1999

16 квітня

Перша весняна біомедитація у лісовому храмі, сидячи на землі у позі шишки: той самий торохтливий птах озвався за спиною, я аж здригнувся від несподіванки, — дуже голосно торохтів через невеликі проміжки часу, завдавав темп. Відображення акацій, беріз і сосон у воді Брата Кар'єра; відчуття несамовитої дорослої любови до цієї матіївської землі — єдиної у світі для мене, найріднішої; подих став легким і глибоким, свідомість розпросторилася, сонце швидко западало перед очима у ясному, квітучому, юному небі квітня без жодної хмаринки; рештки зимових залежностей і неврозів відпадали з душі, корчилися, жалюгідні істоти, «паразити свідомости». Простою стежкою вийшов на Простий шлях, звернув на стежку Брахмана, а з неї — на шлях Крішни; у посадках зустрів першого їжачка — сидів біля випитих кимось шкарлупок курячих яєць; «треба буде налити сьогодні молока в їжакову миску, яка зимувала на вулиці», — вирішив (і налив).

17 квітня

Розпустилася перша квітка на китайській черешні; так само — неквапливе щоденне розкривання-розцвітання свідомости, поступове неперервне пробудження — без підрахунку і вимірювання його стадій; єдиний подих — як основа (субстанція) життя, а не фіксація на «introversion» або «extraversion» — двох фаз, без однієї з яких не існує іншої (без вдихання — видихання); забути, як і чому ти дихаєш, живучи замість «пізнання»; накопичувальна установка (лише вдихати, поглинати; все життя прожити з набраним одного разу до легень ковтком повітря; напитися чаю — і не сцяти; читати книжки — і не писати, а головне — не рухатися, заціпеніти, не уявляючи собі інших можливостей життя (повноводого) — будучи неписьменним тощо).

19 квітня

Від самого ранку — потужний східний вітер; зацвіли наші китайська черешенька і абрикоса; нарешті — Матіївка — на п'ятий день перебування тут; раптово отямився: так, це ж моя Матіївка, моє істинне життя, яке так само розпочинається на сході і пливе на захід, хочу цього чи ні; так само, як Сейм, як Сонце, як вітер — розпочався період Зеленого Вітру — як пелюстки — сліпучо-сяйні, білосніжні! — квітуючих дерев, які перестали бути «зимовими» і стали насправді весняними, воістину квітневими; сенс буття — у цьому русі зі сходу на захід, тільки так можна повернутися до вічної домівки на сході — і за бажання або потреби знову вирушити в мандри; таким чином, це рух зі сходу на схід, нерухомий рух, вічний час; тільки плинучи — а не повертаючи рух Сонця навспак, не «відмотуючи» його до світанку — і не «зупиняючи» його в одному з довільно обраних моментів руху; це непотрібно і неможливо; «ти не йдеш на могилки?» — питає якась жінка у Каті Американші, яка пасе козу у городі Толіка Русака (сьогодні у Матіївці проводи-поминки), — і в цьому питанні, у цій українській мові, якою воно сформульоване, — весь сенс мого існування, лише така мова і такий сенс є моїми — могилки у Матіївці знаходяться на заході; буття є істинним благом, як добре, що я народився саме тут, яке розкішне коло здійснив.

Сидів під китайською черешенькою — ось так і збулося моє «Споглядання черешні»: квіти вбирали очі, черешня розкрилася всьому світові, мліла від своєї витонченої краси, кохалася з бджолами, з метеликами, візерунок на їхніх крильцях був виконаний так само у китайському або японському («східному»!) дусі — сірі лінії на білому тлі; кохалася з моїм зачудованим поглядом і ясно-блакитним небом над нами; цілував пелюстки, з'їв одну квітку, не знав, що робити з тобою, такою чистою, як радість, черешнею, сп'янів від тебе, опустився на землю поряд з тобою, забувши про можливих людей; а поряд цвіла алича — у тебе тичинки рожеві, у неї — жовті, а в обкиданої наче снігом абрикоси — також жовті, але зірочка черенка, який тримає квітку в абрикоси, червона, а в тебе і в аличі — зелена; так добре мені не було, мабуть, ще ніколи в житті; пошкодував на мить, що книжечка Басьо залишилася у Бахмачі — і сам посміхнувся з себе — ось тобі Басьо, Дзен, саторі, — ось усе — споглядаєш і любиш, і метелик цей, і твоя посмішка (давно не посміхався саме так — радісно і вражено, навіть м'язи щік заболіли) — уже ось тут-і-тепер — у вічності, вас ніхто не відбере одне в одного, цього: черешні квітучої, сліпучо-ясної, пурпурового тюльпана під березою, тебе під небом квітня, поряд зі своєю хатинкою — цього неможливо втратити або здобути («поиметь» — казала колись Віта) — бо це не володіння, а буття, не час профанації, а священний час вічности; тепер хоч і вмерти — не страшно; Господи, я таки дочекався Весни Твоєї Священної, дякую, Отче.

