Вацлав Гавел: Інтелектуал, який поконав абсурдистан

Моя уявна відвага та витримка породжені страхом — страхом перед власною совістю, яка так любить мучити мене за зраду — справжню і позірну.

Вацлав Гавел

Дія деяких п’єс Вацлава Гавела, одного з найвизначніших у світі творців театру абсурду другої половини XX сторіччя, відбувається в Абсурдистані. Це вигадана країна, якої ніколи не було і просто не могло бути. І водночас життя в цій «неможливій» країні, абсурдні правила гри, які її правителі нав’язують своїм підданим, а більшість підданих ті правила приймає і навіть (а ось це — найстрашніше) всіляко переконує себе, що все «нормально», до болю нагадує життя в Чехословацькій Соціалістичній Республіці чи в Корейській Народно-Демократичній Республіці, в Ісламській Республіці Іран чи в Українській Радянській Соціалістичній Республіці…

Крах світового комунізму був спричинений не лише тим, що ця соціально-економічна система не виграла (як прогнозував сто років тому її творець Володимир Ленін), а безнадійно програла змагання з вільною ринковою економікою за «вищу продуктивність праці», а відтак за вищий рівень задоволення матеріальних потреб своїх громадян. Не менше, якщо не більше, значення мало те, що наприкінці минулого століття дедалі більше підданих цієї системи почали розуміти чи просто відчувати на рівні підсвідомості всю абсурдність, нелюдськість тих правил життя, які їм нав’язувала комуністична еліта.

І робітник з восьмирічною освітою Лех Валенса не зміг би 1990 року домогтися вільних виборів президента Польщі, тріумфально перемогти на тих виборах і розпочати демонтаж комуністичної системи у своїй країні, якби за півтора десятка років перед тим інтелектуал Адам Міхнік не розмірковував у камері в’язниці посиленого режиму про сутність свободи і про те, що має робити людина, аби вичавити із себе раба…

Унікальність постаті Вацлава Гавела, його феномен полягає в тому, що він спромігся стати водночас і «Міхніком», і «Валенсою». Драматург і філософ Гавел очолив інтелектуальний спротив комуністичній ідеології в Чехословаччині і, певною мірою, в усій Східній Європі. Останній президент Чехословаччини і перший президент Чеської Республіки Гавел став вождем Оксамитової революції у своїй країні і вирішив абсолютно неромантичні, часом дуже приземлені завдання практичного демонтажу комуністичної держави на своїй батьківщині і повернення «назад до Європи» — відбудови демократії та соціальної ринкової економіки після півстоліття диктатури.

Зла казка про принца, який став відторгненим

6 жовтня 1936 року у Празі в родині великого підприємця Гавела народився первісток. За родинною традицією хлопчика назвали Вацлавом — так само звали і його батька, і діда. Родина Гавелів належала до еліти Чехословацької республіки — єдиної країни Центральної та Східної Європи, яка напередодні Другої світової війни не піддалася спокусі авторитаризму і зберегла класичну демократію.

Прадід Вацлава «Третього» мав найбільший у Празі млин, проте все своє чимале майно пороздавав на посаги дев’яти дочок. Єдиному сину мірошника, майбутньому дідові нашого героя, не дісталося ані шеляга з батьківських капіталів, і він розпочав свій життєвий шлях вагарем на млині — напівробітником-напівслужбовцем. Проте спромігся здобути фах інженера-будівельника і заснував будівельну фірму. Гавел-дід спочатку брукував празькі майдани та вулиці, а на початку XX століття став найбільшим будівельним підрядчиком у Празі. За словами онука, він сам-один виконував роботу, яку у сучасних будівельних фірмах роблять десятки людей, — був і архітектором, і головним економістом, і виконробом. Вацлав «Перший» побудував десятки кам’яниць у Празі, деякі з них залишилися у власності його родини, зокрема перша залізобетонна будівля в столиці — кіноконцертний зал «Люцерна» з найрозкішнішим у місті рестораном і фешенебельний багатоповерховий житловий будинок на набережній Алоїса Рашина, в одній з кращих квартир якого і мешкали Гавели.

Вацлав «Другий» продовжив родинну справу. Він керував «Люцерною», а ще вибудував Баррандовські тераси — район розкішних вілл на околиці Праги, які купували найбагатші пражани, та ресторан «Баррандов». Дядько майбутнього президента Мілош заснував та очолив першу в Чехословаччині кіностудію «Баррандов» — «центральноєвропейський Голлівуд».

