Голлівуд

Голлівуд

Тепер в Казаль-ді-Прінчіпе є дитячий центр імені дона Пеппіно Діани. Він розташовується в розкішній просторій віллі, конфіскованій у члена казалезького клану Еджідіо Копполи. Адгогіпаесе, агенція відновлення, розбудови та безпеки Казапезенни, Казаль-ді-Прінчіпе, Сан-Чіпріано-д’Аверса та Вілла-Літерно, перетворила конфісковані у Каморри активи на об’єкти громадського користування. Якщо не знайти їм якогось іншого застосування, то ці вілли і далі нестимуть на собі тавро босів, що їх побудували і в них жили. Навіть порожні, вони залишаються символами влади. Подорож місцевістю Аверси — це наче каталог архітектурних стилів останніх тридцяти років. Найімпозантніші вілли, що належать підрядчикам та землевласникам, служать натхненням клеркам та власникам крамниць при спорудженні власних осель. Якщо будинки перших зазвичай прикрашають чотири доричних колони із залізобетону, то крамарі задовольняються колонами вдвічі меншого розміру. Ця гра в мавпування заполонила увесь регіон віллами, що наче прагнуть зайняти перше місце у змаганні за найбільшу імпозантність, витіюватість, неприступність, ексцентричність та неповторність: одна з них навіть має ворота у вигляді картини художника-абстракціоніста Мондріана.

Вілли Каморри — це бетонні перлини, вмонтовані в сільські вулиці і захищені стінами та відеокамерами. Їх десятки й десятки. Мармур та паркет, колонади та величні сходи, гранітні каміни з ініціалами власників. Одна з них є найбільш знаменитою — може, через те, що породила найбільше легенд. Усі називають її Голлівудом. Тільки-но почувши це слово, ви відразу ж починаєте розуміти, чому вона отримала таку назву. Голлівуд був домівкою Волтера Ск’явоне, Сандоканового брата, який роками керував цементним бізнесом клану. Неважко здогадатися про причини появи назви «Голлівуд», легко уявити собі обшир та розкіш цієї будівлі. Але це ще не все. Вілла Волтера Ск’явоне і справді має стосунок до Голлівуду. Мешканці Казаль-ді-Прінчіпе твердять, що бос наказав архітектору збудувати таку ж саму віллу, як і в Тоні Монтани, кубинського гангстера з Маямі у фільмі «Чоловік зі шрамом». Волтер продивлявся цей фільм незчисленну кількість разів, і він справив на нього глибоке враження, настільки глибоке, що бос почав ототожнювати себе з головним героєм, якого грав Аль Пачино. Якщо трохи пофантазувати, то можна й справді було знайти багато схожого між впалим обличчям Ск’явоне та обличчям актора. Ця історія має всі аксесуари легенди. Кажуть, що Ск’явоне навіть подарував своєму архітекторові копію фільму — йому хотілося мати віллу точнісінько таку, як у кіно «Чоловік зі шрамом». Ця історія — одна з тих, що прикрашають сходження кожного боса до влади, її аура змішується з легендою і стає таким собі урбаністичним міфом. Кожного разу, коли хтось згадував про Голлівуд, хтось інший зауважував, що бачив, як споруджували цю віллу, коли малим стояв серед гурту хлопчаків з велосипедами і зачудовано спостерігав, як вілла Тоні Монтани переміщалася з екрана прямо в їхній мікрорайон. І це досить дивно, бо в Казалі спорудження вілли починається тільки після зведення високих стін, якими відгороджували майданчик. Але я ніколи не вірив у цю голлівудську версію. Знадвору вілла Ск’явоне скидається на бункер за товстелезними стінами з гострими металевими шпичаками нагорі. На всіх в’їздах — броньовані ворота. Ніяк не можна здогадатися, що знаходиться за стінами, але вони своїм виглядом наштовхують на думку, що там криється щось незвичайне.