20 квітня

Споглядання черешні; пронизливий зимний вітер зі сходу; сидів у куфайці, обіпершись спиною об стіну хати, палив люльку; важко зосередитися на такому холоді; якби бути таким легким, летючим, граціозним, як це маленьке деревце, якби вміти так голосно мовчати, так сповна втілювати себе — і більше нічого іншого; щомиті бути; це неможливо; але бодай оце прагнення — і вечір з молодим серпиком місяця над квітучою черешнею, і ці десять пронизливих хвилин.

З червня

Уже повністю вечірній шлях Крішни з маха-мантрою, шлях Ом, Простий шлях, слова поступово вивітрилися зі свідомости, лісовий храм, «можете привітати мене з днем ангела; дякую», — звернувся до Сестер Марії і Марти, сідаючи в позу шишки; але посидіти вдалося не більше п'яти хвилин, які, до того ж, не можна назвати незворушними, неквапливими або відстороненими — комарі заїдають; і все ж — велетенський дар-сатисфакція: побачив Зорю Марію, якої минулого літа взагалі, здається, не бачив жодного разу; щоправда, стояла Вона вище від того місця, де споглядав її позаторік (і показував Івашку як «матір Енея»; все ж таки: Венера це чи якась інша планета?); загадкові звуки вечірнього лісу відволікали — хрускіт гілок, тупотіння; пішов понад Братом Кар'єром, слухаючи червневий Ом жаб і їхнє ж таки хорове скрекотіння, регіт; їжачка зустрів — сидить, дивиться на мене, мордочка розумна, і не скручується — теж, мабуть, філософ, споглядає захід і Зорю Марію; «чого не приходите, я вам молоко наливаю, а коти випивають», — дорікнув колючому Канту, але він не зворухнувся; та чи живий він узагалі? — ступив крок ближче — забурчав, згорнувся — чого ти, дядьку Костику, заважаєш моїй біомедитації?

13 червня

У лісовому храмі, між Сестер Марти і Марії. Спочатку надокучали комарі, і думав уже, що медитація знову не поведеться. Бив комарів і уривками зиркав то на дивовижно чисте, з кількома чудово виконаними хмарами, небо, то на «китайську гілку» — а тоді раптом звернув увагу на острівець моху, куди поклав шишку, — орієнтир і нагадування про належну позу та незворушність; там, унизу, біля моїх ніг, малі мурахи тягнули побитих мною комарів! свіжина! це було так несподівано — і я розсміявся; і цей щасливий сміх Арджуни, який розлетівся над полем бою, звільнив мене нарешті, і все стало знову на свої місця — зеленкувате, кольору морської води, небо на півночі, хмарки кольору фламінго — на заході і півдні (хотів написати «кольору фламенко» — дух Ґарсія Лорки вже вдруге провідує мене сьогодні), темно-зелені віти сосон, шляхетна їхня сіра кора з рельєфами таємничих малюнків — соснових вчень, викладених ними своєю шкірою, вирощених ними із себе разом із шишками й голками; слово «м'якість» найбільше підходило до вечірніх кольорів, до теплого повітря надвечір'я; і я зрозумів, що написати про це неможливо; сосни не вчать писати — вони вчать бути, і це вчення треба мовчки споглядати; але разом з тим зрозумів: це можна почути — як ті думки, що плавно текли до мене, містячи в собі і враження від прочитаного сьогодні Канта, і зоряне небо над головою, і моральний закон у мені, будучи рівнолеглими, одночасними подіями назовні і в мені, подіями у духовній республіці (за Кантом).