Мати нашого героя Божена була дочкою Гуго Ваврічки, який походив з небагатої родини в Моравії, проте ще перед Першою світовою став чи не найавторитетнішим чеським журналістом, що писав на економічні теми. У 1920—1930-ті роки Ваврічка був чехословацьким послом в Угорщині та Австрії, міністром в уряді доктора Бенеша, а напередодні Другої світової — генеральним директором взуттєвих заводів Баті, одного з найбільших підприємств Чехословаччини. А ще — досить відомим письменником. Божена вільно володіла кількома іноземними мовами, цікавилася астрономією та зоологією, історією та мистецтвом, добре малювала. Та й пан інженер Гавел зовсім не був типовим капіталістичним хижаком. За словами сина, у підприємницькій діяльності батька притягав не стільки зиск, скільки можливість створювати щось нове. Його найближчими друзями були не колеги-бізнесмени, а найяскравіший чехословацький журналіст 1930-х років Фердинанд Пероутка, письменник Едвард Басс, відомий філософ Йозеф Фішер. Усі ці визначні особистості були частими гостями у празькій квартирі та заміському будинку Гавелів, і малий Вашек був особисто знайомий з ними ще з пелюшок.

Навесні 1939 року, коли Вашеку було два з половиною роки, нацисти окупували Чехію. Хоч як дивно, вони не закрили кіностудію «Баррандов», яка аж до 1945 року випускала розважальні та музичні фільми німецькою мовою. Студією і надалі керував її власник Мілош Гавел. Проте його брат Вацлав, щоб менше спілкуватися з окупаційною владою, виїхав з Праги. Родина оселилась у своєму маєтку Гавлов у Моравії. З ним пов’язані перші дитячі спогади Вашека. Там у 1943 році він і пішов до початкової школи села Ждярец.

«У дитинстві, особливо коли ми мешкали в заміському будинку і я ходив там до місцевої школи, — згадував через багато років всесвітньо відомий драматург та дисидент, — я, на відміну від своїх однокласників та друзів, користувався різними перевагами та привілеями. Я був «панською дитиною» з багатої впливової родини, що мала, як повелося в цьому середовищі, штат прислуги: у мене була гувернантка, в домі — куховарка, покоївка, шофер. Усе це, звичайно, створювало між мною та моїм безпосереднім оточенням (або значною його частиною, яку складали мої вбогіші однокласники та наша прислуга) соціальний бар’єр, який я, маленький хлопчик, хоч як то дивно, відчував дуже гостро і сприймав важко, вважаючи це своїм нещастям. Я соромився своїх привілеїв, прагнув позбутися їх і дуже хотів бути таким, як усі… Розумів, що між мною та людьми стоїть якийсь незримий мур, за яким — це може видатися парадоксальним — був я: самотній, неповноцінний, загублений, осміяний. Я немовби підсвідомо відчував — і небезпідставно, — що всі проти мене змовилися, вважають мої привілеї незаслуженими, а я, їхній юний володар, видаюся людям просто смішним, що мене не приймають, що саме своїм піднесенням я принижений. Додайте до цього, що я був досить огрядним і, як то звичайно у дітей, мене за це всі дражнили, тим більше, що це могло бути чимось на зразок неусвідомленого акту «соціальної помсти»… Я й сьогодні переконаний, що ці дитячі переживання справили вплив на все моє наступне життя і літературну творчість: моє дитяче відчуття відторгнення від оточення або хиткості мого становища в ньому (посилене згодом, після перемоги комунізму, відчуттями людини, що стала мішенню так званої класової боротьби, тобто знову відчуттями того, хто був відторгнений без жодної вини) не могло не вплинути на ракурс мого погляду на світ».

«Моє буржуазне походження — це може видатися дивним і навіть неймовірним — пробудило в мені почуття соціальної справедливості, тобто відразу до незаслужених привілеїв, несправедливих соціальних бар’єрів, до будь-якої родинної чи іншої визначеності наперед «вищого становища», яке ти маєш посісти, до будь-якого приниження людської гідності», — підсумовує Гавел.

1945 року, після звільнення Чехословаччини від нацистів, родина Гавелів повернулася до Праги. Вашек пішов до привілейованої приватної школи для хлопчиків на Подебрадах. Проте вже 1948 року, після перемоги «народної» революції, у родини відібрали абсолютно все майно. Вацлав «Другий», на відміну від свого брата Мілоша та переважної більшості великих чехословацьких підприємців, навідріз відмовився залишати батьківщину, яка з матері раптом перетворилася на злу мачуху. До речі, через три десятиліття, 1979 року, коли комуністична влада поставила його сина перед вибором: негайна еміграція або десятирічне ув’язнення, той надав перевагу тюремній камері на батьківщині перед ситим та безпечним життям драматурга зі світовим ім’ям на Заході. Родину Гавелів як «представників великої буржуазії» було вирішено виселити з Праги до закутнього села в Судетах, звідки було вигнано тамтешніх німців. Проте Гавелу-батьку вдалося «достукатися» до когось з вищих комуністичних функціонерів, які згадали, що перед війною він надавав велику залу «Люцерни» під проведення з’їздів компартії Чехословаччини. Сім’ю залишили у Празі, інженеру Гавелу дозволили працювати економістом-плановиком в його колишньому ресторані «Люцерна», за родиною з чотирьох осіб (у Вацлава був іще молодший на два роки брат Іван) зберегли дві найменші кімнати в їхній же величезній квартирі, яка відтоді перетворилася на комуналку. Раз чи двічі на місяць Вацлав «Другий» міг дозволити собі повести родину пообідати до колишнього свого ресторану, де він став тепер скромним службовцем. Старі кухарі та офіціанти, згадував майбутній президент, на знак солідарності з колишніми «визискувачами», за стандартну ціну подавали їм просто таки величезні порції, які він, підліток, ніколи не міг доїсти.

