94. Помпея Павлина, дружина Сенеки
94. Помпея Павлина, дружина Сенеки
Помпея Павлина була славною жінкою, дружиною Луція Аннея Сенеки,[187] Неронового наставника. Не пригадую, щоб я десь читав, чи вона була римського, чи іноземного походження. Зважаючи, однак, на благородство її духу, радо вірю, що вона все-таки була римлянкою, а не іноземкою. Хоча докладно й не знаємо її походження, все ж маємо приклад її вірної любові до свого чоловіка, який засвідчили багато відомих авторів.
Багато хто з видатних людей того часу вірить, що Сенека потрапив у немилість Нерона радше через ненависть самого імператора, аніж із власної провини. Вже немолодого Сенеку, дуже відомого чоловіка, заклеймували темною плямою причетності до змови Пізона – якщо можна справедливо назвати якісь вчинки супроти тирана темними. Завдяки закоренілій чи радше вродженій ненависті до чесноти Неронові відкрився шлях виливати свою жорстокість на Сенеку, що потрапив у тінь підозри. Дехто вважає, що імператор, підбурений Поппеєю і Тигіліною, дійшов до винятково жорстокого рішення: пославши центуріона, Сенеку повідомили, щоб він сам обрав собі шлях на той світ.
Павлина, побачивши, що чоловік готується прийняти смерть, перестала зважати на його втішання, якими він закликав її далі насолоджуватися життям. Щира любов до чоловіка і сильна воля спонукали Павлину прийняти рішення – зазнати такої самої смерті, як і чоловік: щоб тих, кого поєднало достойне життя, могла роз’єднати лише смерть.
Так безстрашно увійшла вона в теплу купіль, аби в ту ж хвилю, що й чоловік, розітнути собі вени, щоб випустити духа. Але правитель, аби хоч якось прикрити свою вроджену жорстокість, не тримаючи ніякої особистої ненависті до Павлини, наказав слугам уберегти жінку від смерті. Та все ж вони не змогли надто швидко зарадити кровотечі: постійна блідість засвідчувала, що видатна жінка разом із втратою чоловіка втратила свій величний животворний дух. Проживши ще кілька років, Павлина похвальним вдівством зберігала пам’ять про чоловіка, а закінчивши свої дні, зберігала ім’я дружини Сенеки, оскільки не могла вчинити інакше.
Що саме, як не солодке кохання, знаменита прикмета доброчесності та повага до святості подружжя змогли переконати цю віддану жінку за найменшої можливості надати перевагу смерті поруч зі своїм старим чоловіком, аніж вберегти своє життя і, трохи почервонівши, одружитися вдруге, вчинивши за зразком багатьох жінок?
Адже сьогодні, на велике безчестя жіночої чесноти, навіть не згадуючи про друге чи третє, що вже вважається звиклим, – навіть ушосте, всьоме чи увосьме, якщо трапляється така нагода, виходять заміж. Настільки звичним для них є вносити світильники у спочивальні нових чоловіків, що видається, наче вони навчалися цього у повій, які зазвичай міняють коханців щоночі. Свої часті подружні обіцянки вони надають з таким самим виразом обличчя, з яким давали б найсвятішу обітницю честі.
Подекуди навіть важко сказати, чи такі жінки повиходили з кімнаток борделю, чи із спочивальні передчасно померлого чоловіка. Не сумніваюся: хтось може запідозрити, що або чоловік був не надто розумний, коли запрошував, або вона не надто скромна, коли приходила.
О нещасні! Навіщо нищите наші звичаї? Античність, що схилялася до духовної чистоти, вважала негідним уже друге заміжжя, не те що сьоме. Жінки після другого заміжжя не могли навіть спілкуватися з поважними матронами. На жаль, зовсім не так сьогодні: приховуючи свій розпусний свербіж, вони вважають себе красивішими і милішими, бо перебороли вдівство і недолю частими одруженнями, сподобавшись багатьом чоловікам.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.