«В армії мене навчили підкорятися»
«В армії мене навчили підкорятися»
До війська студента Луценка призвали після другого курсу інституту.
І, на відміну від більшості радянських студентів, служити він пішов охоче, навіть не намагався «відкосити». Хоча можливості такі, безперечно, були і навіть бажання бути гідним свого батька та не підводити його ні в чому, думаю, армійської служби не стосувалося. На «гражданці» такі установки можна було втілювати в життя так само успішно.
Правда, служив Юрій у військах урядового зв’язку КДБ, а військова частина, причому – дуже секретна і можна сказати – елітна, розташовувалася в його рідному Рівному. Таким чином, українця не заслали в Сибір, на Далекий Схід, у Казахстан чи Забайкалля. Його минула «чаша сія», так само як йому пощастило не зіткнутися в армії з найбільш садистськими виявами «дідівщини», помноженої в деяких випадках на знущання людини над людиною не лише за принципами «старослужилий – молодий», а й за національними та етнічними ознаками, коли в роті сильна, скажімо, кавказька община. Так само його не призвали в Афганістан, між тим 1984 рік вважається роком найбільших втрат СРСР на афганській війні.
Луценко проходив строкову службу фактично вдома, і до сьогодні не готовий сказати, склалося так само собою чи все ж таки батько застосував свій вплив. І навряд чи цей вплив поширювався на його друзів-однокурсників, один із яких служив у частині через дорогу, інший – у вертолітному полку, розташованому за парканом кадебешного полку. Жоден із них, кажуть, не шкодує за двома роками обмеження свобод.
Про те, що служба в армії – почесний обов’язок кожного радянського громадянина, говорилося хіба в класичній комедії «Максим Перепелиця». А факт, що з неорганізованих хуліганів та бешкетників у війську робили людину, озвучувався в іще одному хіті радянського прокату – комедії «Солдат Іван Бровкін». Можливо, в 50 – 60-х роках минулого століття щось подібне до цього було: армія не вбивала в людині особистість, і тих, хто приходив з війська, дівчата любили й поважали більше. Але вже в середині 70-х років армії боялися не менше, ніж тюрми. Сільські хлопці приймали її, як належне, а ті випускники ПТУ, котрі не ставали малолітніми злочинцями, йшли до війська покірно. Тим часом студенти і взагалі більш освічені та ерудовані молоді люди ставили під сумнів доцільність свого перебування в армії. Два роки молодого життя провести в казармі, де вдень треба марширувати плацом чи копати ями, а вночі відбиватися від озвірілих «дідів», намагаючись зберегти свою гідність, і при цьому не отримати по голові – ні, це не для людей із перспективними планами на життя, в які не входило втрачати два роки невідомо де, займаючись невідомо чим.
Десь приблизно так розмірковував майже кожен радянський студент-волелюб, до когорти яких свого часу належав і ваш автор. Проте Юрій Луценко так не вважав і дотепер не вважає. Звичайно, каже він, два роки в казармі – справді забагато, але військову службу хоч би рік мусить пройти кожен, хто вважає себе чоловіком. Тому він два роки чесно тягнув лямку армійської служби, розтягуючи на морозі котушку, на яку намотано 50 метрів дроту. Розтягнувши дріт, треба було бігти за наступною котушкою, потім знову 100 метрів, знову назад за новою. І так прокладається 2–3 кілометрів зв’язку. А ще він знає, як встановити антену, маючи на все про все належні за нормативом 15 хвилин, а на голові – протигаз. Ну і, звичайно, скуштував казарми.
