеся добре знала, яка тяжка самота й як туга смокче й ниє.

— Та вам ще не так зле. Ви би могли хоч таке подумати:

Мені туга —

Тобі друга

На нашім сердейку.

Ми ся нигди не овидим.

Аж у неділейку.

— Бо ваш ґазда в неділю в хаті. А я такої неділі не діждуся, хоч бим ждав кілько. Ой, волів би я, щоби й Андрій не діждався такої неділі, — і присунувши стілець ближче до Олесі, та стараючись заглянути їй в очі, над якими тремтіли вії:

— Не можу я жити без тебе, Олесю! В день ся мене робота не бере, а в ночі сон. —

Вії у Олесі затремтіли ще швидше. Не підносячи їх сказала тихо, ледве чутно:

— Я жінка Андрія Рівняка. —

Осіння ніч лежала густою темінню за вікном. Грізний шум лісу вривався навіть крізь зачинені вікна, навіть крізь дубові двері він пройшов би. Проти нього, як і проти туги не було дверей, не було замку.