27 червня

У чому полягає сенс оцього життя (Da-sein) — Костянтином Москальцем? Зоря Марія швидко сховалася за сусіднім п'ятиповерховим будинком, сяє сузір'я Гончого Пса (чи Близнюків? — дві зорі поряд) — самі питання; довгий, якийсь дуже насичений (повний) день — а втіхи нема, звільнення нема, нема катарсису і легкости вечірньої; чому я є, навіщо я є, як і яким можливий я, чи я є необхідним, чи випадковим? Мільярди людей, які не замислюються над цими питаннями, не хворіють ними так, як я, — від юности; не вірять у Бога, в орфічну мандрівку душ, не знають про ці вчення, живуть і вмирають, убивають себе від нестерпности жити, як мій троюрідний брат Вітя Тимошенко, — від нестерпности жити отак: не знаючи відповідей, не розуміючи їх, не розуміючи, чому так багато пояснень — але всі можна піддати сумніву, визнати безпідставними, черговою «балачкою», «базіканням» на «ці» теми — або й не базіканням; немає остаточної леґітимности, принципу достатньої підстави, кожен — ніби підкинутий («закинутий») Шевченків байстрюк — навіть те, що справді помреш, не є певним — бо ж коли? усвідомлюватимеш цю смерть — пізнаватимеш її — чи ні? чи не пізніше або раніше, ніж «треба», перш або потому, як «устигнеш», «достигнеш», «самореалізуєшся», «здійснишся»; що «встигнеш»? — встигнеш «себе»; але — тощо.

12 липня

Святих Верховних Апостолів Петра і Павла. Переглянув Ґадамера, там, де у нього зустрічається «трансцендентальний синтез апперцепції» («Філософія і література»), вирішив перечитати цю статтю сьогодні. Шлях Крішни і стежка Брахмана з маха-мантрою; присів, а потім приліг на перехресті стежки Брахмана і Серединного шляху; несамовито скучив за лісом, вітром у соснах, пахощами живиці; дедалі більше відчуваю, що помру — завтра або через вісім років, як навіщувала цієї весни зозуля, але в кожному разі жити залишилося попереду менше, ніж позаду; а я так звик до цих сосон, ніяк не можу надивитися, намилуватися (milo??); святкова святість (сторінки з Ґадамерівським текстом, святість шишки і лісової стежки, притрушеної голками) — бачити цю святість, охайну, привітну, ледь насмішкувату і разом з тим по-хлоп'ячому затяту, неслухняну ні перед ким, окрім своєї природи (натури), характеру, свого закону — і це закон свободи; дотримання лише його одного — дієве дотримання — робить вільним, а цілковито втілена свобода (слідування законові своєї волі-свободи) є повнотою святости («досконалости» — у Ґадамера) — святкової святости, а не такої, якою вона постає у демонстраціях чиїхось уявлень, — понурою, поважною, повчальною, патетичною, виховною, дидактичною тощо; святість, яка танцює, може курити, пити вино і загнути міцне слівце — не для бруду, а для якнайточнішої передачі-вияву експресії; не агіографічні — і, їхнє відображення, — «карнавальні», атеїстичні, постмодерні тексти, де зображено чиїсь уявлення про чиюсь святість (або про інші феномени) — гадки, докси, плітки — а святість у дії, святість-уже-сьогодні, swi?to?? da-seinowa.

Пішов Простим шляхом до лісового храму, моя шишка так і сидить на острівці моху, сів у позу шишки, сокір іще підріс, сонце з-за спини, тінь від голови на острівці моху, де шишка-centrum; «ось такий centrum-осердя є в мені (серце)» — звично почав думати — і зрозумів, що немає «у мені» (всередині) і «поза мною» (назовні) — є гола рецепція; тінь і той, хто бачить її та шишку, — єдине: «я мислю», за Кантом, і є трансцендентальним синтезом апперцепції; відчути це — означає подолати метафізику; решта — непізнаване; може, той «внутрішній» centrum існує — але це ноумен; я ж маю справу з явищами і уявленнями про них — та уявленнями про уявлення.