Є лише один зовнішній знак, що гордовито висить біля головного входу. Червоні ворота, як на фермі в сільській глибинці, обрамлені доричними колонами та тимпаном, що різко контрастує з дисциплінованою скромністю товстих стін та воріт. Насправді цей неоязичницький тимпан є родинною емблемою, яка шле сигнал кожному, хто вже знайомий з цим місцем. Одного лише її вигляду було мені достатньо, щоб переконатися, що легендарна вілла дійсно існує.

Я десятки разів думав: а чи не піти поглянути на неї на власні очі, але це здавалося неможливим. Навіть після того, як віллу конфіскувала влада, її й досі охороняли вартові кланів. Одного ранку, іще не повністю усвідомивши, що роблю, я набрався хоробрості й увійшов усередину. Я скористався боковим входом, закритим від завидющих очей тих, хто несхвально поставився б до мого вторгнення. Вілла виявилася величавою та світлою, а монументальний фасад вселяв побожний захват. Колони підтримували подвійний фронтон з усіченим півколом у центрі. Передня зала являла собою архітектурне шаленство: двоє велетенських сходів, наче два мармурових крила, круто злітали до балкона другого поверху, який виходив на великий зал внизу. Точнісінько як у Тоні Монтани. Поруч з балконом — кабінет, як і в фінальній сцені фільму «Чоловік зі шрамом», котра закінчується зливою куль. Ця вілла — справжній тріумф доричних колон, з яких внутрішні мають рожеву штукатурку, а зовнішні — аквамаринову. По боках — подвійні колонади з дорогим оздобленням із кованого заліза. Вся ця маєтність займає майже акр, а триповерхова вілла — близько дев’яти тисяч квадратних футів. Наприкінці 90-х ця вілла коштувала три з половиною мільйони доларів, але зараз вона пішла б і за п’ять. Кімнати на першому поверсі — гігантські, кожна має принаймні одну ванну, з решти кімнат деякі — великі та розкішні, деякі — маленькі та затишні. В дитячій кімнаті на стінах і досі висять плакати з портретами популярних виконавців та футбольних гравців. Поруч із ними — маленький потемнілий малюночок двох янголят, мабуть, він висів раніше над ліжком. І газетна вирізка: «Альбанова гострить свою зброю». Альбанова — місцева футбольна команда, іграшкова забавка босів, яку вони утримували на гроші кланів; її було розпущено рішенням Антимафіозної комісії в 1997 році. Ці пожовклі вирізки, приліплені до штукатурки, що місцями вже почала облуплюватися, — усе, що лишилося від Волтерового сина, який загинув підлітком в автокатастрофі. З балкона видно переднє подвір’я — пальми та навіть штучне озеро з дерев’яним містком, що веде до маленького зеленого острівця, оточеного кам’яною стіною. Коли тут ще мешкали Ск’явоне, то подвір’ям бігали собаки мастифи — як ще один вияв сили та влади. На задньому ж подвір’ї пальми затіняли від літнього сонця елегантний плавальний басейн овальної форми. Цей басейн скопійовано зі «Ставка Венери» — перлини Англійського парку в королівському палаці Казерти. Статуя богині пливе над поверхнею води з такою ж грацією, що й оригінальний витвір Луїджі Ванвітеллі. Віллу покинули після арешту боса, який стався 1996 року прямо в цих кімнатах. Волтер не зробив того, що зробив його брат; коли Сандокан пішов у підпілля, він збудував собі велику та по-царськи розкішну криївку під своєю величезною віллою в Казаль-ді-Прінчіпе. То був бункер без вікон та дверей. Натомість він мав підземні ходи та природні гроти, призначені для термінової втечі. Але поруч з бункером була також і повністю мебльована квартира площею тисячу квадратних футів.

