1998

З серпня

Споглядання біло-срібних хмаринок на північному заході — і жару довкола зниклого сонця, неопалима купина; хмаринки поволі теж порожевіли; срібно-чорна кора Сестри Марії; ця земля — її місце, її зріст понад 10 метрів — навчання рівноваги, яка дана їй землею і «самістю» сосни; моя, людська земля у цьому значенні — час, я закорінений у часі, це моє місце, на яке ніхто і ніщо не може претендувати навіть подумки («я б на твоєму місці»), позаяк ця закоріненість у моєму часі — основа моєї самости, ідентичности тощо, окрім якої мені більш нічого не дано (просторові еміґрації нічого не змінюють), але в оцьому «більш нічого» — все, тому що це місце у часі є місцем у бутті; відповідно всі поза- і понад-часові метафізичні ідеї («нації», «праці», «Бога» тощо) є «не-у-мест-ными», без-з-містовними у цьому розумінні; відповідно історична закоріненість (1963–1973—1983—1993—…) робить усі контексти (соціальний, літературний, екзистенційний, споглядальний, релігійний і так далі) — моїми, робить їх причетними до мене, а не мене — до них (причетним до тієї чи тієї тотальности — «нації», «православ'я» абощо), даючи мені змогу творчости, творити з них; «на шістдесят земних коротких літ»; відрахуй собі (1963–2023); і заспокойся — ти не зможеш вистрибнути з цього «себе», з цієї «самости», яка є для смирення, споглядання і творчости; конкретне місце у конкретному історичному (повсякденному) часі є конкретною самістю.

23 вересня

Тиша, шум вітру, один вітер — на передньому плані, інший — як тло, круки, коршун летів, береза з обламаною бурею верхівкою, листя сиплеться, метелики літають, я лежу під швидкоплинним білосніжним димом хмар, пахне свіжою травою, ніде ні душі, заради цього повернення і Бунін, і Зеров наважилися би народитися вдруге — адже ці, червоні, втратили силу; благодать без-владдя і без-державности соціуму, — а природа жива, небо наді мною ясно-синє, «в краю білокорих беріз» і святкових соснових лісів, це моє навіки, а я — їхній; поза-людське, поза-соціальне; так само — книги, поза-колективні, втілення приватности — і можливости діалогу, як із самою книжкою, так і з другом — про неї; «нема в мене друзів, а де їх узяти?» — скрушно зітхала чотирирічна Яринка.

26 жовтня

Приїхав сьогодні з Бахмача до тихої своєї матіївської Теа-Rose Cell, запалив у грубі, заварив гарного чаю («Принцеса Нурі» — «Високогірний», відповідає вищій якості), випалив люльку цьогорічного самосаду — і дістав щоденника. Безпосереднім імпульсом (хоча не єдиним) стала стаття Елеонори Соловей у квітневій «Критиці» (1998) (с. 25–28), присвячена щоденникам Сергія Єфремова, які він вів упродовж семи років (1 травня 1923 — 20 липня 1929). Кілька ключових фраз: «(…) духовна самотність, відчуття «без-часся» і своєї невчасности, несуголосности з «новою» добою. Щоденник був формою протесту, виявом «внутрішньої еміґрації». (…) «Що ще її [молодь — K.M.] чекає, та й усіх нас, мешканців цієї рабської сторони проклятої?» (С. Єфремов). «(…) загальне збайдужіння, апатію, здеморалізованість мас. (…) На такому ґрунті пишно квітували безвідповідальність і халатність, халтурність і необов'язковість — речі просто незбагненні для інтелігента старого гарту. (…) Щоденник Єфремова підтверджує чиюсь максиму, що поки людина пише книгу — вона не може бути нещаслива».

У мене теж сім літ, відколи почався цей матіївський період, Але, окрім того, це ще й двадцятиліття, відколи веду щоденники і пишу вірші. Дві поетичні збірки, розкидані по часописах прозові й критичні публікації. Тільки й усього. Без бучних святкувань, без іменних годинників і оберемків троянд та хризантем, які вручалися би пахучими і сором'язливими дівчатками. Потріскує поліно у грубці. Куриться люлька. За вікном скрапує мряка — на той самий, «онтологічний», «оптичний» краєвид — ясен у дворі покійної баби Наталки Максимової, клен у Каті Американші, сосну й черемху у дядька Толіка Русака. Порожня вуличка, якою з півгодини тому поверталися школярі (в Мости). А більше, бачиться, й нікого. Нічого.

Світ перевернувся за ці двадцять (і за ці сім) літ. Союзу не стало, партія втратила владу. Усі розмови й думки — про комп'ютер, про Інтернет. Усі роблять бізнес — видають дитячі книжки у власних видавництвах, як Малкович, або «Критику» (часопис і книжки), як Рябчук, або…

А ти? Що ж ти, Костику, романтику, містику, орфіку, посланче небес?

