Про косу

Про косу

Бабушка не любила говорить про голод 1933 года. Говорила только – «було дуже страшно, люди людей їли, але вони вже не понімали, що роблять, бо з ума посходили від голоду». И еще рассказывала, что была у них в селе очень красивая девушка, на которую все заглядывались. Веселая была, танцовщица и затейница. Такой косы, как у нее, не было ни у кого – толстая, до щиколоток… В этом месте бабушка делала паузу, видимо, вспоминала косу. У нас в роду никто не мог похвастаться пышными волосами.

– Вже ближче до весни голод був дуже сильний, люди кожен день вмирали. Утром по вулиці йшла підвода й збирала тих, хто помер. Вже у кінці вулиці підвода була повна.

Спочатку люди ше йшли, дивилися, хто помер, а потім вже не було сил. Я сиділа коло вікна, дивлюся – йде підвода. А з підводи така коса звісилась і по пилі волочиться. Лиця не було видно, та й не потрібно. Я і так знала, чия ця коса. Вже й голод скінчився, а вона довго ще мені снилася..