Сюрреалістична квартира з неоновими лампами та долівкою з білої майоліки. Вона мала внутрішню відеосистему спостереження та два входи, абсолютно невидимі ззовні. Здавалося, туди зовсім не було ніякого входу: дверима служили ковзні стіни, що рухалися на рейках. Коли виникала загроза обшуку, бос міг спуститися через потаємну ляду в їдальні до системи взаємосполучених тунелів — загалом їх налічується дванадцять, — що утворювали щось на кшталт підземного редуту чи останнього пристанища, де Сандокан міг, так би мовити, отаборитися. Бункер всередині бункера. Щоби його спіймати, службовці антимафіозного підрозділу слідкували за цим місцем рік та сім місяців; зрештою їм довелося скористатися електропилкою, щоб прорізатись крізь стіну до криївки. Тільки після того, як Франческо Ск’явоне здався в руки поліції, слідчі змогли виявити головний вхід, схований посеред порожніх пластмасових ящиків та садового інвентарю вілли на віа Салерно. В криївці не бракувало нічого. Там було два холодильники, забиті харчами, яких вистачило б на шестеро людей впродовж півмісяця. Технічно «просунутий» домашній розважальний центр — стереосистема, відеомагнітофони та проектори — займав усю стіну Слідчим з неапольської поліції довелося потратити аж десять годин, щоб розібратися з системою сигналізації та замків, що контролювала два входи до криївки. Ванна мала навіть джакузі. Ск’явоне жив під землею, як кріль у норі з потаємними лядами та ходами.

Волтер, з іншого боку, не став зариватися в нору. Хоча він і був утікачем, але все одно з’являвся в місті на важливі зустрічі і в супроводі охоронців повертався серед білого дня додому, до безпеки своєї неприступної вілли. Поліція заарештувала його майже випадково. Її агенти здійснювали рутинну перевірку. Зазвичай поліція та карабінери заходять у домівку втікача по вісім, десять, дванадцять разів на день. Вони перевіряють наявність членів родини, розпитують їх та обшукують, а перш за все — намагаються вимотати їм нерви та підірвати їхню підтримку рішення втікача піти у підпілля. Сеньйора Ск’явоне завжди вітала поліцейських чемно та гордовито, завжди, спокійно і невимушено пропонувала їм чай та тістечка, від чого ті регулярно відмовлялися. Проте одного дня, коли візитери з поліції прийшли, то помітили, що дружина Волтера явно нервувала, і з того, як повільно вона відчиняла ворота, агенти відразу ж запідозрили, що тут щось не так. Коли вони обшукували віллу, пані Ск’явоне ні на крок від них не відходила, замість лунко гукати з підніжжя сходів, як раніше. Агенти знайшли на ліжку дві щойно випрасувані сорочки, явно завеликі для її сина. Сумніву не залишалося — тут був Волтер. Він повернувся додому. Поліцейські розсипалися по кімнатах, щоб розшукати його, — і спіймали, коли втікач намагався перелізти через стіну. Та сама стіна, яку він збудував, щоб зробити свою віллу неприступною, тепер завадила йому блискавично втекти. Його схопили, як дрібного злодюжку, що безуспішно намагався знайти виступ на гладенькій стіні. Віллу конфіскували майже відразу, але впродовж шести років ніхто не хотів стати її власником. Волтер наказав вивезти з вілли все, що можна. Якщо він втратив змогу в ній жити, то нехай тепер ніхто не зможе користуватися нею. Або це його вілла, або нічия. Він наказав познімати двері з завіс, повиймати вікна, повидовбувати мармур зі сходів, демонтувати коштовні полиці над камінами. Керамічну сантехніку, дерев’яні поруччя, дорогі світильники та кухонне причандалля — усе це познімали і вивезли разом із меблями. Волтер наказав також розкидати по віллі автомобільні покришки і підпалити їх — щоб пошкодити штукатурку і колони. Але при цьому він таки залишив символічне послання. Єдине, що лишилося неторкнутим, була ванна, що стояла на трьох широких підніжках у жилій кімнаті. То була істинно королівська конструкція, з левиною головою, з якої текла вода. Бос дуже любив поніжитися в цій ванні. Вона стояла прямо перед венеціанським вікном, що виходило безпосередньо в сад. То був символ його влади як будівничого вілли та боса Каморри, як художника, що стирає з полотна своє творіння, але залишає на ньому свій підпис.