Коли 1951 року Вацлав закінчив неповну середню школу, з’ясувалося, що йому як «соціально чужому елементові» заборонено вчитися в гімназії. Відміннику Вашеку, який прочитав на той час уже сотні художніх та наукових книжок і мріяв стати мистецтвознавцем, наполегливо «радили» йти до ПТУ вчитися на теслю. Батьки з великими труднощами влаштували 15-річного хлопця лаборантом до лабораторії Хіміко-технологічного інституту, де він пропрацював п’ять років. А ще йому вдалося вступити до вечірньої гімназії — виключно через недогляд чиновників від освіти. Адже цю гімназію було створено, щоб підвищувати освітній рівень новоспечених начальників із числа робітників, а не для «синків буржуа». Початок 1950-х Гавел згадує як найнапруженіші роки в житті — вісім годин щодня він працював у лабораторії, потім іще чотири години вчився у гімназії. А ще дуже багато читав, почав писати художню прозу та філософські есеї. Написав три збірки віршів, які «на щастя» (за його власною пізнішою оцінкою) ніколи не були надруковані. Самотужки вивчав історію мистецтв, став одним із засновників неформальної юнацької групи «Тридцять шості» (майже всі її члени народилися 1936 року). «Якби ми були років на п’ять старшими, то гарантовано отримали б щонайменше по 10 років в’язниці, хоча принципово не цікавилися політикою, а лише літературою та філософією, — стверджує Гавел. — А так Штатна безпека (чехословацький аналог і клон радянського КДБ. — Авт.) просто не звернула на нас уваги». 1954 року Вацлав отримав атестат зрілості вечірньої гімназії. Він прагнув вивчати філософію або історію мистецтв, проте вступити до жодного гуманітарного вишу йому не вдалося — в «чужого елемента» просто не приймали документи. І тому Гавел вступив туди, де був недобір, — 1955 року став студентом Чеського вищого технічного училища за спеціальністю «економіка транспорту». Через два роки він спробував перевестися до Академії мистецтв. Проте туди його не взяли, а до Вищого училища повернутися не дали.

Драматург

Свою першу п’єсу «Життя попереду» Вацлав Гавел написав 1958 року у співавторстві з Карелом Бриндою (який згодом став головним режисером Державного театру в Остраві). Втім, сам драматург вважає її не художнім твором, а лише «злим жартом». Адже на той час Гавел та Бринда були рядовими спеціального саперного підрозділу 15-ї артилерійської дивізії Чехословацької народної армії у Чеських Будейовицях. У тому підрозділі служили або кримінальники — хлопці, які вже встигли відбути термін у колоніях для малолітніх, або «соціально чужі елементи». Саме до числа останніх і належали Гавел та Бринда. Аби хоч трохи звільнити себе від армійської муштри, друзі брали активну участь у роботі театрального гуртка — солдатська самодіяльність вважалася тоді важливим напрямом політико-виховної роботи. Спершу Гавел та Бринда грали в чужих п’єсах з армійського життя, написаних за канонами соціалістичного реалізму, а тоді написали і поставили в солдатському театральному гуртку власну п’єсу — «цілком соцреалістичну, але гостро критичну». Дурень-замполіт уже потирав руки, розраховуючи на перше місце у всеармійському огляді художньої самодіяльності. Проте напередодні огляду з текстом п’єси ознайомилися фахівці з Головного політичного управління ЧНА. «Вони дійшли висновку — й небезпідставно, — що ми просто знущаємося з них», — писав згодом Гавел.

Трохи «погрався у бравого вояка Швейка» Гавел і після армії. 1959 року він приходив складати всі вступні іспити на театрознавчий факультет Академії мистецтв виключно у військовій формі, а на екзамені з фаху, аналізуючи п’єсу Назима Хікмета «Дивак», довів, що турецький драматург використовував при написанні свого твору чотири основні закони марксистської діалектики, і пояснив, як саме. «Комісія була вельми здивована, — згадує Гавел, — вочевидь, не меншою мірою був би здивований і сам Хікмет. Іспит я склав блискуче, але мені це не допомогло: мене все одно не прийняли».

