Діючий політик

Нова команда

Не можна з повною впевненістю сказати, на чиєму боці, в якому політичному таборі опинився екс-президент України після поразки на виборах. Віталій Портников визначає: «Дякуючи поразці Леоніда Макаровича на виборах ми знаємо тепер не одного, а вже двох Кравчуків. Адже перший український президент не залишив політичного життя, навпаки – став активним учасником усього, що відбувається в Україні, одним із гвинтиків теперішньої еліти. Цей Кравчук не дуже дбає про свою історичну роль. Він пов’язаний десятками корпоративних зобов’язань і продовжує насолоджуватись політичними шахами. Однак усе це – не президент Кравчук. А просто один із багатьох українських політиків, який розпочав свою кар’єру в партійному апараті, є достатньо досвідченою людиною, однак, як і більшість досвідчених людей – політиком з біографією, яка йому, очевидно, заважає відчувати себе насправді вільним. Президент Кравчук був інакшим. По-перше, це була людина, впевнена у своїй історичній ролі. Таке своєрідне розуміння політики зіграло з ним поганий жарт. Він і на президентській посаді залишався насамперед ідеологом, для нього найголовніше було створити атрибутику держави, і він чудово почувався серед цієї атрибутики». До всього не треба забувати: Леонід Макарович – хоч і політик з величезним, ще радянським вишколом, проте він насамперед – ідеолог. Через те, наголошуючи на факті існування на карті світу нової держави Україна, він зовсім не готовий був обговорювати, а тим більше – впроваджувати закони, за якими б діяла ринкова економіка.

Тоді як «червоний директор» Леонід Кучма, за визначенням багатьох політичних аналітиків, керував країною, як заводом. На якому, крім усього іншого, встиг попрацювати ще й парторгом. Тому нема нічого дивного в тому, що Кучма і його апарат виявився вправним у приборканні лівої більшості у Верховній Раді, добившись у травні 1995 року укладення конституційної угоди, а 28 червня 1996 року – прийняття нової Конституції України. У цьому ж 1996 році офіційний Київ зупинив хвилю страйкового руху в Донбасі, порушивши судові справи проти місцевих еліт за незаконні операції з грошима, що призначалися на зарплати шахтарям. Увесь цей час Кравчук перебуває ніби осторонь політичного життя, даючи розлогі та нічого не значущі коментарі як стосовно дій влади, так і на адресу демократичної опозиції, котрої, будемо відверті, в середині 1990-х років не було. Зокрема, дуже мало відомо про стосунки Кравчука з Павлом Лазаренком, Юлією Тимошенко, Віктором Ющенком. Так само немає подробиць знайомства екс-президента з лідерами Соціал-демократичної партії Григорієм Суркісом та Віктором Медведчуком. Між тим, саме ці контакти Леоніда Макаровича призвели до того, що в 1998 році, залишаючись безпартійним, він очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради, ставши, таким чином, народним депутатом.

Між іншим, саме в цей період Кравчук, за його словами, опинився під дамокловим мечем. У 1998 році Союз радянських офіцерів прийняв рішення… викрасти Леоніда Макаровича. Вони ставили перед собою завдання денонсувати Біловезьку угоду. «Хотіли, щоби я під тиском відмовився від свого підпису, – згадував Кравчук багато пізніше. – Причому планів було два: перший – викрасти мене по дорозі з поїзда, інший – з офісу. Схема викрадення була така: вертоліт, з вагона, потім на вертоліт – і в Москву. Я оцінив ситуацію: достатньо, скажімо, декількох тренованих людей, щоб прибрати одного чи двох охоронців. Тому я тоді спав з кольтом – такий хороший пістолет. Він лежить зараз у тумбочці весь час, але розряджений. Просто вже немає потреби, бо я не роблю чогось такого, за що мене хотіли б викрасти». З огляду на це залишається тільки гадати, хто кому був більше потрібен у середині 1990-х років: Кравчук молодшим від себе на покоління «есдекам», чи навпаки – «есдеки» йому. Прихід Леоніда Кравчука в СДПУ(о) пов’язують з іменем Євгена Марчука. За часів президентства Кравчука він незмінно займав пост голови Служби безпеки України. З приходом до влади Кучми Марчук, як і слід було чекати, цю посаду втратив. Проте вже в 1996 році став прем’єр-міністром України і, поза сумнівом, тісного зв’язку з екс-президентом не переривав.

Саме Марчук, як обережно натякають деякі політичні аналітики, «працевлаштував» свого колишнього шефа і в партії, і в Верховній Раді: з жовтня 1998 року Леонід Кравчук – член Політбюро і Політради СДПУ(о). А у 2002—2006 роках очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України. І хоча все одно неясно, була ця партія пропрезидентською, опозиційною чи нейтральною, такою собі «третьою силою», яку Кравчук зробив дієздатною та до певної міри впливовою, не треба забувати: Віктор Медведчук, котрий вступив до СДПУ(о) в 2001 році, вже за рік очолив Адміністрацію голови держави. Поза сумнівом, про нього Леонід Кравчук чув набагато раніше, адже наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років молодий адвокат Медведчук фігурував по справах дисидентів, зокрема Євгена Сверстюка і Василя Стуса. А пізніше, наприкінці 1980-х років, брав участь у процесі над директором Чорнобильської АЕС В’ячеславом Брюхановим. Як працівник ідеологічного фронту, і тим більше – як головний ідеолог радянської України, Леонід Кравчук не міг не звернути увагу на адвоката, причетного до «ідеологічних» і просто гучних процесів. Таким чином, Віктор Медведчук, новий однопартієць Леоніда Кравчука, цілком міг виконувати роль «людини екс-президента» в оточенні президента діючого. А значить, Кравчук міг мати широкі можливості для будування різноманітних політичних комбінацій. Проте, як показав час, навіть якщо Кравчук і мав намір стати чимось на зразок таємного радника Леоніда Кучми, впливати на діючого президента він не міг. Про це, зокрема, свідчить оцінка Кравчуком «касетного скандалу», який вибухнув у 2000 році.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.