Коли я ходив цими закіптюженими кімнатами, у мене виникло таке відчуття, наче мої груди розширилися, наче всі мої нутрощі перетворилися на одне величезне серце. Воно билося сильніше й сильніше, і його поштовхи відчувалися в усьому тілі. В роті у мене пересохло від глибоких вдихів, які я робив, щоби вгамувати мою тривогу. Якби на мене зараз наскочив якийсь вартовий-каморрист, то я міг заверещати, як різана свиня, але мене все одно ніхто не почув би. Вочевидь, ніхто не бачив, як я увійшов, а може, віллу вже не охороняли. Хвиля пульсуючого гніву накотилася на мене. Гігантським вихором закрутилися в моїй свідомості уривки видінь — образи друзів, що емігрували, стали членами клану або пішли служити в армію, неквапливі вечори в цьому Богом забутому краї, де немає нічого, окрім кримінальних оборудок та корумпованих політиків, образи імперій, збудованих на Півночі Італії та на половині Європи, імперій, що не залишили по собі нічого, окрім сміття та отруйних відходів. Мені треба було зігнати на комусь злість, дати вихід своїм емоціям. Я не втримався. Ставши на край ванни, я взяв — і помочився у неї. То був ідіотський жест, але коли я випорожнив свій сечовий міхур, мені полегшало. Ця вілла була як відтворене кліше, як бетонне втілення чуток та ілюзій. У мене виникло химерне відчуття, що зараз із якоїсь кімнати вийде Тоні Монтана і привітається стриманим бундючним жестом: «Усе, що я маю в цьому світі, — це моя сміливість та моє чесне слово, і я ніколи не порушу його заради когось, ясно?» Хтозна — може, Волтер мріяв померти, як Монтана: впасти, зрешечений кулями, з балкона у парадну залу, а не завершувати свої дні в тюремній камері, де його поволі з’їдатиме дифузний токсичний зоб, де гнитимуть його очі і підскакуватиме кров’яний тиск.

Не лише світ кіно нишпорить кримінальним світом у пошуках цікавих сюжетів. Дуже часто буває і навпаки. Нові покоління босів не йдуть виключно злочинним шляхом. Вони не проводять день за днем на вулиці в компанії місцевих бандюків, не носять при собі ножів, не мають шрамів на обличчі. Вони дивляться телевізор, навчаються, поступають до інститутів та університетів, закінчують їх, їздять за кордон, а найголовніше — працюють в структурах механізму влади. Промовистим прикладом може служити фільм «II Padrini», тобто «Хрещений батько». До того, як фільм вийшов на екрани, ніхто з представників сицилійської мафії чи Каморри ніколи не користувався терміном padrino, що виник з філологічно хибного перекладу англійського словосполучення «хрещений батько». Голову «сім’ї» або групи компаньйонів завжди називали compare. Однак після виходу фільму етнічні італійці, члени мафіозних сімей в Сполучених Штатах, стали використовувати godfather, тобто «хрещений батько» замість compare та його зменшувальної форми comparielloy яка взагалі вийшла з ужитку. Багато молодих італо-американців, пов’язаних з мафією, стали носити темні окуляри, костюми в тоненьку смужечку та висловлюватися спокійно й розважливо, як Марлон Брандо. Сам Джон Ґотті бажав стати живим втіленням дона Віто Корлеоне. Навіть бос Коза Ностри, Лучано Ліджіо — і той, позуючи для фоторепортерів, став виставляти вперед свою щелепу як Марлон Брандо в фільмі «Хрещений батько».