Юрій Луценко (з диктофона):
– «Дідівщина» в нас була нормального рівня. Це коли «діди» виконують сержантські функції. «Портянок» ми їм не прали, це – щоб зрозуміло було, про що я. Ну, подвір’я мели, не без цього, та до принижень і садизму не доходило. Я в армії взагалі побачив багато чого вперше і дізнався для себе багато нового. Скажімо, Акакій Джвачвадзе – це перший грузин, якого я побачив у своєму житті. Він уночі на правах «старослужащого» любив тренувати пацанів, командуючи: «Підйом!» – «Відбій!». Саме в армії я дізнався, що таке антисемітизм. Якось раніше не звертав увагу на такі речі. Служив із нами Діма, сам із Ленінграда. Він належав до категорії печальних євреїв, є такий тип, на противагу веселим євреям. Про таких, як Діма, кажуть: у нього на обличчі відбита вся світова скорбота єврейського народу. Звичайно, всім нам хотілося його підколювати, але це все було по-доброму. Як уже ми з нього тільки не кепкували! Колись здавали нормативи по вдяганню протигаза, і я йому в підсумок підсунув протигаз на коня. Спеціальні протигази для коней залишилися, напевно, з громадянської війни і валялися в нас на складах. Капітан дає команду: «Гази!» Всі одягли, а капітан ходить, дивиться, аби не було зморшок. Я тоді був командиром взводу, і капітан, зупинившись біля Дукаревича, запитує: «Що це таке?» – «А это у рядового Дукаревича нос не влазит в обычный противогаз. И мы ему выдали специальный». Треба сказати, що носяра у Діми справді був показовий. Капітан тоді закликав мене в свою каптьорку і каже: «Почему вы занимаетесь антисемитизмом, товарищ Луценко?» – «Что это такое?» – «Это когда над евреями издеваются. Делать это можно, но так, чтобы никто не видел». Класичний взірець радянської поведінки. Хоча Діму я дуже любив. Уже після армії, заробивши на заводі сортуванням штампів, я взяв свою майбутню дружину Ірину і повіз її в Ленінград. Приймав нас у гостях Діма.
Якщо можна так сказати, то за два роки служби Юрій Луценко зробив повноцінну кар’єру воїна. Прийшовши рядовим, він звільнився старшиною і командиром взводу. Пізніше завдяки військовій кафедрі, що існувала при Львівському політехнічному інституті, він здобув офіцерське звання і на момент вступу на посаду міністра внутрішніх справ був старшим лейтенантом запасу. Ним і залишився.
Тепер Луценко говорить: перший свій керівничий досвід він дістав у армії. Хоча, звісно, не обходилося і без «самоволок», і без тушонки, яку під час набігів на села під час польових навчань міняли на яйця, аби потім Юрій як фірмовий кухар міг зробити деруни.
Служба хоч і не була медом, та й занудною і одноманітною її назвати так само не можна. Скажімо, під час польових занять на «точці» постійно звучав джаз або гримів рок-н-рол, однополчанин Макс, «просунутий» хлопець із Києва, вже тоді виконував на пам’ять «Гамлєта» не відомого тоді широкому загалу Леся Подерв`янського, а командир вузла зв’язку капітан Кукарін походжав у вільні від польових занять години в футболці з написом «The Beatles», фірмових джинсах, темних скляних окулярах і в накинутому на плечі кітелі з погонами капітана КДБ. Такий «по жизні» настрій не заважав йому вдень і вночі о будь-якій погоді ганяти своїх солдатів, аби вони могли розгорнути станцію і давати зв’язок двадцять чотири години на добу.
Свою частину Юрій Луценко не забув і час від часу буває там на святкуванні Дня частини. Вже в якості міністра МВС він навіть спробував по старій пам`яті розгорнути станцію в польових умовах і знайшов дозиметр з лейбою «с-т Луценко».
У армії, де все одноманітно і за розкладом, важко лишатися самим собою. Юрій Луценко, з його слів, зберіг власне «я». Коли віддавався наказ ходити в їдальню з піснею, його взвод затягував не притомно-патріотичне типу «Несокрушимая и легендарная», а хуліганську «Соловей, соловей, пташечка!». За що Луценко отримав зауваження – мовляв, білогвардійщиною відгонить. Коли перейшли на «Засвіт стали козаченьки» – попередили про неприпустимість націоналістичних проявів.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Але найбільшу науку мені дав дуже шанований мною старший прапорщик Руденко, нині покійний. Старшина нашої роти зробив із студента чоловіка. Він розглядав мене не як сина партійного вождя чи вільного студента, а опускав мордою в усі необхідні солдатські гадості. Почалося з того, що на кожну репліку дуже розумного студента був однозначний наказ по виконанню робіт на кухню, наряд поза чергою. Наприклад, заходить старший прапорщик Руденко в наш відсік. Там стоять двоповерхові ліжка. Вони заправлені так, що табуреточкою відбиті кантики. І смужки на ковдрах мусять бути витягнуті строго симетрично. А в нас не були витягнуті. На що старший прапорщик каже: «Что у вас за херомантия, товарищ Луценко?» Я тут же демонструю ерудицію: «Товарищ прапорщик, «херомантия» не от слова «хер», а от слова «хирос», что по-гречески означает «судьба». – «Ваша судьба, товарищ Луценко – три наряда вне очереди». Так він мене вчив підкорятися. Намагався зробити таким, як усі. Якщо говорити про армію, то це – відчуття плеча колеги і вміння підкорятися наказам. Коли ти змушуєш себе викидати власне тіло з ліжка о будь-якій годині і бігти на зарядку, махаєш лопатою на морозі не тому, що хтось тобі це наказав, а для того, аби зігрітись, і відігріваєш замерзлу тушонку в вихлопній трубі, бо іншого способу поїсти в тебе нема. При цьому власної гідності ти не втрачаєш. Такі речі дуже важливі для будь-якого чоловіка, особливо для того, хто сам скоро починає командувати іншими. Тому під кінець служби ми зі старшим прапорщиком Руденком дуже здружилися.