Ще до служби в армії Вацлав почав публікувати критичні нариси про театральне життя та поезію в різних празьких журналах. Багато хто з провідних чеських театральних критиків, які працювали на театрознавчому факультеті Академії мистецтв, роками вели боротьбу за те, щоб їхній молодий колега зміг отримати фахову освіту. Врешті 1961 року йому дали дозвіл вступити на заочне відділення театрознавчого факультету. Проте на той час Гавел уже втратив бажання вчитися в соціалістичному виші. Вступив туди тільки з двох причин — аби не підводити людей, які так довго клопоталися про нього, і заради матері, яка дуже хотіла, щоб Вацлав та його брат Іван таки отримали вищу освіту. Навчання в Академії, яку він закінчив 1966 року, справді мало що йому дало — за винятком небагатьох цікавих лекцій.

Одразу після армії Гавел влаштувався робітником сцени до камерного празького театру ABC, а 1960 року перейшов працювати робітником знов-таки сцени до такого ж крихітного театрику «На забрадлі». В Чехії здавна існувала традиція камерного інтелектуального театру, і за умов ідеологічної відлиги, яка почалася в Чехословаччині дещо пізніше, ніж у Радянському Союзі, стали відроджуватися маленькі елітарні інтелектуальні театри. Це було «паралельне» мистецтво, яке творилося так, немовби не існувало ніяких канонів соціалістичного реалізму. ABC і «На забрадлі» ставили п’єси абсурду, які саме тоді стали останнім словом драматургії Заходу — твори Семюела Беккета, Ежена Йонеско, інсценізували свого земляка Франца Кафку, якого справедливо вважають предтечею театру абсурду. А також п’єси Гавела — «Сімейний вечір», «Сповіщення», «Вечірка в саду», «Важко зосередитися»… І сталося диво — драматургія Гавела, робітника сцени, а потім завідувача літературної частини крихітного театру з далекої маленької країни за «залізною завісою» з незрозумілою нікому мовою, до того ж митця, якого офіційна критика на батьківщині взагалі «не помічала», буквально за кілька років стала класикою театру абсурду в усьому світі. Досить сказати, що лише 1965 року п’єси 29-річного драматурга ставилися в Австрії, Великій Британії, Франції, Фінляндії, Сполучених Штатах, Швеції, Швейцарії, Угорщині, ФРН, Югославії, Італії, Японії. А він, між іншим, мусив ще готуватися в цей самий час до складання державного іспиту з діалектичного та історичного матеріалізму — як студент-заочник.

Намагатися розкрити суть художнього методу та філософії драматургії Гавела в невеликому за обсягом нарисі — марна річ. Принаймні, так видається авторові. Зауважмо лише, що, як переконаний сам Гавел, «театр абсурду — найвизначніше явище в культурі XX сторіччя. Театр абсурду показує сучасну людину в її кризовому стані, людину, що втратила метафізичну опору, відчуття абсолюту, ставлення до вічності, сенс усього». П’єси Гавела мають принаймні одну особливість порівняно з творами Йонеско чи Беккета: спочатку все, що кажуть та роблять персонажі, видається цілком логічним, навіть буденним. І тільки з розвитком дії глядач (чи читач) спершу туманно відчуває, а потім повною мірою усвідомлює всю абсурдність того, що відбувається на сцені — і в житті! Не випадково Гавел, звертаючись до майбутніх постановників своїх п’єс, наполегливо радив уникати будь-якої гротескності в інтонаціях, міміці та жестикуляції акторів, екстравагантності в костюмах та зовнішності персонажів… Саме контраст між «звичайною» формою та абсолютно абсурдним сенсом дій та думок героїв дає надзвичайно сильний драматургічний ефект. Загалом Гавел написав понад два десятки п’єс. Остання з них — «Залишення посади (Відхід)» — з’явилася 2007 року (російський переклад її «Уход» опубліковано в 12 числі журналу «Иностранная литература» за 2009 рік). Після дуже тривалої перерви, спричиненої тим, що президент Гавел не вважав припустимим витрачати свій час та енергію на те, що йому насправді подобається робити найбільше в житті — писати п’єси. В «Залишенні посади» Гавел відверто знущається з головного героя — «колишнього канцлера», його оточення та журналістів, які намагаються зліпити зі старої, хворої та невпевненої в собі людини «незламного борця», «національного лідера на всі часи» та «совість нації». Переважна більшість політиків — ті, хто має для того хоч якісь підстави, і ті, хто не має для цього жодних підстав, — після відходу від влади всіляко намагається закріпити в суспільній свідомості легенду про себе — мудрого, сильного, самовідданого. Гавел же буквально топчеться по тій легенді ногами… Забігаючи наперед, скажемо, що 2010-го, за два роки до смерті, драматург, екс-дисидент і екс-президент 73-річний Гавел уперше в житті виступив як режисер-постановник кінофільму — за своєю п’єсою «Залишення посади». Щоправда, особливого успіху картина не мала.

