«З дружиною в мене склалося дуже здорово!»
«З дружиною в мене склалося дуже здорово!»
Вони познайомилися в студентському гуртожитку.
Завдячувати цьому майбутнє подружжя має популярній у середині 80-х років минулого століття італійській естраді, і зокрема – телевізійному фестивалю в містечку Сан-Ремо, який транслювало польське телебачення та ретранслювало львівське.
Сім’я Ірини була родом із самого Львова, але згодом перебралася в Дубно, де батько дівчини працював начальником транспортного АТП, а мама – шкільною вчителькою. Вона була на курс молодшою за Юрія і навіть жила в сусідній кімнаті. Проте знаменита компанія, до якої входив Луценко, поводила себе дуже голосно. Двері в кімнату ніколи не зачинялися, життя вирувало там постійно. Некурящий Юрко нічого не мав проти, аби в приміщенні постійно стояв дим коромислом.
Звичайно, молоді парубки залицялися до сусідок. Друг Луценка Славко Максимець у пориві почуттів навіть так грюкав ногами в дівчачу стінку, що пробив у ній дірку. Тому, як згадує Юрій, спочатку майбутня дружина побоювалась і його, і всіх, хто мешкав у сусідній кімнаті. У ті часи їхнє спілкування обмежилося тим, що якось Ірина обережно постукала до сусідів і попросила цукру. Юрій натомість запропонував три банки варення – цукру саме не було. А потім її батько взагалі відселив доньку в більш спокійне місце двома поверхами нижче, пояснивши: «З цими вар`ятами краще справ не мати!» Мовляв, нічого хорошого від таких чекати не доводиться.
Потім якось одразу після святкування нового 1984 року дівчата в гуртожитку відзначали поливаний понеділок – це коли хлопців треба поливати водою, а вони у відповідь поливають дівчат. Коли Ірина разом із гуртом подружок полила Юрка, він зірвав зі стіни вогнегасник і почав поливати піною всіх, хто траплявся на його шляху. Після того староста гуртожитку пригрозив, що всіх повиселяє, якщо негайно не наведуть порядок. Довелося відчищати стіни від цієї піни. Луценко допомагав дівчатам – носив воду з підвалу на шостий поверх, а потім, уже під ранок, годував усю компанію.
Юрій Луценко (з диктофона):
– З армії ми повернулися вже не тими пацанами, що йшли. Але почуття міцної дружби навіть посилилося. Служили ми поруч, і нам удалося за кілька місяців до дембеля домовитись, аби нас відпустили до Львова – забити собі місця в гуртожитку. Було це в серпні, гуртожиток іще не такий повний, і саме показували фестиваль у Сан-Ремо. Десь у крутому ресторані надибали дефіцитне пиво «Золотий колос», набрали цілу сітку. Таку ж саму сітку затарили «Спотикачем». У общазі зловили якогось хлопця: «Телевізор є?» – «Є». – «Пиво будеш?» – «Буду». Ну, сидимо в нього, п’ємо пиво, коли тук-тук – заходить сусідка, та сама Ірина. Тільки тепер вона вчилася на курс старше. Щось тоді просила, здається, виделок. Запропонував їй пиво – відмовилась. А від «Спотикача» – ні. Як я потім дізнався, це вона вперше в житті взагалі спробувала спиртне. Фестиваль уже закінчився, а ми перебралися в коридор, на якусь парту, і просиділи, проговорили цілу ніч. У нас виявилися спільні погляди на музику, літературу, чесноти людей. Коли остаточно повернувся з армії, знайшов її, і почали вже серйозно зустрічатися. Нам усі її подружки заздрили: такі довгі й гарні стосунки. Вони дотепер не змінилися. Не скажу, що це було перше кохання. Перше було в школі.[1] Але з Іриною в мене склалося дуже здорово!»
Розмовами на тій самій «їхній» парті стосунки не обмежувалися. Після свого повернення з війська Луценко влаштував вечірку, на яку запросив усіх, хто його знає. Ірина була в числі запрошених. Молоді закохані могли ночами гуляти Львовом. Головне в цій прогулянці було задирати голову догори і дивитися, як виглядають на фоні нічного львівського неба верхівки соборів, дахи та верхні поверхи старовинних будинків. А Юрій ще й розказував безліч цікавого про історію кожної вулиці та її колишніх мешканців.
Стосунки, що тривали два роки, завершилися весіллям у Рівному через тиждень після того, як Ірина отримала диплом про закінчення інституту. Разом вони вже дев’ятнадцять років.
Коли говорити про якісь спеціальні сімейні традиції родини Луценків, то нічого особливого немає. Хіба що Новий рік зустрічати з батьками, а потім уже їхати кудись гуляти далі. Свого часу Юрій розповів журналістам, що їхня родина не підвладна новій моді на тотальну релігійність і не поспішає на кожне свято до церкви – відмолювати гріхи. Кілька разів спробували, після чого домовилися: все це виглядає досить штучно. Напівжартома він називає себе православним атеїстом, звертаючись до Бога тільки тоді, коли на це є внутрішня потреба, а не тоді, коли вимагає традиція.
