Агонія радянської України

Агонія радянської України

Пізньої осені 1990 року Україну, як і весь Союз, захлеснула відверта антиреформаторська хвиля. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій. 7 листопада, під час чергового святкування річниці Жовтневої революції, в Києві була вчинена провокація проти депутата і колишнього дисидента Степана Хмари – в переході на площі Жовтневої революції він побився з полковником КДБ Григор’євим, відповідаючи на провокаційні дії з його боку. «Група 239» позбавила його депутатського імунітету, і Хмара був заарештований прямо в парламенті. Однак сили комуністичної більшості були підірвані розколом у її рядах. Розбіжності виникли в першу чергу між першим секретарем КПУ Станіславом Гуренком і Леонідом Кравчуком. Викликані вони були різним ставленням до подій 13—20 січня 1991 року, коли центральна влада застосувала військову силу в Вільнюсі і Ризі для протидії сепаратистським настроям у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради УРСР наважилася на безпрецедентний крок – прийняла заяву, в якій засудила дії Москви і розцінила їх як порушення державного суверенітету двох балтійських республік. На лютневому Пленумі ЦК КПУ 1991 року Кравчук захищав Верховну Раду від партії, вимагаючи від комуністів розстатися з ілюзією, що парламентом можна управляти з партійних кабінетів.

Позицію Кравчука підтримала група партійної еліти з числа директорів великих підприємств, серед яких були Леонід Кучма та Володимир Слєднєв, і апарату Верховної Ради – зокрема Іван Плющ, Микола Хоменко та інші. За ініціативою «націонал-комуністів» до Всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року про збереження СРСР як «оновленої федерації суверенних республік» було включене додаткове республіканське питання: «Чи Ви згодні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?» Контрольовані опозицією ради трьох галицьких областей включили ще й третє питання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?» Результати референдуму дали нову легітимізацію для «націонал-комуністів». Громадська думка в Україні виявилася більш консервативною, ніж в інших республіках: на перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників, тоді як населення балтійських республік, Вірменії і Молдови взагалі бойкотувало референдум. Зате 80% виступило за зміцнення державної суверенності України.

Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен по-своєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового Союзного договору за формулою «сильний центр – сильні республіки», то Леонід Кравчук й українські «націонал-комуністи» віддавали перевагу другій половині цієї форми, де йшлося про «сильні республіки», не бачачи необхідності у збереженні сильного центру. Весною-літом 1991 року в балансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення «націонал-комуністичного» крила фактично перестала існувати «Група 239». У березні 1991 року Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, яка на той раз мала виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з’їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21—23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих («ВОСТ»). Спілка, що складалася в основному з робітників, включила до свого керівництва національно-радикальних депутатів Ларису Скорик та Степана Хмару.

Нові політичні зміни означали не стільки зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру і комуністичної партії. Поява «націонал-комуністичного» крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади – і таким впровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські «націонал-комуністи», ідеологом яких лишався Леонід Кравчук, наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників з Росії, що видокремилися зі старої комуністичної номенклатури і твердо вели лінію на суверенізацію РРФСР. Приклад балтійських республік був дещо іншим, бо тут місцеві компартії оголосили про свою незалежність від КПРС – крок, на який українські комуністи так і не змогли наважитися. Зрозуміло, що сама по собі Україна не мала шансу вийти з Радянського Союзу, якби для цього влітку 1991 року не склалося декілька обставин.

Але це не значить, що Україна була лише пасивним спостерігачем. Насправді в українському суспільстві розвинулося декілька центрів опозиції, які сильно дестабілізували радянський режим. Львів і Західна Україна дали найбільш радикальний рух, який на літо 1991 року практично перебрав владу в регіоні. Говорячи про той період, Леонід Кравчук відзначав, що в самому Києві опозиція мала за собою владу в місті, а на «республіканському рівні» спричинилася до глибокого розколу колись єдиного партійно-державного апарату. «На Сході України діяв сильний робітничий рух, під тиском якого значна частина старої номенклатури мусила відійти від влади, – говорив Леонід Макарович. – До того ж майже у кожному великому місті діяли свої осередки опозиції. Вони мали різні політичні програми, але їх об’єднувало одне – недовіра, а то й ворожість до центру». Ось із якими настроями радянська Україна зустріла ранок 19 серпня 1991 року.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.