15 липня

Орлове озеро, клювало безперестану — але маленькі, завбільшки з мізинець, карасики; ловив з човна, припнутого до вербового корча, відчуття пружної тверди, знайоме з раннього дитинства (коли перевозили човном до Батурина і назад); невиспаність, як завжди останнім часом, дошкуляла — але велетенська сатисфакція, коли зійшло сонце і від вранішнього тепла поволі розпустилися лілеї — «білий світ латаття» (незумисна описка — «світ» замість «цвіт»). Знову читав про себе «Kosmos» Зерова — а вони вистелили цілу озерну дорогу — незворушні у сяйві і білосніжності, неторканні, неподоланні — як Зоря Марія. І це була короткочасна біомедитація, а перед цим була молитва, а потім знову налягла втома і я вирішив повертатися.

17 липня

Сьогодні моя улюблена погода: сіре, захмарене небо, жадана прохолода, зелені дерева, пахощі літа і тиші. Серединний шлях з маха-мантрою, місце, де я кілька разів сидів у біомедитації, споглядаючи гарну сосну (ту, що на ній могла би сидіти русалка і співати пісень Каті Чілі) — пару тижнів тому під цією сосною знайшли три снаряди (хлопчаки збиралися землянку копати), викликали саперів — залишилася яма, посидів коло неї, шматки якогось іржавого заліза, збиті в грудку, — отже, мана, властива цьому місцю, не була моєю фантазією? Відтак, може, під Сестрою Сосною закопана скриня з золотом, а в лісовому храмі — кулемет? Знайшов жмут дроту, залишений саперами, — знадобиться в'язати тютюн у папуші; звернув на шлях Логоса, а з нього — до лісового храму, посидів, притулившись спиною до Сестри Марії.

23 липня

Пили у мене чай з дядьком Толіком Русаком (приніс яблук на гостинець, донька Іра привезла з Батурина), прийшов Сашко: «Поїхали на Орлове ловити рибу, з нічлігом, на Бунчуку»; подумали і вирішили їхати, збирали снасті, продукти, поспіхом вичищав тютюн з «бичків», щоб було що курити, зварив вермішель.

Кінь Бунчук десь пропав, вирішили йти пішки, вирушили в похід, навантажені торбами з харчами, вудками, у куфайках, — ніч, поміж тим, була дуже тепла, навіть руки не померзли до самого ранку; прийшли до Орлового, стали табором, почали збирати дрова на багаття. Цього разу озеро нарешті озвалося до мене — і яким же любим голосом! Здається, весь сенс мого життя просяяв, наче сполох, біля таємничих вод з майже повним місяцем у зоряному небі, зі сплячими квітами латаття, під сузір'ям Кассіопеї, яке віднині і довіку асоціюватиметься у мене не лише з юнацьким братством («сузір'я W», «дабл-ю», як називали ми його з Миколою Тузом), але ще більше — з Орловим озером, з його невимовною і відчутною до останньої клітиночки «маною», з голосами моїх товаришів-рибалок напідпитку, з палахкотінням нашого багаття під міріадами «золотих розсипин», між якими невпинно снують супутники; напекли картоплі, вечеряли з салом, огірками, помідорами, цибулею і часником, пили нічний чай, я переважно мовчав, слухаючи балачки краєм вуха, споглядаючи всім собою сенс буття — і було це буття і його сенс найвищим Благом, і не було сумнівів, що це — заклик, поклик до святости.

Хлопці ще спали, зорі почали розчинятися у сірому світанковому повітрі, цілу ніч із берега від Сейму долинали музика, дівочий сміх, чоловічі голоси; потроху став проступати поплавок на воді. Сашку приснився сон: ніби я витягаю з-під квітів латаття величезну рибу, не меншу за листок латаття (схожу на камбалу), витягаю легко, не напружуючись; дядьку Толіку, як завжди, не таланило — мальки пустували, а з тих чотирьох карасів, які він усе ж упіймав, троє втекли через дірку в пакеті. Приїхав малий Сашко Бунчуком — виявляється, кінь цілу ніч пасся у сусідському городі; поскладали речі на воза, поїхали додому, мало не засинаючи від утоми; Сашко віддав свою рибу мені (і дядько Толік єдиного свого карасика також), але смажити її я не подужав — як-не-як цілу добу на ногах. «Давай я посмажу, тільки в мене муки нема», — запропонував дядько Толік. Зайшли до мене, дав йому мисочку борошна і миттю заснув безпробудним сном.