Ірина ж якось призналася, що любить чоловіка за щедрість і вміння тримати удар. Удари долі градом сиплються на Луценка впродовж останніх років, за що дружина порівнює його з Кличком. Правда, додає: на відміну від боксера, Юрко тримає удар без боксерських рукавичок.
До речі, в дитинстві Юрій, один із перших учнів класу, круглий відмінник та золотий медаліст, не відзначився особливою пристрастю до фізкультури та спорту. Тут я погоджуюсь: сильний дух часто дорівнює сильному тілу, якщо не стає важливішим за фізичну силу. Одначе «п’ятірку» з фізкультури за силу духу не ставлять, а без цієї оцінки золота медаль йому не світила. Тому батько почепив синові вдома турнік – ним слугував відрізаний від лопати держак. Коли настав час здавати норматив із фізкультури, Юрко підтягнувся належні дванадцять разів.
Одного разу, згадує Ірина, чоловік подарував їй Париж. На початку сімейного життя, коли турбот було менше, ніж тепер, а вільного часу – більше, вони з друзями скидалися, наймали мікроавтобус і вирушали подорожувати Європою. Під час цих мандрів заїхали на кілька годин і до французької столиці. Пізніше, згадуючи ці дні, Ірина зітхала: «Знову хочеться в Париж, як у тому анекдоті: «А що, вже була?» – «Ні, вже хотіла!». Юрій узяв це до уваги і дуже скоро сказав: «Так, завтра будемо в Парижі!» Це було в листопаді, коли у Франції тільки закінчується золота осінь. Погода виявилася м`якою і сонячною, вони погуляли містом, а потім, звичайно ж, забралися на Ейфелеву вежу. Ірина боїться висоти, тому на шляху догори їй раптом розхотілося підніматись, і Юрій буквально дотягнув її туди. Коли внизу перед ними відкрилася панорама культового для всіх закоханих міста, він урочисто промовив: «Весь Париж біля твоїх ніг! Я тобі його дарую».
При всій своїй щоденній колосальній завантаженості Юрій намагається раз на тиждень повністю присвятити родині. Зі старшим сином Сашком часто ходять на книжковий ринок, з меншим – Віталієм – на морозиво та ігрові автомати. Всі разом люблять вибиратися до лісу на шашлики і футбол на галявині.
Юрій Луценко (з диктофона):
– Для Луценка книжки те ж саме, що для Ющенка – бджоли. Будучи навіть міністром внутрішніх справ, я примудрявся їздити на книжковий Форум у Львів. Ніколи не можу проминути, наприклад, дитячої книжки. Якось мені запропонували вручити нагороду засновниці цього Форуму Олександрі Коваль. Але я не знав, що це буде в Львівській опері, де збереться вся львівська інтелігенція, весь бомонд інтелектуальний. Я тоді казав, як завжди, експромтом: «Книжки – це те, що може зробити з України справді європейську країну. Я тут, у Львові, навчився бути українцем, бо прочитав Іваничука та Лепкого, і зробився європейцем, бо прочитав Андруховича». Насправді книжкова справа мені до душі. Я завжди казав, що цим треба займатися серйозно, а не боротися. Бо українські ура-патріоти боролися за українську мову і книжку п’ятнадцять років, а Іван Малкович без боротьби просто взяв і зробив українську книжку настільки привабливою, що вона «пішла» навіть на Сході України. Ось хто справжній герой! Робить свою справу за покликом душі.
Окремий обов’язок глави сімейства – при нагоді мити посуд і прасувати. Каже, що це йому допомагає знімати стреси.
А ще Ірина Луценко відзначила іскрометне почуття гумору свого чоловіка. Тому найбільше боялася, що казенна міліцейська система, в яку він потрапить, повністю змінить його характер. «Я хочу, щоб ти повернувся з міліції таким, яким пішов туди», – казала вона Юрію, розуміючи, що не може вплинути на нього та умовити відхилити пропозицію президента очолити МВС.
Вияви цього, можна сказати, легендарного почуття гумору ми з вами мали змогу бачити регулярно. Кожна публічна заява чи акція Юрія Луценка чи то в парламенті, чи то в якості головного силовика України неодмінно ставала набуттям преси, а звідти – і громадськості. Причому сам Луценко, як видається, в більшості випадків не переслідував мету жартувати навмисне, заради жарту, як це робиться, скажімо, в КВН.
Він поводився природно, реалізовуючи свою внутрішню потребу висловитися саме таким чином, а не шляхом наперед продуманої клоунади чи гострих пафосних публічних заяв.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.