Нікому нема діла. Відколи Івашко поїхав до Степанакерту, не мав жодної живої розмови. Теж — рік. Рябчук допомагає — як і все життя, — дає переклади для підробітку, друкує рецензії, постачає книжками і свіжими часописами. Я йому безмежно вдячний. Це, власне, двоє людей, які пам'ятають про мене і намагаються якось зарадити — мама і Рябчук.

Так багато «неудобоносимых» обтяжень, затиснутостей, залежностей і т. д. накопичилося за ці роки («…такий на пам'яті тягар // Речей, обставин, люду і примар // Ліг і лежить нестерпною вагою» (Зеров)).

І все-таки. І все-таки Зеров був би щасливим, якби опинився на моєму місці, якби замість концтабору й тотального мороку перед ним випірнула раптом тиха Матіївка з Сеймом і усіма своїми соснами, з крихітною хатинкою, де можна усамітнитися від ненатлого світу людей і їхнього Князя, де є сотня книжок, папір і самописки, тютюн і ще не почата коробка чаю.

Я все частіше думаю про це. Думаю, що моє фальшиве ниття є велетенським гріхом. І неправдою. Адже життя прекрасне. Попри всі на світі тягарі і хвороби.

7 листопада

У Бахмачі. Простуда вигнала-таки мене з Tea-Rose Cell до многошумної квартири, яка перманентно перебуває у стані магнітофонної сусідської облоги. Приїхав позавчора, повністю недужий і розбитий. І все ж, незважаючи на суєту, галас, тупіт над головою тощо, відчуваю полегшення. Надто вже заповзялася проти мене самотність. Надто вже безвихідне заціпеніння опанувало; перша ознака — перестав ходити на прогулянки до лісу. Та й куди ти підеш, коли температура під 40, страшний нежить і кашель, що роздирає душу…

Відтак, будемо готуватися до глибоководного занурення в зиму. Щойно одужаю — поїду до Матіївки, заберу книги, папери, нотатки і виписки. І більше не буду возити їх туди всі, — якщо, звичайно, доживу до наступної весни. Вже переконався, що лежать там вони мертвим вантажем, припадають пилом. Спонукуваний миттєвим спонтанним імпульсом, я везу туди Флобера або Ґете, «Панчатантру» або Жан-Поля — щоб так жодного разу й не розгорнути, опинившись у парадигмі, де все відбувається за іншими, позалітературними правилами. Або ти граєш у цю гру — Tea-Rose Cell, біософія, біомедитації, риболовля і тривалі прогулянки до лісу — або граєш у «кабінет» і «часопис». Суміщати, поєднувати їх в одній гібридній химері стає дедалі тяжче — і від початку малопродуктивно.

Але найголовніше — не потрапляти у перевернутий догори ногами режим. Ніч — мертва для праці, перші думки заявляються о п'ятій ранку. Або не з'являються.

Знову лежить переді мною листівка із репродукцією Бройґелевої зими. На тлі ясно-синього неба з білосніжними хмарами стоїть тополя з останніми листками. Перед вікном батькового і мого кабінету. Як убого я став писати. Як довго я помираю.

Порожні вулиці, вітер. «Не вітаймося тут, серед вулиць дивних, пустельних, повних вітру, дощу і криків наляканих птахів…» Кінець століття. Кінець тисячоліття. This is the end.

«Може, ще вдасться…» — хотів написати за звичкою. І зупинився. Бо чого тобі хочеться, щоб воно вдалося? Книги? Осяяння? Святости? Слави?

Хочеться спокою і рівноваги, хочеться тихої любови і притульности, хочеться неквапливости. Бодай одного співрозмовника. Бодай одного читача. Увімкнути свою музику, де б не було людських голосів, лише клавесин, віолончель, тиша падаючого за вікном снігу, свічка, відображена у зимовій шибі, запашна кава, келишок бренді й ароматна міцна сиґара — такою пригощав нас із Чубаєм в Англії тамтешній дід-українець із навіки забутим тепер ім'ям.

14 листопада

За вікном — сніги, смеркло блискавично. Сьогодні вночі дочитав «Європейську літературу і латинське середньовіччя» Е. Р. Курціуса, зробив останні виписки. Від перенапруження і поганого освітлення луснула судина у правому оці. Прокинувся пізно, ніяк не можу прийти до пам'яті. Ця книга приголомшила мене — ще більшою мірою, ніж «Осінь Середньовіччя» Й. Гейзінґи, яку прочитав рівно десять років тому. Думаю тепер, що наші з Василем Івашком прозріння щодо джерел античности, які прорвалися на поверхню у «Камені» Зерова тощо, були «скоропостижними». Усе набагато складніше. Хоча в цілому концепція може залишатися неушкодженою, проте вона потребує дуже багатьох уточнень.

Насамперед — за Курціусовою схемою. Яким було шкільництво в Україні? Що саме з античних auctores (і кого саме з них) читано і трансльовано далі? Далі — тобто аж до покоління Зерова, умовно кажучи — «покоління 90-х» (до якого, між іншим, належить і Курціус). Бо саме на цьому поколінні, саме на цих постатях, які принесли «сподіваний плід» (чи квіт), усе й уривається. Яким чином, далі, ця лектура, топіка, сюжети впливали на саме українську творчість? Адже Україна — це суцільна перервність. Адже якраз тут брак тяглости є однією з найхарактерніших рис (чого? культури? традиції? історії? — всі три означення є «синонімами» якраз тяглости, а не дискретности).

