Під тиском путчистів

У багатьох публіцистичних статтях можна зустріти тезу, що проголошення української незалежності у 1991 році було виключно заслугою київських комуністів, які таким чином намагалися втримати за собою владу в нових обставинах. Насправді ж улітку 1991-го українська партійна еліта приймала свої рішення під тиском опозиції. Це не означає, що опозиційний рух мав вирішальне слово – із колишніх 15 республік СРСР кожна дістала незалежність безвідносно від рівня своєї політичної активності. Але не можна недооцінювати іншого факту, що на нього звертають увагу дослідники історії Російської імперії та Радянського Союзу: як у 1917—1920 роках, так і в 1989—1991-му Україна разом з балтійськими державами, Молдовою та Кавказом були районами підвищеної політичної активності, тоді як Центральна Азія, Білорусія, Північний Кавказ, Поволжя та Сибір були значно скромнішими у своїх політичних прагненнях. Україна не була першою у списку, але не була й останньою. Однак з огляду на її стратегічне становище в Радянському Союзі її поведінка мала вирішальне значення для розпаду цієї останньої імперії. Це показав розвиток подій, що послідували після невдалого комуністичного перевороту у Москві 19—21 серпня 1991 року.

«Про ГКЧП я дізнався від Станіслава Гуренка, – згадував Леонід Кравчук. – Він подзвонив мені рано, десь відраз після шостої. Телефон не вгавав, бо я, зізнаюся, сплю сном праведника. Сплю я міцно, тож телефон поподзвонив, поки я нарешті прокинувся, спустився вниз до свого вузла зв’язку і зняв трубку. Ясно було: главі держави о шостій ранку не дзвонитимуть з приводу якогось дріб’язку. І передчуття тривоги хутко справдилося. На другому кінці дроту був Станіслав Гуренко: «Ти радіо слухаєш? Ти не знаєш, що сталося?» Метнувся до приймача – там саме читали постанову про створення ГКЧП. Я поклав трубку і почав слухати радіо. Хвилювання було велике, просто аж на душі холонуло, бо добре розумів, що це таке – державний переворот, та ще й комуністичний. Закони СРСР уже поставили заколотників над законами республіки – так можна швидко втратити суверенітет, не здобувши його до кінця».

Майже відразу з Леонідом Макаровичем зажадав зустрітися уповноважений від ГКЧП генерал Варенников. Відразу після цього, коли Кравчук уже їхав із Кончі-Заспи в Київ, йому в машину подзвонив Борис Єльцин, повідомив про свою невдалу спробу зв’язатися з Горбачовим, попросив київського колегу зробити те ж саме. Додзвонитися до заарештованого в кримській резиденції Президента СРСР Леонід Макарович теж не зміг. Тим часом генерал Варенников приїхав не просто налагоджувати контакти, але й привіз ультиматум із Москви від керівництва ГКЧП: якщо Україна не підкориться рішенню заколотників мирним шляхом, то в республіці буде введений надзвичайний стан. Війська, за словами генерала, вже перебували під Києвом у стані бойової готовності. Кравчук тоді заперечив: «Надзвичайний стан в Україні може ввести тільки Верховна Рада республіки своїм рішенням». Тоді генерал запропонував ввести надзвичайний стан вибірково – в деяких регіонах, зокрема в областях Західної України. Кравчук знову не погодився: на це, на його думку, не було нагальної потреби. В той самий час, коли відбувалися ці переговори, Кравчуку подзвонив з Москви голова КДБ Крючков – один із активних учасників заколоту. Спроба з’ясувати в нього, що, власне, відбувається і головне – чим це все закінчиться, ні до чого не привела. Коли генерал Варенников відмовився показати документи, котрі б засвідчували його повноваження, посланець почав посилатися на повідомлення, яке звучало зранку по радіо. На що Леонід Макарович заявив, буквально зірвавшись на крик: «Для мене радіо – не документ! Кого ви представляєте? Документи де? Посвідчення? Мандати?» Намагаючись іти в цій ситуації принципово бюрократичним шляхом, Кравчук таким чином зволікав час – ситуація мала прояснитися дуже скоро. Проте загострювати її до реальної загрози запровадити в Україні воєнний стан він теж не хотів з тієї ж причини: реальних повноважень Варенникова він справді не знав.

Через те позиція Кравчука у ці дні була дуже обережною. У своїй заяві по українському телебаченню зробив вигляд, що події у Москві не стосуються України, і закликав громадян дотримуватися спокою і продовжувати працювати. І лише 21 серпня 1991 року, коли поразка заколотників була вже очевидною, Кравчук офіційно засудив військовий переворот. Опозиція намагалася активно протидіяти путчу, закликаючи населення бути готовим до загального страйку й громадської непокори. Вона домагалася скликання надзвичайної сесії парламенту, але їхні спроби були розблоковані лише 22 серпня. До того часу своїм головним завданням Кравчук бачив не розбурхати людей до такого стану, до такої міри, що вони почнуть виходити на вулиці. Адже саме такої ситуації генерал Варенников і чекав. «Головна теза моя була така: Україна – держава, – згадував Кравчук. – І те, що робиться в Москві, на нас не розповсюджується, бо в нас свої закони. Отже, говорив я, наша позиція – це позиція виваженості і ще раз виваженості. Це захист конституційних норм, захист законів. Тоді ж я дав інтерв’ю для програми «Время», але Москва зробила з того інтерв’ю те, що їй хотілося, що їй вигідно було». Свою чітку позицію Кравчук висловив лише після перемоги демократичних сил у Москві та краху ГКЧП.

Сесія 24 серпня проходила одночасно з масовою демонстрацією поза стінами парламенту. «У ніч із 18 на 19 серпня 1991 року в Радянському Союзі відбувся реакційний державний переворот, – сказав у своїй доповіді Леонід Кравчук. – Його очолила група політичних авантюристів, що утворила неконституційний орган – так званий Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР. Виходячи з цього, я прошу надати Голові Верховної Ради повноваження видавати в необхідних випадках постанови нормативного характеру, а також постанови щодо застосування норм законів, що мали б обов’язкову силу на всій території України з моменту їх підписання». Іншими словами, Кравчук вимагав для себе особливих повноважень – і отримав їх із огляду на ситуацію, що склалася. Відкинувши всі звинувачення в нерішучості та невизначеності власної позиції, Леонід Макарович натомість заявив про негайну департизацію правоохоронних органів республіки. Під тиском знизу та при розгубленості депутатів-комуністів український парламент 346 голосами проти одного проголосив самостійність України. Згідно з пропозицією голови Народної Ради Ігоря Юхновського, проголошення самостійності повинно було бути підтверджене окремим референдумом 1 грудня 1991 року. 30 серпня оголошено про заборону діяльності комуністичної партії на території України. У цей же день у виступі по всесоюзному телебаченню Горбачов розпачливо заявив, що Союз не може існувати без України, а Україна не може існувати без Союзу. В день, коли комуністична партія опинилася під забороною, до Кравчука прийшла керівна комуністична верхівка на чолі з Гуренком. Депутати заявили: заборонити КПУ може тільки Верховний суд. На що Кравчук, уже майже два тижні як не комуніст, відреагував блискавично: «Так ви хочете, щоб вас ще й судили?» Розмову після цих слів було завершено.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.