Поняття «вміння підкорятися» якось не в’яжеться зі сформованим уже образом Луценка – поборника громадянських прав та свобод, непримиримого ворога тиранії та диктатури, польового командира української революції, якому ніхто ніколи не може нав’язати свою думку та свою волю. Можливо, в це поняття він вкладає якийсь інший зміст. Бо ваш автор знає багатьох людей, котрі, уникнувши армійської служби, наділені всіма названими вище та багатьма іншими чеснотами.
Хочу сподіватися, що сам належу до таких людей, навіть якщо армії уникнув у буквальному розумінні цього слова дивом: восени 1988 року українські студенти та їхні російські однодумці закликали до всесоюзного бойкоту військових кафедр. І, на диво, перемогли: після того відвідування військової кафедри і місяця військових зборів (який скоро взагалі зменшився до трьох тижнів) студенти звільнялися від обов’язкової строкової служби. А остаточно цю перемогу закріпив серпневий путч 1991 року і проголошена після того незалежність України.
Все це в результаті вилилося в казус: випускникам ідеологічного факультету журналістики не присвоїли ніякої військової спеціальності. Присягу ми прийняли в актовому залі військової кафедри Київського університету ім. Шевченка під звуки Гімну України, записаного на бобінний магнітофон «Юпітер – 203, стерео». Після чого новоспеченим офіцерам запасу пояснили: ще недавно нас мали атестувати як політруків. Проте часи змінилися, комуністична партія вже не керує країною, а значить – нема єдиної політичної та ідеологічної платформи. Програму ми теоретично проходили як мотострільці, отже, ними формально і залишимося. Тому ми закінчили навчання офіцерами запасу невідомо яких військ і невідомо якої, так би мовити, військової орієнтації.
Натомість Луценку служба саме в військах урядового зв’язку несподіваним чином придалася в майбутньому, коли в парламенті Луценко зайнявся реформою законодавчої бази зв’язку.
Між іншим, після перемоги «помаранчевих» побутувала думка, що коли почнеться розподіл міністерських портфелів серед переможців, то Луценко як фаховий зв’язківець отримає посаду міністра транспорту та зв’язку. Тому зв`язківці, швидше всього – для налагодження стосунків, запросили його в день інаугурації нового Президента України погасити поштову марку, що так і називалася – «Інаугурація президента Ющенка». На марці зображена знаменита на тлі прапорів баба Параска Королюк як символ «помаранчевої» революції. Поки Луценко і Юрій Єхануров гасили цю марку і розписувалися на всіх конвертах, почалася інаугурація, і навіть десь там трапився невеличкий інцидент із спробою побиття Нестора Шуфрича. Яку посаду дістав польовий командир Майдану через кілька днів після цього, всім відомо.
Однак коли говорити про роки, проведені Луценком у парламенті, то законотворча діяльність все ж таки була тоді для нього не основною. З 2002 року він займався підготовкою до опозиційного повстання і, як сам каже, був закріплений за Східним фронтом – очолив Донецький обласний комітет Соціалістичної партії і зробив Донбас, оплот тоді ще губернатора Донецької області Віктора Януковича, плацдармом своїх бойових дій на два найближчі роки.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.