«…I сута радість усміхнеться нам // Без перебоїв, ґанджу та утрати», — писав приречений Зеров. Просто руки опускаються перед таким обсягом матеріалу — і перед неодноразово згадуваною відсутністю (бібліотеки, знання мов, елементарної матеріальної забезпечености для подальших studium…). Адже Курціус — це втілення тяглости, родовитий і забезпечений. Його мати — графиня з шістсотлітнім родоводом, дід — відомий дослідник античности. Він сорок років займався безперервною науковою працею. Він народився у цьому дискурсі — і помер у ньому (в Римі).

Що натомість «ми»? Слов'яни-варвари. Знищення еліти у 30-х. І подальша дебілізація. До сьогоднішнього дня. Можна не сумніватися, що вона триватиме й далі. Провінційні, сільські хлопчаки з побожно, широко розплющеними на «міт Европи» очима, в яких лускають судини від перенапруження. Адже це принципово інший світ, «світ навиворіт», перелицьована «Енеїда», «земля неспівпадінь». Хоч як би ми тужилися — хоч як би ми тужили, ця земля залишається саме такою, «свинею, що пожирає власних дітей».

І я дедалі більше переконуюся, що й це було спадком романтичної юности — захищати «високу» культуру, ідентифікувати себе з Європою і «європейськістю», захищати від «тутешніх» П. Куліша і М. Зерова, ідентифікувати себе з «неокласиками»…

Бракує коштів на це, любі мої. Мама знову, як і щодня, пішла на вокзал торгувати пиріжками, щоб заробити нашій сім'ї на хліб, а мені на чай, щоб я успішніше рятував «високу» культуру. Здається, аж тепер я починаю розуміти О. Гриценка і його поставу в «Нарисах популярної культури». Він визнав це ліпшим, ніж бути парвеню «європейськости» і тулити свої п'ять копійок туди, де рахунок давно переступив за межу мільярдів.

16 листопада

За вікном шалений вітер змітає сніг із дахів, хурделить; світло відімкнули, воду також. Користуюся нагодою — денним світлом — і пишу. Погано спав уночі, власне, не міг заснути; уставав курити, молився, пив краплі, перевертався з боку на бік. Уривки думок, намагання не думати, припинити хаотичний внутрішній монолог — і знову думки, незакінчені або непочаті фрази. Нічого мені не боліло, тільки дихати було важко. Відтак цілий день ходжу напівпритомний; витрушував килими, прибирав у квартирі, сходив до «Руслана» і купив за мамині гроші коробку чаю «Принцеса Нурі» (2.50). Відніс кілька ложечок заварки Кашці, той зрадів, бо вчора пригостив мене останнім. Рябко, Ласка і Боцман ласували кісточками з учорашньої гуски, ми чаювали, але розмова не клеїлася, як і завжди останнім часом. Відсутність об'єднального коду. Раніше таким кодом був чай. Але від багатолітнього вжитку код затерся, зужився, став засмальцьованим, наче книжки, колись такі нові і привабливі, на полицях Кашчиної бібліотеки.

«Poor Yorick! Як тобі відмолодитись?» Телефон Рябчука не відповідає; книжки й папери залишилися у Матіївці. Я тут, напівпритомний, як уже було зазначено. Мені міг би допомогти хтось вищий і дужчий, забезпеченіший — католицька Церква, припустимо. Запропонувати якусь роботу з книгами, зафундувати якесь дослідження. Я засів би у бібліотеці Отців Василіян, жив би їхнім розміреним життям — як отой неквапливий ритм годинника у Варшаві на вулиці Медовій, де у тих-таки Отців Василіян ми гостювали дев'ять літ тому. Усе частіше з'являється оце «тому» — бо зараз нічого не відбувається.

А може, й відбувається, але на таких схованих від ока глибинах, що помітити зміни, а тим більше артикулювати їх у цьому роззосередженому стані поза-собою практично неможливо. Цікаво, чи вів щоденника Зеров? А якщо вів, то куди він подівся? Адже щоденники Сергія Єфремова збереглися…

З кожною хвилиною стає дедалі важче писати — через присмерк, який западає у кабінеті. Боюся втомлювати й без того обтяжені кров'ю з судини очі. Закінчуватиму. Хоча писалося сьогодні добре — без особливих осяянь, без «геніальних» концептуальних поворотів. Просто так писалося, писалося просто — як дихаєш уві сні, не знаючи про те, що у тебе дві легені і бронхи, не знаючи взагалі, що на світі існують легені і бронхи; єдиний, неконтрольований подих єдиного життя, у якому всього — по одному. Einmal ist keinmal. Часом ти сумуєш через це. Але зміни не підлягають твоїй владі. Або тому, чого у тебе більше не залишилося, — волі. Ти їх просто не помічаєш. «Володіючи всім, що міг би я мати, а міг би я мати усе».