«Нашу дільницю спочатку підпалили, потім приїхала ціла бригада юристів від самого Медведчука»

«Нашу дільницю спочатку підпалили, потім приїхала ціла бригада юристів від самого Медведчука»

Попри купу кандидатів у президенти, серед яких були найбільш несподівані та одіозні, на кшталт Романа Козака, станом на осінь 2004 року вже ніхто не сумнівався, що основними опонентами на президентських виборах будуть Віктор Ющенко та Віктор Янукович. За діючого прем’єра – Донбас і весь наявний у влади адмінресурс. За лідера опозиції – Захід, Центр і столиця України.

Але в усьому цьому був один момент, на якому почали акцентувати пізніше. Президентські вибори 2004 року в Україні преса назвала частиною операції «Наступник», розроблену оточенням Леоніда Кучми при активній підтримці російських політтехнологів та спецслужб. Кінцевою метою операції була заміна Кучми Януковичем як найбільш зручною для діючої української та російської влади фігурою.

Як писала преса, підготовка до операції «Наступник» почалася в той самий момент, коли в кінці листопада 2002 року представник потужного донецького клану став прем’єр-міністром України. Тривалий час, ще в СРСР, Віктор Янукович обіймав, не зважаючи на свої судимості, різні номенклатурні посади. Що само по собі досить дивно: адже чистота анкети в Радянському Союзі при прийомі на роботу, тим більше – на керівну партійну посаду, була головним визначальним фактором. Є кілька припущень, у який спосіб двічі судимому Януковичу вдалося пробитися в верхи. Проте нині озвучувати їх усі і докопуватися до істини немає смислу. Бо неозброєне око помічало – навіть не знайомі з особливостями національної політики громадяни розуміли: за Януковичем стоять більш могутні сили, що воліють залишатися в тіні. Отже, сам він до певної міри підставна фігура. І прийняті ним рішення в більшості випадків будуть залежати від волі тих, чиїм ставлеником Янукович є.

Єдиний кандидат від влади на посаду Президента України ще з часів губернаторства прославився як прихильник сильної руки та авторитарних методів керівництва. Практика, а особливо – новітня російська, свідчить: такий стиль не викликає особливих заперечень серед виборців на пострадянському просторі. Після передачі влади з рук Кучми до рук Януковича в країні не зміниться нічого. Залишиться та сама сіра та похмура, проте така звична стабільність, плюс забезпечена старість колишньому президенту та його найближчому оточенню буде гарантована.

Кандидатуру наступника українського престолу схвалили в Москві. За версією газети «Комерсант Україна», Януковичем у цій якості замінили Анатолія Кінаха. До листопада 2002 року, пише газета, на президентське крісло цілком міг претендувати не менш стабільний Кінах. Та він не виправдав очікувань Москви, зокрема – в питаннях, пов’язаних зі створенням газового консорціуму. Тому цю фігуру вирішили замінити іншою, більш керованою.

Уже через рік після призначення Віктора Янковича на цю посаду саме після його візиту до Москви, було розв’язано проблему, що виникла довкола острова Коса Тузла і мало не спричинила великий міжнародний скандал. Таким чином, залагодивши цю справу, Янукович повернувся додому переможцем і заробив собі додаткові бали.

На додачу до всього 31 жовтня 2003 року, коли координатор пропрезидентських фракцій Степан Гавриш оголосив про рішення висунути Януковича єдиним кандидатом від влади на посаду президента, додав: «Програмною установкою для цього кандидата буде завершення політичної реформи в Україні і внесення змін до конституції». Йшлося в цьому разі про розширення прем’єрських повноважень. І ніхто не давав гарантій, що Леонід Кучма не повернеться, тепер уже – в якості голови українського уряду.

Тим часом команда Кучми запустила механізм консолідації влади, створивши трикутник «президент – парламентська більшість – уряд». Якщо прогнози справдяться і Кучма таки стане прем’єром незабаром після обрання Януковича президентом, цей трикутник остаточно замкнеться. Але навіть тепер ніхто ззовні не може вплинути на будь-яке рішення влади, отже – адмінресурсом сміливо можна керувати.

