Від Шелеста до Щербицького
Від Шелеста до Щербицького
Після закінчення Академії Леонідові Кравчуку запропонували лишитися в Москві для продовження кар’єри, закріпитися на кафедрі. Та прийняти пропозицію завадили діючі на той час бюрократичні закони. Направляв людину на навчання обком партії міста Чернівці. Значить, повернутися людина повинна теж у Чернівці, аби відпрацювати направлення. Кравчук мусив обійняти посаду секретаря Чернівецького міськкому. Проте впливові друзі знову допомогли – надійшло запрошення на роботу з Києва, з ЦК КПУ. Влаштувавшись тимчасово в елітному готелі «Жовтневий», він відразу ж став до роботи, заодно дізнавшись: для того, аби працювати в ЦК партії, не треба писати спеціальних заяв, досить лише автобіографії та заповнення облікової картки. Нового спеціаліста рекомендували на посаду завідуючого сектором оргвідділу ЦК КПУ, який займався підготовкою та перепідготовкою партійних кадрів. Туди входили: вища партійна школа в Києві та Одесі, мережа курсів в областях та інші подібні заклади. Повернувшись до Москви та захистивши дисертацію, Леонід Макарович уже остаточно осів з родиною в Києві, отримавши «цековську» квартиру.
Ставши завідувачем відділу ЦК, він перетворився на закриту особу. «Не мав права, не мав можливості жити, як усі, – говорив пізніше Кравчук. – Це просто було заборонено чиновникам такого рангу. Захотіла людина піти в ресторан – і пішла собі, а ти не можеш. Знайомляться, спілкуються, а ти не можеш. Ти весь час відчуваєш обмеження. А коли людину охороняють… Ти вже думаєш іншими категоріями, не можеш собі дозволити поводитися як заманеться. Скорочується час на спілкування з рідними. Втомлюєшся до такої межі, що не здатен нікого бачити, поки не наберешся сил, не відпочинеш». Через цю закриту специфіку роботи про те, чим саме займався і чим, власне, відзначився Леонід Макарович Кравчук, працюючи в 1970-х роках завідуючим сектором, інспектором, помічником секретаря ЦК, першим замом завідувача відділу, завідуючим відділом агітації і пропаганди ЦК КПУ, відомо дуже мало. Але можна припустити: це не тому, що він виконував якусь секретну роботу, а насамперед через те, що в часи так званого «застою» він не особливо виділявся серед інших партійних функціонерів радянської України. Тому краще за все сприймати той період біографії Леоніда Кравчука через загальну призму української історії тих часів.
Першим секретарем ЦК КПУ, фактично – керівником Української РСР, у той час був Петро Юхимович Шелест. Він хоча й був партійним функціонером, тим не менше підтримував ідеї українізації та намагався, наскільки це можливо, триматися від московських вищих партійних керівників на відстані. Згадуючи його, Леонід Кравчук, якому довелося після Шелеста тривалий час працювати під керівництвом Володимира Щербицького, який прийшов тому на заміну, відзначає: «Петро Юхимович стояв до України ближче, ніж Щербицький. І дещо намагався зробити для рідної культури, духовності, літератури. Наприклад, у Запоріжжі почав Хортицю впорядковувати, козацький музей збирався там будувати. Він фактично врятував фільм про Тараса Шевченка «Сон», заступався за режисера Сергія Параджанова, якого радянські спецслужби обсіли з усіх боків, а в 1965 році закликав бережно, з повагою ставитися до української мови. На початку 1970-х років ці та інші подібні висловлювання стали підставою для того, аби головного комуніста Української РСР звинуватили в буржуазному націоналізмі, відправивши у відставку.
Поява на українському політичному олімпі Володимира Васильовича Щербицького була ознаменована ідеологічною кампанією, спрямованою проти УБН – «українського буржуазного націоналізму». Фрагментом цієї кампанії був грубий рознос цілого ряду творів української літератури, що з’явилися на рубежі 1960—1970-х років. Їхніми авторами були Олесь Гончар, Іван Білик, Роман Федорів, Роман Іваничук, Сергій Плачинда, Євген Гуцало та інші. Володимир Щербицький з’явився на найвищій ієрархічній сходинці УРСР у травні 1972 року. Леонід Брежнєв, Генеральний секретар ЦК КПРС, хотів бачити керівником України земляка-дніпропетровця, свого ставленика. У 1964 році відставлений ним тепер Шелест, по суті, був спільником Брежнєва у змові проти Хрущова, але тепер часи змінилися. Брежнєв не хотів повторити долю Хрущова, тому позбувався лідерів, які добре знали про технологію його приходу до влади й бодай потенційно могли складати для нього якусь небезпеку. Колишнього шефа КДБ Володимира Семичастного, який відіграв неабияку роль у поваленні Микити Сергійовича, він відправив з Москви в Україну у 1967 році. Шелеста ж, який користувався в республіці немалим авторитетом, забрали до Білокам’яної, де для нього підготували «почесне» місце заступника голови Ради Міністрів СРСР.
Напевно, крім мотивів, пов’язаних зі зміцненням особистої влади Брежнєва, ця комбінація стимулювалася також абсолютно дрімучими уявленнями кремлівських вождів про національну політику, а особливо про Україну й українське. У своїх мемуарах Шелест часто згадує про «оскаженілий шовінізм» Шелепіна, Суслова, Демічева, Косигіна, які на засіданнях президії ЦК КПРС договорювалися до того, що пошана до Шевченка серед молоді – то прояв націоналізму, що «українська мова – це зіпсована російська», що «на Україні занадто багато розмовляють українською» і що «навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою». Петро Шелест на такому тлі комусь теж міг видатися «націоналістом». У спогадах він розмірковує на тему розширення прав республік, стривожений тим, що «декотрі українці не знають історії свого народу», емоційно реагує на заклики до «злиття націй, культур і мов», обурюється тупоголовістю нового керівника КДБ УРСР Федорчука, який, підозрюючи всіх і вся в недостатньо активній боротьбі з націоналізмом, установив «контроль за радянським і партійним активом», бо ж «ніякої України в нашій роботі немає». Словом, з приходом Щербицького на посаду першого секретаря ЦК КПУ для України настали якщо не «чорні» чи бодай «темні», то принаймні – «сірі» часи. Часи, коли панування сірості стало нормою. Виділятися було небезпечно та й не надто потрібно. Тому Леонід Макарович і не виділявся, ніби бажаючи пересидіти в очікуванні свого часу.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.