У липні 1964 року Гавел одружився з Ольгою Шпліхаловою, яка була його подругою ще з 1957 року. Дочка робітника, Ольга працювала білетеркою в театрі. «Ми дуже різні за характером, — писав Гавел. — Я, — дитина буржуазної родини і вічно ніяковий інтелектуал, вона — пролетарська дівчина, оригінальна, несентиментальна, тверезо мисляча, іноді дуже язиката та затята, одним словом, із тих, кого на полові не проведеш». «Я знайшов колись в Ользі все те, що мені було потрібно: духовну відповідь на мою розгубленість, тверезого коректора моїх навіжених ідей, домашню опору моїх громадських авантюр». Їхній шлюб був щасливим, хоча Гавели так і не мали дітей. Збірка есеїв Гавела, написаних у комуністичній в’язниці, згодом побачила світ під назвою «Листи Ользі». І, мабуть, зовсім не тому, що в’язень посиленого режиму мав право писати тільки листи і тільки найближчим родичам.

Під час «визрівання» «Празької весни» та конкретно у 1968 році Гавел займав досить активну громадянську позицію, проте, за його власними словами, «не був у центрі подій». Може, тому, що тон тоді задавали комуністи-реформатори, а більшість громадян Чехословаччини щиро вірили, що «соціалізм з людським обличчям» можливо побудувати і це суспільство буде позбавлене вад як тоталітарного соціалізму сталінського взірця, так і «дикого» капіталізму. Гавел же вважав, що навіть концепція Дубчека та його команди несе на собі тавро тоталітаризму, створити вільне суспільство під керівництвом комуністичної партії, хай навіть тричі ліберальної та «демократичної», в принципі неможливо. Комуністи-реформатори на чолі з Дубчеком, на думку Гавела, «радше чвалали за подіями, а не спрямовували їх». Попри це, він розробив проект нового статуту Спілки чехословацьких письменників. На одному із засідань правління Спілки Гавел гостро розкритикував чинний статут, ухвалений ще за сталінських часів. І тоді хтось із літературних «генералів» зневажливо кинув йому: «Критиканством займатися ми всі можемо, а що конкретно ви можете запропонувати навзамін?» Гавел, аби «не виглядати смішним», «змушений» був прийняти цей виклик. Він відірвав від суто творчої роботи кілька місяців свого часу, та, хоча його проект було прийнято за основу при затвердженні нового статуту, численні правки вихолостили з нього концепцію Гавела. Відтак у березні 1968 року було створено «Коло незалежних письменників» на чолі з Гавелом — альтернативу офіційній Спілці. У квітні 1968-го Гавел опублікував у газеті «Літерарні лісті» статтю «На тему опозиції», де рішуче закликав до відновлення в Чехословаччині багатопартійної системи, трохи пізніше очолив Клуб активних безпартійних — зародок нової партії демократичного спрямування. У серпні 1969 року великого розголосу набув відкритий лист Гавела до Александера Дубчека, в якому драматург різко засуджував лідера комуністів-реформаторів за згоду підписати «Московський протокол», який фактично легалізував окупацію країни радянськими військами: «Будь-яка поступка тягне за собою наступну поступку, не можна давати задній хід, бо за нами прірва».

Дисидент

Один із найвизначніших дисидентів усього пострадянського блоку і, поза сумнівом, «головний» дисидент Чехословаччини Вацлав Гавел стверджує, що ніколи не збирався і не хотів ставати дисидентом, завжди ідентифікував себе як драматурга. «З власного досвіду знаю, що існує якась незрима межа, яку людина мусила — й сама того не бажаючи й не знаючи, коли вона це зробила, — перетнути, щоб про неї перестали згадувати як про письменника, який у тій чи іншій формі виступає як громадянин, а стали говорити як про «дисидента», який (немовби між ділом, мабуть у вільний час?) пише до того ж ще якісь театральні п’єси». Мабуть, відповідь на питання: «Як же це так сталося?» — міститься в інших словах Гавела: «Мені було ясно, що треба щось робити, й мені було зрозуміло, що робити маю я». Які, здавалось би, прості запитання: Якщо не зараз, то коли? Якщо не я, то хто? І як важко дати на них правильну відповідь. І не словами, а справами, самим життям своїм. Гавел зміг. Адже, як він переконаний, «якщо ніхто не цікавитиметься політикою, то вона стане сферою діяльності осіб, найменш до цього придатних».

