«Міліція перетворюється на пральний порошок для мафії»

«Міліція перетворюється на пральний порошок для мафії»

Збираючи свої речі з Кабінету міністра МВС України в грудні 2006 року, Юрій Луценко залишив на робочому столі своєму наступнику, соціалістові Василю Цушку, диск із французьким художнім фільмом «Набережна Орфевр, 39».

Якщо давати цьому фільму коротку анотацію, то прозвучить вона так: «Все, що ви хотіли знати про роботу правоохоронних органів, але боялися запитати». Причому не міліції чи поліції, а саме правоохоронних органів. Бо хоча методи боротьби зі злочинністю дещо різняться залежно від специфіки країни, принцип роботи самої Системи лишається однаковим для усіх. Цивільний міністр внутрішніх справ Луценко зрозумів це за двадцять три місяці роботи в абсолютно новій для себе структурі. І таким чином вирішив передати наступнику, такому ж самому цивільному міністрові внутрішніх справ, певний ознайомчий досвід.

Однак новоспечений керівник МВС, очевидно, не подивися ані цього, ані жодних інших таких фільмів. Не приховуючи, що міліція для нього така сама нова сфера діяльності, як і для його попередника, він, одначе, з головою кинувся в бій. Правда, він не продовжив реформи міліції, початі Луценком. Він почав зі звинувачень на адресу самого Луценка.

Але перед цим швидко провів кадрову перестановку в міліцейському керівництві. Нова мітла, як водиться, наново мете. Луценко так само займався кадровими питаннями. Проте Цушко повернув у МВС старих, перевірених ще за часів Кучми, керівних працівників. Більшість із них писала заяви про звільнення ще в перші дні призначення на цю посаду вчорашнього польового командира Луценка. Тепер складалося враження, що поверталися не лише старі люди, а й старі часи.

Наступним кроком після тотального звільнення «людей Термінатора» (саме так прозвали Юрія Луценка його недоброзичливці, оцінивши результати перших ста днів його роботи на посаді керівника МВС) Василь Цушко взявся і за самого свого колишнього однопартійця. У своїй скандальній доповіді 23 лютого 2007 року він звинуватив попередника буквально в усіх смертних гріхах. Цей виступ головного силовика України хіба що не викликав овацій у «антикризової коаліції», що давало зрозуміти: наступ на Юрія Луценка відбувався з мовчазного схвалення «біло-блакитного» уряду і навряд чи без його непрямої, а то й прямої санкції.

Насамперед Цушко заявив, що майно міністерства розкрадене, фонди використовувалися не за цільовим призначенням, посади давалися за хабарі, сам Луценко не раз зловживав своїм службовим становищем і займався політичними репресіями під виглядом боротьби з організованою злочинністю. Зокрема, оприлюднив хибні дані про перебування деяких колишніх українських посадових осіб у міжнародному розшуку. До того ж, за його словами, КРУ вже виявила зловживань на суму 560 мільйонів гривень.

Так само говорив новий міністр про неправильну статистику розкриття злочинів, яка мала місце при Луценкові. Виявляється, ця статистика не враховує дрібних крадіжок, за які передбачена лише адміністративна відповідальність. І заодно нагадав: колись за ґрати саджали навіть крадіїв гусей. Отримали своє і Департамент ДАІ, і Департамент внутрішньої безпеки, і Національне бюро Інтерполу. Перепало навіть начальнику одного з райвідділів на Волині – виявляється, він за освітою «фізрук», а керує міліцією. Хоча сам Цушко свого часу керував радгоспом, та цього йому ніхто не пригадав. Нарешті, Цушко публічно назвав Луценка підозрюваним у крадіжці восьми систем «прослушки» і створенні при МВС сумнівних комерційних структур. Забувши чи не уточнивши, що саме ці структури виникли ще при міністрі Білоконі,[7] а деякі з них – при Смирнові[8] і Кравченку.

Конкретних фактів, які звинуватили б самого Луценка, Цушко однак не називав. Його заступник Віктор Суслов, у недалекому минулому – керівник Держкомфінпослуг, підтвердив: стосовно нецільового використання бюджетних коштів та інших порушень у системі МВС уже заведено 26 кримінальних справ. Правда, колишній заступник Юрія Луценка Лідія Порєчкіна тут же заявила – всі ці справи відкриті ще при колишньому міністрі.

Викривальний виступ Цушка все одно став найбільш резонансною політичною подією зими 2007 року. У тому, що за цим виступом немає жодного криміналу – чиста політика, ніхто не мав сумніву. Атаку керівника МВС на свого попередника легко можна пояснити політичною активністю самого Юрія Луценка. Якщо Цушко і приховував це, то не дуже вдало, бо обмовився, вимагаючи від уряду дати політичну оцінку поїздкам по країні Луценка в якості лідера «Народної самооборони». Наслідки, до яких може привести ця активність, уже бентежать Кабмін, незалежно від того, якими вони будуть. Популярність екс-міністра росте з дня на день, а його сторону (коли приховано, а почасти – відверто) прийняли деякі впливові ЗМІ. Тому наступ керівника української міліції на головного революціонера країни сприйнявся не інакше як спроба зупинити його.

