Епоха «застою»

Володимир Щербицький був вільний від частини тих суперечностей, які були притаманні Петру Шелесту. Вже через кілька місяців після обрання першим секретарем ЦК Щербицький підписав листа, яким повелівалося вилучити з усіх бібліотек книгу Шелеста «Україно наша Радянська» як таку, що «завдає шкоди справі інтернаціонального виховання трудящих». Тоді ж, день у день, з’явився замовний висновок «експертів», керівників кількох академічних установ – М. Шамоти (директор Інституту літератури), Б. Бабія (академік, секретар Відділення економіки, історії, філософії і права АН УРСР), О. Шевелєва (заступник директора Інституту історії), які констатували, що автор книги з підозрілою назвою «Україно наша Радянська» (декому в ній вбагалась навіть прихована абревіатура – УНР, не більше й не менше!) допустився серйозних «ідейних помилок». Перелік цих помилок у вердикті Шамоти і компанії починався з того, що в книзі Шелеста начебто «надмірно багато місця відводиться минулому України, дореволюційному періоду», до того ж минуле висвітлено без належного «класового аналізу». У тому ж дусі була витримана й спеціальна постанова ЦК, а також стаття в журналі «Комуніст України» (квітень 1973 р.), текстуально дуже близька до висновків «експертів».

«І в роботі ЦК, і для Щербицького зокрема українська мова тоді не перебувала в центрі уваги, – згадує Леонід Кравчук. – Пам’ятаю один партійний з’їзд, перший, коли Щербицький прийшов до влади. Ми довго вирішували таке питання: проводить ЦК Компартії України свою політику чи здійснює? Це для резолюції готувалося. Ви скажете, а хіба не все одно? Все, та не все… Дискусії з цього питання тривали дуже довго. У кожного секретаря це обговорювалося, на спеціальному секретаріаті обговорювалося, все це моя робота була. Можна вжити: «проводили». Але ж одне із значень цього слова – «керувати діяльністю кого або чого-небудь». Компартія України ніким і нічим керувати не могла, це парафія лише КПРС. «Виробляти» – також шкідливе слово, бо КПУ по суті нічого не виробляла сама, лише керувалася генеральною лінією партії. Ну, а «здійснювати» – це якраз для нас. Бо ми – виконавці, ми в радянській Україні здійснювали політику Москви. А Москві розвиток української мови і культури був ні до чого! Для Щербицького Україна була не так батьківщиною, як великою республікою Радянського Союзу!»

Про це нагадувала й постанова ЦК КПРС «Про літературно-художню критику», прийнята в січні 1972 року. Культивувалась атмосфера нетерпимості, підозріливого, що ґрунтувався на догмах, вишукування ворогів, у тому числі – внутрішніх. Естетичні критерії поглиналися політико-ідеологічними. Заклик «викривати ідеологію й практику націоналізму та сіонізму», не допускати «лібералізму в оцінці творчості окремих літераторів і митців» і водночас посилювати «ідейно-виховну роботу серед творчої інтелігенції» звучав як заклинання. Ці слова взято з доповіді Володимира Щербицького 1972 року. Подібна риторика, підігріта 50-річчям СРСР, була щоденним ритуалом. Критика всього, що мало хоч якийсь стосунок до «патріархальщини», звучала й раніше. У 1972—1973 роках покотилася лавина критики, яка мала підім’яти багато творів, у яких ішлося про українську минувшину. Значно пізніше з легкої руки Чингіза Айтматова в активний публіцистичний вжиток увійде поняття «манкуртизм» як синонім історичного безпам’ятства.

Свою роль в ідеологічному обґрунтуванні безпрецедентного «полювання» на твори про історичне минуле України відіграла надрукована в «Литературной газете», а потім блискавично передрукована «Літературною Україною» стаття Олександра Яковлєва «Проти антиісторизму» (листопад 1972 р.). Її автор, доктор історичних наук – це той самий Яковлєв, якому за горбачовських часів дістанеться роль «архітектора перебудови». «У класовому суспільстві немає і не може бути єдиної для всіх «національної самосвідомості», – стверджував О. Яковлєв. Хоча реальна історія могла б тисячу разів спростувати подібний постулат. Ортодоксальна методологія, а також рішучі попередження Яковлєва щодо «небезпек дрібнобуржуазного націоналізму», його критика «концепції “витоків”» механічно переносилися на українську політичну та культурну реальність, тільки в ще більш ортодоксальній, ідеологічно-лихоманковій версії.