Натхненням Маріо П’юзо став не мафіозо-сицилієць, а Альфонсо Тієрі, бос Піньясекки з центру Неаполя, який після смерті Чарлза Бамбіно став ватажком сімей італійської мафії в Сполучених Штатах. У своєму інтерв’ю одній американській газеті Антоніо Спавоне на прізвисько Поганець, неаполітанський бос, пов’язаний з Тієрі, заявив: «Якщо сицилійці продемонстрували, як треба тримати язика за зубами, то неаполітанці показали всьому світу, як слід поводитися, коли ти — керівник. Як одним лише жестом демонструвати, що керувати — це не пеніс в піхву встромляти». Більшість кримінальних архетипів, що досягли кульмінаційної точки мафіозної харизми, походили із шматочка землі в Кампанії площею всього-на-всього кілька квадратних миль. Навіть Аль Капоне — і той вийшов звідти: його родина походила з Кастелламмаре-ді-Стабія. Капоне був першим босом, який приміряв себе до фільмів. Його прізвисько Чоловік зі шрамом (через шрам на щоці) використав Брайан Де Пальма як назву свого фільму 1983 року про Тоні Монтану. Але раніше ним скористався Ґовард Гокс для свого фільму 1932 року про Капоне. Аль Капоне разом зі своїм почтом незмінно з’являвся на майданчику кожного разу, коли там знімалася сцена із стріляниною чи погонями або якийсь натурний кадр. Бос хотів пересвідчитися, що Тоні Камонте, навіяний ним головний персонаж фільму «Чоловік зі шрамом», не виглядатиме на екрані дешевим клоуном. А ще він неодмінно хотів в усьому бути максимально схожим на Тоні Камонте. Бос знав, що після виходу фільму саме Камонте стане емблемою Капоне, а не навпаки.

Кінофільми — джерело форм самовираження. Неапольський Козімо Ді Лауро — чудовий приклад. Його вбрання нагадує «прикид» Брендона Лі у фільмі «Ворон». Каморристи часто звертаються до фільмів, щоби створити собі кримінальний імідж, якого їм часто бракує. І вони моделюють себе під відомі їм голлівудські маски-шаблони, обираючи таким чином найкоротший шлях до перетворення власних персон на зловісні постаті. Кінематографічне натхнення визначає навіть суто технічні моменти — як тримати пістоль і як з нього стріляти. Одного разу ветеран слідчого відділу неапольської поліції розповів мені, як кілери Каморри мавпують фільми: «Після виходу на екрани фільмів Тарантіно ці типи розучилися стріляти! Вони більше не тримають ствола рівно. Тепер вони тримають його криво, як у фільмах, і це призводить до катастрофічних наслідків. Кілери вціляють у живіт, ноги, пах, завдають серйозних поранень, але не вбивають. Тому їм доводиться прикінчувати жертву пострілом у потилицю. І при цьому бездумно проливають море крові, що є абсолютно непотрібним показушним варварством з огляду на кінцеву мету нападу».

Боси жіночої статі ходять з охоронцями, вдягнутими як Ума Турман у фільмі «Убити Білла»: фосфоресцентні жовті костюми та біляве волосся. Вінченца Ді Доменіко, жінка з району Картьєрі Спаньйолі, яка певний час співробітничала з представниками влади, мала промовисте прізвисько «Нікіта», яке вона запозичила в героїні-кілерші з фільму Люка Бессона. Фільми, особливо американські бойовики, — це не далекі землі, де трапляються фантасмагорії та здійснюється неможливе, а місця, розташовані десь поблизу твоєї домівки.

Я тихо покинув віллу, намагаючись не заблукати серед кущів ожини та височенних будяків, що розрослися в Англійському парку, котрий тішив колись погляд грізного боса. Ворота я лишив прочиненими. Лише кілька років тому вас засікли б на підході до вілли десятки вартових. А зараз я вийшов з неї, тримаючи руки в кишенях та схиливши голову, наче з кінотеатру, і досі перебуваючи під враженням побаченого.