Удари у відповідь не змусили себе чекати. Керівник українського бюро Інтерполу Кирило Куликов наголосив, що Цушко збрехав, Боделана таки оголошували спершу у міждержавний, а згодом у міжнародний розшук. Сам Куликов після заяв керівника МВС подав у відставку. Виконуючий обов’язки глави СБУ Валентин Наливайко спростував заяву про зниклі прилади для прослуховування – вони не можуть зникнути просто так, бо перебувають на особливому обліку. Нарешті сам головний об’єкт звинувачень, тобто – Луценко, зробив зустрічну заяву. Заяви свого наступника Василя Цушка він назвав брехливими і не виключає, що звернеться з судовим позовом проти міністра. На думку Юрія, той безпідставно звинуватив колишнє керівництво МВС у фінансових махінаціях.

«Його виступ я вважаю виключно чорним піаром політичного пігмея, котрий, на жаль, пішов служити чужій команді та зрадив до останнього всі ті п’ятнадцять років, які провів у лавах опозиційної до кучмістів партії, – сказав він під час прес-конференції. – А МВС сьогодні перетворюється на пральний порошок для мафії. Брехливі заяви пана Цушка є тому підтвердженням».

Подати до суду не вдалося – Цушко у своєму виступі передбачливо ні разу не вжив прізвища Луценка, чим дуже пишався публічно.

Правда, є ще одна версія про причину цього протистояння двох колишніх соратників по партії. І криється вона у внутрішніх проблемах самої Соцпартії. Адже на мітингах «Народної самооборони» Луценко відкрито говорить про своє розчарування політичними кульбітами, що їх робить лідер соціалістів Олександр Мороз. А таких розчарованих дуже багато, слова його колишнього заступника змушують їх замислюватись і, як наслідок, виходити з Соцпартії або виходити з неї, приєднуючись до руху «Самооборони». Таким чинок задовго до виборів партія починає потроху втрачати прихильників, а значить – електорат на місцях.

Це не може не турбувати. Тому соціаліст-силовик Василь Цушко починає кампанію проти Луценка і домагається його кримінального переслідування лише з одною метою – розвінчати імідж «чесного революціонера», який має польовий командир Майдану. І в такий спосіб знову навернути до своєї партії втрачений електорат, а їй самій – втрачений після змички з «біло-блакитними» позитивний імідж. Правда, з усіх голосних звинувачень вийшов пшик – кримінальну справу порушили тільки за незаконну, на думку Генпрокуратури, видачу нагородних пістолетів. Суд скасував ці звинувачення в усіх інстанціях, від Луценка відчепилися.

Свого часу Юрій Луценко, прийнявши під своє керівництво Міністерство внутрішніх справ, у той же день призупинив членство в Соцпартії. А батьківський досвід привчив його до того, що будь-яка державна служба – тимчасова посада. І все одно не без ностальгії пригадує, як відбувалося його власне призначення.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Під час інаугурації президента Ющенка я стояв не з «нашими» вождями, які вишикувалися спереду, а заліз на трибуну і опинився за спинами запрошених депутатів-кучмістів. Тому на загальному фото мене не видно. Та й на Майдані я, як правило, стояв при появі президента десь у кутку – не було потреби світитися для подальшого нагадування про роль у перемозі. А буквально через пару днів мене запросив президент. Тоді в спілкуванні все ще було відкрито і демократично. Я прийшов у светрі і джинсах. Думав, що буде розмова про те, як людей із Майдану відправити додому. Треба сказати, що я взагалі перший раз був у кабінеті Президента України. Там такі вичурні меблі, дуже багато золота на зеленому фоні. Кажу: «Ясно, Вікторе Андрійовичу, чому дехто хотів штурмувати адміністрацію – стільки золота!» Посміялися, і він каже: «Я пропоную тобі бути міністром внутрішніх справ». – «Матюкатися можна?» – «Ні». – «Тоді я згоден». – «Чому так швидко?» – «Тому що батько вчив мене не відмовлятися від надзавдань. А це – виклик усьому моєму життю». Само собою, будь-яка робота тимчасове явище, ще батько мене вчив: чиновник, який не розуміє тимчасовості своєї роботи, переростає або в деспота, або в злодія, або підлабузника, бо він тоді чіпляється за крісло будь-якими можливостями. Тому працювати треба скільки відпущено, з першого до останнього дня, не задумуючись – коли буде відставка. Хоча все це згадалося пізніше, перші дні були присвячені іншому – як вижити.

Звичайно, йшлося не про загрозу фізичного знищення, під яку потрапляє кожен наступний міністр МВС. Ішлося про зовсім інше виживання – в новій для себе іпостасі, залишаючись самим собою, із своїми переконаннями, чи як тоді казали – ідеалами Майдану. Сфера діяльності для революціонера була абсолютно новою, мала свою специфіку, своє підводне каміння і свої сюрпризи.

Тому робота цивільного міністра, старшого лейтенанта запасу на посаді головного силовика України почалася не зі звинувачення попередників, які ніколи не були його політичними чи життєвими соратниками, а зі спроби вникнути в цю саму міліцейську специфіку.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.