Початок 1970-х років у Чехословаччині — період «нормалізації», коли було повністю відновлено всевладдя компартії, з якої було «вичищено» всіх реформаторів, десятки тисяч інтелігентів були позбавлені змоги займатися розумовою працею і на довгі десятиріччя стали кочегарами, мийниками вікон та двірниками, а в суспільстві запанували апатія та зневіра. Організованого опору режимові практично не було. «Я був звідусіль вигнаний, як і більшість моїх колег, — згадує Гавел, — мене навіть звинуватили у «підриві республіки» (хоча не було ні суду, ні арешту), і мені нічого не залишалося, як піти собі геть і усамітнитися: ми з дружиною жили переважно в нашому будиночку в Крконошах (гори на півночі Чехії. — Авт.)». Гавел повернувся до драматургічної творчості, його п’єси мали шалений успіх у всьому вільному світі. А в 1974—1975 роках він був змушений працювати вантажником на Трутновському пивзаводі за 10 кілометрів від їхнього гірського будиночка. Сам Гавел стверджує, що змусило його до цього не безгрошів’я, а «прагнення хоч якихось змін» у житті. Грошей йому справді не бракувало — колеги з Заходу знаходили можливість передавати драматургу кошти за постановку його п’єс у десятках театрів різних країн світу, і цей вантажник приїздив на роботу до провінційного пивзаводу на новенькому «мерседесі» найостаннішої моделі. Недоброзичливці Гавела стверджують, що він просто злякався можливого ув’язнення за «дармоїдство» — адже, вигнаний із Спілки письменників, Гавел, згідно з абсурдними законами ЧССР, перестав бути драматургом і не мав права жити на гонорари від своєї літературної творчості. Величезну популярність у світі здобула його міні-п’єса «Авдієнція», яку сам драматург спершу розглядав як річ «для домашнього вжитку» — для найближчих друзів. У «Авдієнції» пивовар Сладек пропонує колишньому письменнику, а нині вантажнику свого пивзаводу Ванеку «тепле місце» комірника взамін за «маленьку дружню послугу» — щотижня замість Сладека самому писати «хоча б коротенько» звіти про свої настрої та висловлювання для «хлопців звідти». Адже бідний Сладек у справді безвихідній ситуації — він ніяк не може відмовити кагебістам у їхньому «проханні», але й написати звіт, який би їх задовольнив, просто не спроможний…

Організований спротив комуністичній владі в Чехословаччині відновився 1976 року після, як видавалося, зовсім незначної події — комуністичні функціонери вирішили засудити за надуманими кримінальними звинуваченнями 14 молодих музик з гурту «The Plastic People». Гавел познайомився з «пластиками» незадовго до їхнього арешту. І йому не сподобалася ані музика, яку вони грали, ані підкреслена екстравагантність поведінки, ані зверхність, що межувала з хамством, з якою юні рокери спілкувалися з ним — 40-річним «стариганом». Але він доклав усіх сил до організації кампанії захисту цих несимпатичних особисто йому молодиків. Гавел був переконаний, що арешт людей, які абсолютно не цікавилися політикою, а просто «хотіли жити по-своєму, грати музику, яка їм подобається, співати, що хочуть, бути в гармонії із самими собою» — набагато небезпечніше явище, ніж репресії проти будь-якого правозахисника чи політичного опонента комуністів. Він розцінив цей акт комуністичної влади як «атаку тоталітарної системи на саме життя, на саму свободу». «Поступово могло стати звичайним, коли саджають усіх, хто думає по-своєму і хто виявляє свою незалежність, хай навіть у приватному житті». Гавелу вдалося об’єднати на захист «пластиків» практично всіх помітних чехословацьких вільнодумців, багатьох західних інтелектуалів, зокрема видатного німецького письменника Генріха Бьоля. — Ця сутичка з комуністичною владою не принесла явної перемоги жодній із сторін — «пластиків» таки засудили, але тільки чотирьох із 14, та й ті отримали мінімальні терміни ув’язнення. А з неформального «комітету» їхніх захисників за кілька місяців виросла Хартія-77.

Хартія — це водночас і документ, «символ віри» всіх тих, хто зважився відверто заявити про своє неприйняття комуністичного тоталітаризму, підписавши її, і організація, що об’єднала всіх, хто той документ підписав. З трьох співголів Хартії було заарештовано тільки Гавела — комуністичним функціонерам видалося, що завжди чемний, делікатний у поводженні драматург є «найслабшою ланкою» у керівництві чехословацького дисидентського руху, що зароджувався. Як же вони помилилися!

Незабаром з’явився есей Гавела «Сила безсилих». Це — нещадний вирок комуністичній ідеології та практиці, глибокий, по-справжньому науковий аналіз і водночас порадник кожному, хто хоче жити «за правдою», а не «за брехнею».