Під вечір зварив картоплі, дядько Толік приніс смажених карасів, потім і Сашко підійшов, я зірвав кілька помідорів на грядці, повечеряли разом, Сашко запросив до себе на чай, — пили його під усохлою яблунею, навпроти вікна з колишньої нашої кухні, там стояв стіл, з-за якого видно було кущ верболозу на місці теперішньої Tea-Rose Cell — двадцять сім років тому.

З серпня

Шлях Крішни, шлях Ом, посидів біля нього, прислухаючись до повернення тиші — за цілий день галас і балачки втомили, — бачив цю тишу, явлену в соснах, тишу струнку і радісно-золотокору; потім відкрив для себе новий правдивий Holzweg: Навскісний шлях, бічний від шляху Ом — до Простого, майже непомітний для стороннього ока, схожий спочатку на довгу галявину (прогалину-просвіт-Lichtung) між соснами; пішов ним і, вже вийшовши на Простий шлях, зміг нарешті розказувати маха-мантру; проста стежка привела мене до лісового храму: незвична навіть для мене картина призахідного неба, дуже жива й динамічна — невпинний рух хмар (сьогодні вони пливли, а не повзли, як учора) з півночі на південь («у вирій відлітають», — констатував я); пташка якась, схожа на горобчика, сіла навпроти на оголений корінь Сестри Марії, який звисає у кар'єр, теж медитувала, а чи збиралася ночувати, потім таки злякалася мого необережного поруху і полетіла, натомість прилетіла інша, сіла у верховіттях над головою. «Скоро вони сідатимуть мені на плечі — як Франциску Асизькому або опудалові з вірша котрогось польського поета (Тувім? Галчинський?)», — усміхнувся до Сестри Марії («завтра — Марії Магдалини; поставиш мені могорич?» — запитав у неї); дві пурпурові смуги у ясно-блакитному, а далі зеленкуватому небі — наче палаючий прапор, наче переглядав кіно про нашу юність (у цьому «наша» не було Туза або Кашки — переконався, подумки поставивши їх у контекст, — хтось інші, незримі брати і сестри буття — або невпізнані, неідентифіковані — бо ж «земля неспівпадінь»); не було у цій кінокартині жодного пафосу ані «романтики» — була Краса, висока поезія, висока і чиста трагедія, трактат «Про піднесене» (уже забув, чий, Курціус про нього пише, уточнити треба), — Краса байдужа, недоторканна, злегка глузлива до хробачливого базікання усіх цих Парамонових, до їхнього рівня інтерпретації.

4-7 серпня

Закінчив читати «Критику чистого розуму». 4 серпня Сестра Марія поставила могорич: приїхала Андруся з маленьким своїм сином і гостювала аж до 8 серпня. Ходили купатися на Сейм, на закупи до Батурина; неймовірно світлі і щасливі дні, такого у моєму житті не було ще жодного разу — хоча я сам навіщував цей приїзд у другій книзі «Вечірнього меду» (побудованій на Римаруковій «Упродовж снігопаду»). Втратив почуття часу, жив у вічності, милуючись тобою; мабуть, це вже точно перед смертю цього разу — бо так добре не буває задарма.

24 серпня

Прийшов малий Сашко: «Батько каже, що вода закипіла, а заварити нічим»; дав йому заварку, пили чай, вирішили сходити на Орлове, востаннє цього літа, закрити рибальський сезон. Учотирьох: Сашко-сусід із сином Сашком, Толік Русак і я; розпрягли Бунчука, пустили пастися, назбирали хмизу, розклали багаття, пекли сало, вечеряли з огірками, цибулею, помідорами — хто що взяв з дому, балакали; повний місяць світив над озером, туман плив над водами, не витримали, розмотали вудки, почали ловити, дивлячись на поплавок у світляному колі відображеного на воді місяця, клювало, але не спіймав нічого (Сашко з сином — чотирьох карасиків), пішов понад озером, шукаючи торішні рибальські місця, але в темряві нічого не знайшов, вода спала, мілко, прилаштувався біля височенної верби всохлої, біля якої колись розпочинав знайомство з Орловим озером, закидав доти, доки місяць не почав сідати за гуртком верб навпроти; повернувся до багаття — яким святковим воно виглядало збоку, під осінніми зорями; дядько Толік порався, підкидаючи хмиз, коли ж і Сашко прийшов — «місяць сховався, поплавка не видно»; сходили утрьох, притягнули ще хмизу, осикових гілляк, які хтось порубав і поскладав на купу, полягали біля багаття на запашному сіні (малий Сашко увечері привіз від скирти конем), дрімали, перекидалися словом — «будете, дядьку Толік, згадувати в Москві нашу рибалку» — «буду обязательно, замечательная ночь» — дорогі моєму серцю сузір'я оберталися над головою, супутники і літаки снували, читав подумки «мантри» — «Kosmos», «Дайте» і «Хірон» Миколи Зерова, вдихав пахощі сіна і приозерних трав, курив люльку, підкидав хмиз до багаття. Бунчук пасся поряд, хрумав конюшину — «Нічні пастухи» батька, «пастухи буття» Гайдеґґера, — був у реальному бутті — реальним чоловіком, незважаючи на те, що боліли зуби і раз-по-раз хапало серце (набрав із собою цілу кишеню анальгіну, валідолу, навіть пляшечку корвалолу — втім, обійшовся без останнього).