Сам Віктор Янукович усе більше відчував себе главою держави і заочно вже святкував перемогу. Особливо це було помітно, коли пожвавились україно-російські взаємини. Президент Російської Федерації Володимир Путін навідує Україну без особливого приводу і досить часто. Принаймні так виглядає збоку. Частенько приймає він у себе і Кучму з Януковичем. А 9 жовтня, за три тижні до першого туру виборів, перед навалою телекамер Путіну в його підмосковній резиденції Ново-Огарьово практично офіційно представили Януковича як спадкоємця кучмівського престолу.

Виглядало все досить нелогічно. Для преси українські високопосадовці приїхали, аби привітати російського лідера з днем народження. Якщо це справді так, то вони запізнилися більш як на тиждень: Путін народився 1 жовтня. Коли учасники зустрічі розмістилися перед телекамерами, Янукович опинився поруч із Путіним. Кількома тижнями пізніше російський президент робить візит у відповідь до Києва – спільно святкувати 60-річчя визволення Києва від німецької окупації. І хоча офіційно це відбулося 6 листопада, колеги вирішили почати публічні святкування раніше – до 31 жовтня, першого туру голосування.

Саме тоді телекамери зафіксували епізод із цукеркою, який став іще одним анекдотом після того, як у Івано-Франківську під час зустрічі зі студентами у Януковича влучили яйцем. Він, у минулому – боксер і автогонщик, завалився на руки охорони. Випадок із яйцем породив цілий напрямок політичної сатири – Інтернет-проект «Веселі яйця», котрий передбачав мультики про Януковича і яйце, а також неймовірну кількість анекдотів про нього. А з цукеркою, хто забув, вийшло так: на трибуні Янукович, занудившись від споглядання параду, запропонував Путіну льодяника. Той із ввічливою посмішкою відмовився їсти його сам, проте взяв і передав голові своєї адміністрації Медведєву, який без роздумів поклав гостинець до рота.

Політологи відзначають: російський президент не закликав громадян України голосувати за Януковича. Але робив усе можливе, аби підтвердити: якщо українці зроблять саме цей вибір, він буде єдино правильним. У якості авансу він повідомив: громадяни України, які приїздять до Росії терміном на 90 днів, можуть не реєструватися. Це при тому, що до того часу кожен, хто завітав до сусідньої держави більш як на три дні, мусив стати на облік. Інакше порушник паспортного режиму буде заарештований і оштрафований. Українцям недвозначно давали зрозуміти – якщо при владі буде Янукович, такі пільги для них залишаться надовго.

Із усього цього було зрозуміло: українська опозиція мусить зробити і зробить усе можливе, аби не допустити такого вибору для України. І тут, як згадує Юрій Луценко, він особисто наштовхнувся на серйозну проблему: ведучи передвиборчу кампанію кандидата в Президенти від Соціалістичної партії Олександра Мороза, він мусив робити все можливе, аби ця кампанія не поборювала передвиборчу кампанію Віктора Ющенка. Бо Мороз під час першого туру міг відтягнути його голоси. І тоді в Луценка народилася ідеальна формула: ми не агітуємо проти Ющенка, але всі, хто не готовий голосувати за нього, – голосуйте за Мороза, аби не віддати голоси ставленику Кучми.

Треба зазначити, що в СПУ завжди існувало дві головні течії – пострадянська, на чолі з «сірим кардиналом» партії Йосипом Вінським і соціал-демократична на чолі з Луценком. Жодна з цих груп не могла перемогти іншу без підтримки голови партії Олександра Мороза, якого за будь-яких обставин підтримувало 30–40 відсотків партійців. У групу Луценка перед вирішальними президентськими виборами входили фактично всі яскраві постаті СПУ – Ніколаєнко, Баранівський, Семенюк, Шибко, Сподаренко. У важкій боротьбі з Вінським і ортодоксами – секретарями обкомів, які виступали за агресивну боротьбу з лідером Ющенком, ця лінія Луценка перемогла і стала добрим доробком перед «помаранчевими» подіями, які об’єднали і лівих, і правих.