Гавел називає післясталінські комуністичні диктатури «посттоталітарними». Не тому, що йому дуже сподобався цей термін, а тому, що він просто не знайшов кращого. І, звичайно ж, не тому, що вони перестали бути тоталітарними, а тільки «пізній комунізм» набрав деяких рис, не притаманних попереднім етапам існування цієї системи. Отож, перш за все, комуністична диктатура в 70-ті роки минулого століття перестала бути локалізованою, а прибрала вигляд «світової системи соціалізму», форми і методи якої були більш-менш ідентичними в усіх країнах, де вона панувала. Окрім того, стверджував Гавел, «диктатура є стійкою». Якщо для традиційної диктатури дуже часто характерна імпровізація, то посттоталітарна диктатура має «досконалі і відпрацьовані механізми прямого й опосередкованого маніпулювання суспільством (з опорою переважно на деякі давні структурні моделі російського самодержавства)». Якщо «класичну» диктатуру характеризує атмосфера революційного підйому, героїзму, самопожертви і стихійного насильства в усіх сферах, то в житті радянського блоку в останні десятиріччя його існування нічого подібного вже не лишалося. «Життя в системі, — писав Гавел, — наскрізь проросло лицемірством та брехнею: влада бюрократії називається владою народу; ім’ям робітничого класу уярмлено сам робітничий клас; повсюдне приниження людини видається за її остаточне звільнення; ізоляція від інформації називається її доступністю; урядове маніпулювання органами громадянського контролю влади і урядова сваволя — дотриманням законності; придушення культури — її розвитком; поширення імперського впливу видається за допомогу пригнобленим; відсутність свободи слова — за вищу форму свободи; виборчий фарс — за вищу форму демократії; заборона на вільну думку — за найпередовіший науковий світогляд; окупація — за братерську допомогу».

Гавел провів глибокий філософсько-соціологічний аналіз проблеми простої людини як жертви і водночас як опори посттоталітарної системи. «Директор овочевого магазину розмістив у вітрині між цибулею і морквою гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Чому він так зробив? Що цим хотів повідомити світові? Чи дійсно ним оволоділа ідея єднання пролетарів усіх країн? Оволоділа настільки сильно, що він відчув непереборну потребу повідомити про свій ідеал громадськість? Чи задумувався він насправді хоч на мить над тим, яким чином таке єднання могло б здійснитися і що це означало б?» Справжній зміст сигналу, який надає цей директор, пише Гавел, зовсім інший: «Я, зеленяр X, перебуваю на місці і знаю, що маю робити; поводжуся так, як від мене очікують; на мене можна покластися і не можна ні в чому дорікнути, я слухняний і тому маю право на спокійне життя». Якби влада відверто змушувала його виставити у вітрині магазину напис: «Я боюсь, а тому беззаперечно слухняний», — йому було б неприємно і соромно. А так він має змогу сказати хоч собі самому: «А чому, врешті-решт, пролетарі всіх країн не можуть поєднатися?»

Гавела кілька разів заарештовували та засуджували. В колонії він працював автогенником, зварювачем, кілька разів хворів на запалення легенів, одного разу ледь-ледь не помер. При цьому за бажання він узагалі міг не сидіти! Чехословацькій комуністичній владі всесвітньо відомий письменник як політичний в’язень був дуже небажаним. Тому його всіляко намагалися випхати за кордон. І перед винесенням вироків, і під час відбування покарання Гавелові неодноразово пропонували «просто» написати прохання про виїзд і гарантували, що через три дні він з дружиною вже буде на Заході. Зрештою пропонували «лише» написати прохання про помилування на ім’я президента ЧССР Густава Гусака, без жодних слів покаяння — і вийти на волю. Але, попри шалений моральний тиск, пряму загрозу здоров’ю і навіть самому життю, жодного такого папірця Гавел не підписав. І він ще стверджує: «Я людина дуже не впевнена у собі, майже неврастенік, панікер, що постійно чогось боїться, лякається телефонного дзвоника…»

Президент

Восени 1989 року перебудова в СРСР уже, здавалося, набрала незворотного характеру, в Польщі на перших напіввільних виборах тріумфальну перемогу здобула «Солідарність», вирувала Угорщина. І лише в Чехословаччині панувала цвинтарна тиша, зберігалося всевладдя комуністичних номенклатурників, не існувало жодних масових легальних демократичних рухів. І раптом грянула Оксамитова революція. 17 листопада відбулася перша масова демонстрація, яку влада брутально розігнала, 19 листопада було створено Громадянський форум на чолі з Гавелом, який тільки за півроку перед тим звільнився з в’язниці. 10 грудня було створено уряд національного порозуміння. А вже 29 грудня комуністичний (!) парламент обрав Вацлава Гавела тимчасовим президентом Чеської та Словацької Федеративної республіки. Комуністи мирно віддали владу, визнавши свою повну неспроможність. Справдилися давні слова Гавела: «Суспільство — це загадковий багатоликий звір із прихованими можливостями, і вкрай необачно вірити тій личині, яку воно має наразі, і вважати, що це його єдине, справжнє обличчя. Ніхто з нас не знає, які можливості чаяться в думках людей».