25 серпня

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці у кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Дайте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж реґіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

20 вересня

Приїхав Віктор Морозов. Сейм, Острів Осокорів, «традиція і ритуал»: як і минулого приїзду, слухав касету з моїми піснями у виконанні Віктора; сходили на автостанцію, довідалися, коли перший автобус на Бахмач: о 7.40; зайшли до кафе «Полісся», Віктор купив мені мінералки, собі пива, бесідували про колективне позасвідоме та Інтернет як паралельні й однорідні явища.

Лісовий храм, Віктор сів під Сестрою Мартою, я — під сестрою Марією, мовчали; краєм ока бачив, як Морозов одразу поринув у медитацію — блискавично і природно, наче пірнув з високої кручі у глибоку Сеймову хвилю, навіть позаздрив йому — я ще так не вмію. Літак летів зі сходу на захід, голоси псів, лунка передвечірня тиша, півмісяця на сході, над нашими посадками. «Усі ці краєвиди з усього світу так переплуталися у мені, наклалися один на одного; кар'єр нагадує озеро в Канаді, де ми з Мотрею зустрічали схід сонця», — розказав Віктор, повертаючись.

Прийшов дядько Толік, п'яненький, вибирав картоплю у сестри, попросив закурити; насипав йому традиційний кульок тютюну, дав коробку сірників; повечеряли з Віктором смаженою картоплею, переписували «Останню зиму» і «Святу Марихуану» на його диктофон. Жартували: «люди скажуть: та вони наркомани, цей Морозов і Москалець, один складає пісні про мак та марихуану, а другий їх співає…» Прокрутив йому запис передачі про чай, зроблений колись із російської «Свободи»; зек-поет, який щось понад двадцять літ відсидів у зоні, читав свої вірші про чай:

Второе счастье

За колючей проволокой есть вещи

обрядовые, культовые.

Потаенную заварку,

на глазок взвешенную,

трепетно ссыпают в кружку,

на костре булькающую.

Дороже любой шамовки ценят в зоне

напиток из чая.

Не торопясь, благоговейно смакует блатная порода;

побалдеть за чифиром

почитают за счастье,

больше которого

только свобода.

(Евгений Карасев (?))

21 вересня

Батурин, Сейм, густий туман над рікою, плюскіт води, — так, як колись, у 1988 році, коли ми з батьком ішли через пішоходку будувати свою хату і зупинилися, приголомшені красою: безлюдним пляжем із жовтим м'яким пісочком, пагорбами з жовто-червоними деревами на батуринському березі біля палацу Розумовського, перспективою на Острів Осокорів, дерев'яною скрипучою пішоходкою — усе таке граційне, тонке і ламке: «Японія», — сказав Морозову. Все збулося за одинадцять літ відтоді — хату збудували, друзі приїхали, ми пили чай, читали вірші, бесідували і милувалися природою; я читав тут гарні книги, співав і грав на гітарі, трохи писав — менше, ніж хотілося, але навіщо багато книжок? Життя є сон, який збувається — і це найбільша Таїна. Провів Віктора на автостанцію, розповідав йому про Стуса, прийшли — знову — до висновку, що справжня святість не потребує канонізації; попрощалися: «і не падай духом», — посміхнувся мій дорогий Морозов.