Приблизно за тиждень до першого туру голосування в Києві почали помічати незвично багато молодих людей, зовнішність яких правоохоронці звикли відзначати в звітах як кримінальну. Правда, якраз столичну міліцію вони вперто не цікавили. Кияни небезпідставно вважали їх «донецькими бандитами». Обережно заговорили про експорт злочинності з Донбасу до столиці та про більш явну підтримку Януковича криміналом. З’явилися навіть аналітичні журналістські тексти на тему: що краще – коли при владі олігархи, чи коли при владі бандити. «Бандитам – тюрми!» – ще один передвиборчий слоган опозиції.

Під час мітингу опозиції перед приміщенням ЦВК 23 жовтня невідомі спровокували бійку. Хлопці «кримінальної зовнішності», озброєні молотками і пляшками з якоюсь запалювальною сумішшю, почали битися з прихильниками Віктора Ющенка. Кілька вікон будівлі ЦВК було вибито. Пізніше в теленовинах це подали як хуліганські вибрики, організовані опозицією з метою дестабілізації суспільства.

Ми вже знаємо, що переможцем першого туру виборів ЦВК оголосила кандидата в президенти Віктора Ющенка. На другому місці з невеликим відривом – єдиний кандидат від влади Віктор Янукович. Пристрасті розпалювалися, навіть політично байдужі громадяни зрозуміли: щось має статися. Голосування другого туру було призначене на 21 листопада 2004 року. Вже в ніч із 21-го на 22-ге стає очевидно: влада організувала тотальні фальсифікації, насамперед у східних областях України, де явка виборців «зростала» навіть після того, як виборчі дільниці вже зачинилися.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Для мене Майдан почався з відрядження в другому турі президентських виборів до Кіровоградської області, на 102-й виборчий округ. Поруч був знаменитий на всю Україну 100-й.[4] На 102-му відбулося майже те ж саме. Там начальник міліції в першому турі побачив дівчину, яка прийшла голосувати на дільницю з помаранчевою стрічкою, і брутально її побив. Про це повідомили засоби масової інформації, а я прямо в ефірі телекомпанії «Ера» пообіцяв приїхати спостерігачем. Коли приїхав, побачив класичну картину під назвою «Вибори в Центральній Україні»: джип з бандюками, російськомовні координатори, міліція зачинена, але всередині, за зачиненими дверима, відбуваються засідання оперативного штабу, який, очевидно, організовує виїзди в зашугані села. Люди йшли голосувати під пильним наглядом дільничних та голів сільрад або їх представників. Уявіть собі, як добряче вгодовані пики стоять і стежать за голосуванням людей, перевіряючи їхні бюлетені. Ввечері почалося найстрашніше. Почали штурмувати і підпалювати дільниці, залякувати членів виборчих комітетів. Нашу дільницю спочатку підпалили. Потім приїхала ціла бригада юристів. Вони назвалися людьми, близькими до самого Медведчука, і почали лякати жінку, яка очолювала виборчу дільницю. Одначе, вона зробила справжній вчинок – підписала бюлетені, яких після підрахунку вистачило для переваги Ющенка на окрузі. В якийсь момент приїхав Михайло Поплавський, закріплений за цим округом від провладної сторони. Побачив мене, посміхнувся, каже – поїду далі, тут депутат уже є. Словом, зрозумів, що йому тут ловити нема чого, і поїхав. За ніч я виробив усі необхідні рішення, протоколи, підписав їх і поїхав у Київ.

Київ уже ставив намети. Починався Майдан. Наступні сімнадцять днів стали одними з кращих у житті сорокарічного Юрія Луценка.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.