Прикладів підвищеної пильності стосовно історичної прози на зорі доби Щербицького дуже багато. Але в ході кампанії 1972—1973 років підозріливе ставлення проявилося також і щодо творів, у яких поставала трагічна правда війни або ж непрості події на західноукраїнських землях, а також з’явилася низка виступів проти кількох дитячих творів – у них знаходили приховані натяки на «бандерівців». Так само підозріливо ставилася ортодоксальна критика й до пошуків оригінальних художніх форм, несподіваних стильових рішень. Кремлівській владі потрібна була Україна «без обличчя», оскільки – як це вже було в часи «Розстріляного Відродження» – національно-культурне піднесення могло покликати до життя й національно-політичні мріяння. Для одних це оберталося затяжною і вбивчою в творчому сенсі депресією, хтось змушений був переходити на «цвіркунову ноту» або ж терміново переключатися з неспокійної історії на пафосну сучасність.

Українська культура тієї доби була під ковпаком партійних органів та «літературознавців» із спецслужб. Сектор літератури був підрозділом ідеологічного відділу ЦК КПУ. Відповідати за ідеологію в УРСР Володимир Щербицький у жовтні 1972 року призначив Валентина Маланчука. До літературних погромів активно залучалися «трудящі». У 1972 році було арештовано літераторів-правозахисників – Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Ірину й Ігоря Калинців та багатьох інших. За художні твори відправляли до таборів. Тоді ж було сфабриковано справу на «Кола Брюньйона українського кіно» Сергія Параджанова, який потрапив до Лук’янівки, а потім до в’язниці під Вінницею. Перед дуже непростим вибором опинився Іван Дзюба, який змушений був публічно пояснювати свою непричетність до «українського буржуазного націоналізму», і це виглядало як каяття. «Судові процеси 1972—1973 років в Україні – то суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», – писав В. Стус у публіцистичному листі 1975 року «Я обвинувачую».

У цей період Леонід Кравчук працював звичайним рядовим ідеологічного фронту радянської України, хоча його посада завідуючого відділом ЦК насправді була досить важливою та на позір впливовою. Леонід Макарович просто працював, злившись із загальною масою партійних функціонерів. Йому поки що просто щастило: хлопець із бідної сільської родини піднявся зі звичайного лектора-викладача до державного службовця досить високого рангу. «Чи міг я на тій посаді, яку я займав, щось змінити серйозно? – згадує Леонід Макарович у грудні 1991 року, вже ставши Президентом незалежної України. – Відповідаю: ні. Більше того, я задаю питання: чи міг щось змінити Щербицький? Не міг. Система і жорна були настільки відпрацьовані, партійна влада, КДБ, що навіть лідер партії, коли б він тільки зробив спробу щось змінити, був би відразу знищений. Така була система важка. Тому кожен у тій системі повинен був керуватися не тільки тим, чого він хоче, але й балансом можливостей. Є інше питання: чи я на цій посаді зробив щось таке, що зашкодило б комусь персонально? Я відповідаю: ні. Тобто я не мав причетності ні до тортур, ні до репресій, ні до голоду, ні до чого. І тому не маю сорому за те, що було. Бо я знав, що змінити ситуацію тоді б не зміг». Але з приходом нового десятиліття, у середині 1980-х років, коли вже помер Леонід Брежнєв, але ще не померла Система, доля вивела Леоніда Кравчука, який уже встиг прожити півстоліття, на нову життєву орбіту. Малозначимий, хоча й сумлінний партійний функціонер, приречений, здавалося, до пенсії виконувати другорядні ролі, раптово робить кар’єрний стрибок, котрий дуже скоро змінить і його долю, і, без перебільшення, долю України.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.