14 листопада

Сейм, березовий гайок, хтось розчистив від верболозу місце над рікою, досить просторе, — може, буде пляж; знайшов під однією з беріз кишенькову книжечку-цитатник, ймовірно, баптистський: «Помощь свыше» (Слово Боже — на березі Сейму!); сидів на вербовому корені над рікою, споглядання плину води, мерехтіння сонячного світла на хвилях, Великий Міст на Сході, згадував, як гарно писав Гайдеґґер про міст у «Будувати, проживати, мислити», бачив себе з погляду Сейму — як іду Великим Мостом імені Олега Лишеги, то пригнічений і вичерпаний — на Бахмач, то радісний, переповнений творчими надіями і торбою з чаєм та книжками — на Матіївку; «туди-сюди»; затамовував подих — так само, як Сейм — коли «мене» довго не було з Утґарду — «невже пропав?» — і полегшено зітхав, коли моя постать знову з'являлася на мосту: «повернувся»; згадав, як колись, іще малим, десь у 1974 році, прийшов сюди пішки з Бахмача, двадцять п'ять кілометрів, — прогуляв школу, не в змозі витримувати тодішній аґресивний тиск ненависного вчителя алгебри і домашні сварки; прийшов, щоб напитися води з Сейму, — і напився, хоча тоді на мосту стояли охоронці з карабінами та собаками, я боявся — але тягнуло мене тоді сюди неймовірно; потім повернувся попутками, удома нічого не розповідав про цю парадигматичну, як виявилося, подорож. Громаддя Острову Осокорів нависало над червоно-сірим верболозом, знову нагадавши колір Вестмінстера, підсвіченого вечірніми прожекторами; «яка у мене прекрасна батьківщина!» — тішився, йдучи Оболонням, повз череду корів, які попаски йшли на схід, до Великого Мосту імені Олега Лишеги, мабуть, пити воду — хіба все розкажеш? Дуже сонячний, теплий-теплий день.

Чуєш — вже осінь, твоя золота пора —

І за бетонною стіною білява дівчина

Вже увімкнула серед ночі музику і тебе,

Аякже, саме тебе виглядає…

(Олег Лишега, «Місяць»)

16 листопада

«Потягнуло» до Сейму, хоча перед тим збирався до лісу; не міг зрозуміти, чому, аж доки не прийшов з маха-мантрою до ріки: семеро робітників розбирають пішоходку, складають дошки на трактор, на нашому березі палає багаття — грітися, бо східний вітер дуже холодний, зривається сніг, долини на Оболонні затягнуло кригою і Сейм від берега — також; таке не щодня побачиш:

знімають декорації Anno Domini,

забирають міст, яким ми цього літа,

цього життя ходили,

рідні і друзі,

усі мої друзі,

які протягом цих років

знайшли трохи часу і безліч приязні,

щоби провідати мене,

щоби перейти міст — поки він іще є,

і за це я їм буду

безмежно вдячний

аж до смерти

і далі, —

тато і мама,

Василь Івашко, Віктор Морозов,

Люда й Андрій Панчишини,

Євген Пашковський, Владислава Москалець,

Андрій Саєнко, Богдан Скаврон,

Андрій Деркач, Віктор Неборак,

Андруся й Амадеуш, Тарас Чубай,

Василь Герасим'юк, —

де вони всі зараз, цієї миті? Я сповістив би їм: знімають декорації літа — і століття — і тисячоліття! — це дуже урочиста і чиста картина, без жодної патетики та сентиментальности, гарантом від них служать куфайки робітників — багаття — дирчання трактора — Сейм сіро-сталевий, який наполегливо плине зі сходу на захід, навіть під кригою — плине, — сніги і прозорий краєвид — Батуринська гора, Палац Розумовського, «зимові дерева», Бройґель наяву (хоча по дорозі туди питав себе крадькома: «а що, коли все це — прогулянка, сніги, Сейм — сон?» — нічого, нехай сон, все одно треба заховуватися належним чином, плекаючи майстерність у мистецтві бути) — ось чому мене покликало сьогодні до Сейму — і сюди, у це життя: побачити і створити, а точніше — до-творити почате у попередньому житті Параду, тримаючись за єдино можливу опору: свободу, за єдиний ґрунт: закоріненість у інтеліґібельному (ноуменальному) характері-етосі, незримо поєднаному з емпіричним «я» та емпіричними умовами-обставинами («декораціями Літа Господнього»),

Матіївка, Індія,

Келія Чайної Троянди