Гавел згадує, що в перший день його президентства з ним сталося «щось несподіване»: «Коли після свого обрання я вперше прийшов на роботу, мене охопила депресія, стан глибокої пригніченості, заціпеніння і внутрішньої порожнечі… І хоча ще за кілька днів перед тим я був перевантажений справами і постійно чогось не встигав, тепер раптом я не знав, до чого, власне, взятися… Усвідомили ми, що закінчилася поезія і почалася проза. Що закінчився карнавал і надійшла буденщина. Власне, тільки тепер до нас дійшло, скільки складної та цілком невдячної роботи нас чекає попереду й який тягар ми на себе поклали». Відставлені комуністичні номенклатурники сичали, що Гавелова команда дисидентів — «усі ці мийники вікон та кочегари, які ніколи в житті нічим не керували», загублять країну. Але команда Гавела справилася з надзвичайно складними завданнями відновлення у країні демократії та ринкової економіки. Вже в середині 1990-х років Чеська республіка була найуспішнішою з постсоціалістичних країн Центральної Європи.

Перше, з чого почав Гавел, — сформував практично заново правоохоронну систему — за пару місяців змінилося 90 відсотків працівників суду, прокуратури та органів внутрішніх справ. Було повернуто колишнім власникам землю та нерухомість (сам Гавел, до речі, отримав батьківську нерухомість, ціна якої, за мінімальними оцінками, складала 50 мільйонів доларів). Підприємства, побудовані після 1948 року, було приватизовано за сертифікатами. Але, на відміну від, скажімо, українців, пересічний чех за ті «папірці» справді зміг отримати акції промислових підприємств, які приносили реальні дивіденди. Чеська республіка стала членом НАТО та Європейського союзу. Єдине, чого не вдалося зробити Гавелу, — зберегти спільну державу чехів та словаків. Занадто вже сильним було прагнення колишніх молодших братів будувати «власну домівку». Проте «розлучення» відбулося цілком цивілізовано — чехи не привласнили собі, як це зробила Москва, ані золотовалютних запасів, ані зарубіжних активів союзної держави, що розпалася.

«Гавел зумів гідно уникнути головної небезпеки, яка чигає на всіх новоспечених політиків, — у нього не атрофувалася совість», — пояснює секрет успіху президента Емануїл Мандлер, один із його соратників. Сам Гавел каже: «Я взяв на озброєння кредо Масарика: “Головне — не боятися і не красти”».

Найвищим визнанням Гавела-політика стало те, що після 1989 року його обирали президентом іще тричі — у 1990 році він став останнім президентом Чехословаччини, у 1993 і 1998 роках — перемагав на виборах президента Чеської республіки. І якби не те, що більше двох разів поспіль обіймати цю посаду не дозволяє конституція, цілком вірогідно, що Гавела було б обрано президентом ще раз. І це при тому, що йому доводилося проводити глибокі, часом досить болючі для пересічного громадянина реформи.

У січні 1996 року померла Ольга Гавелова, з якою він прожив лише в офіційному шлюбі 32 роки. А через рік 61-річний Гавел одружився знову. Новою дружиною стала актриса празького театру «На Виноградах» Даґмар Вешкрнова, молодша за Вацлава на 17 років. Перед цим президент переніс дуже важку операцію з видалення ракової пухлини в легенях. Більшість лікарів узагалі вважала дивом, що він вижив. А виходжувала його саме Даґмар, яка обожнювала Гавела ще з дисидентських часів.

Після закінчення останнього терміну президентства 2003 року Гавел повернувся до літературної творчості, заснував бібліотеку свого імені, а більшу частину своїх чималих статків розподіляв через власний благодійний фонд серед інвалідів та інших соціально незахищених чехів.

Вацлав Гавел помер 18 грудня 2011 року в своєму будиночку в Крконошах на руках у дружини Даґмар. До самої смерті він залишався дуже авторитетним не лише в Чехії, а й в усьому Європейському союзі, громадським діячем. 2009 року, після українсько-російської газової «війни», Гавел закликав європейців… узагалі відмовитися від російського газу — «краще споживати менше світла та тепла, ніж дозволити їм (росіянам. — Авт.) шантажувати себе». На його думку, в Росії «зароджується новий, особливий тип маніпулятивної демократії або якийсь новий тип диктатури, набагато хитромудріший за комунізм». «Їхні великі компанії поступово скуповують наші підприємства, зростає їхня економічна могутність — і разом з нею політичний вплив». Відтак, на думку Гавела, чи не найбільшу загрозу європейській демократії та свободі нині складає «ортодоксальне російське переконання, ніби вони єдині, хто врятує цілий світ, що типово для теперішнього російського режиму».