Неважко збагнути, чому фільм Джузеппе Торнаторе «Il camorrista» залишив такий сильний відбиток на уяві мешканців Неаполя. Для цього треба лише прислухатися, як люди жартома піддівають один одного, роками повторюючи одні й ті самі рядки:

— Скажи професору, що то не я зрадив його.

— Я знаю, хто він, але я знаю також, хто я!

— Малакарне — слабак!

— Хто тебе підіслав?

— Той, хто може зберегти тобі життя — або забрати його у тебе.

Звукоряд цього фільму став чимось на зразок позивних Каморри, які висвистуються, коли поруч проходить, скажімо, районний капо, або просто для того, щоб рознервувати крамаря. Фільм «II camorrista» потрапив навіть до дискотек, де люди можуть потанцювати під три різних мікси з найвідоміших висловів Рафаеле Кутоло, якого в цьому фільмі грає Бен Ґаззара.

Двоє дітлахів з Казаль-ді-Прінчіпе, Джузеппе М. та Ромео П., знали діалоги з «Каморриста» напам’ять і часто розігрували різні сцени з цієї стрічки: «Скільки важить picciotto?[6] — Не більше, ніж підняте вітром перо».

Вони почали чіплятися до груп дітлахів їхнього ж віку ще навіть до того, як стали достатньо дорослими, щоб керувати автомобілем. Ці хлопці були забіяками та хуліганами. Хвальки і фанфарони, вони вибиралися поїсти до кафе чи ресторану і давали офіціантові суму, вдвічі більшу за рахунок. У розхристаних сорочках, з-під яких виднілися ще безволосі груди, вони ходили, театрально погойдуючись, наче заявляючи право на кожен свій крок. Випнувши підборіддя — навмисне демонструючи свою самовпевненість та «владу», що існувала лише в їхній уяві. Ці двоє були нерозлучні. Джузеппе грав роль боса, завжди на крок попереду свого compare. Ромео грав роль його охоронця, правої руки та вірного товариша. Джузеппе часто називав його Донні, на честь Донні Браско. Хоча Донні й був таємним агентом поліції, в душі він стає справжнім мафіозо, і це рятує його від первородного гріха в очах прихильників. В Аверсі Джузеппе та Ромео регулярно тероризували дітлахів, які щойно отримали свої водійські посвідчення, але найбільше полюбляли вони «наїжджати» на молоді пари. Зазвичай вони влаштовували зіткнення свого моторолера з авто, в якому їхали закохані, а коли ті виходили і вимагали в них страховку, то Джузеппе або Ромео плювали в обличчя дівчині, таким чином провокуючи її приятеля на реакцію. А потім немилосердно його лупцювали. Вони також «діставали» дорослих, навіть тих, хто мав реальний вплив: вторгалися на їхню територію і творили, що хотіли. Джузеппе та Ромео народилися в Казаль-ді-Прінчіпе, і в їхньому розумінні цього було цілком достатньо. Їм хотілося, щоби їх боялися та поважали; кожен, хто до них наближався, мав утуплювати свій погляд у землю, не маючи сміливості поглянути їм у вічі. Але одного дня вони взяли на себе надто багато: роздобули автомат з арсеналу невідомо якого клану і стрельнули з нього по групі дітвори. Напевне, вони й раніш багато вправлялися в стрільбі, бо стріляли обережно, так, щоб ні в кого не поцілити, але щоб кожен при цьому мав змогу понюхати запах пороху та почути голос автомата. Перед тим, як випустити чергу, один із них щось продекламував. Ніхто не зрозумів цього белькотіння, але один свідок згодом заявив, що то було схоже на пасаж з Біблії: мабуть, Джузеппе та Ромео готувалися до конфірмації. Та якщо проаналізувати, то навряд чи то був конфірмаційний текст. Але все одно то була свого роду Біблія. Пасаж не з катехізису, а з Квентіна Тарантіно. Хлопець продекламував строфи, які промовляє Жюль Вінфілд у фільмі «Кримінальне чтиво» перед тим, як послати на той світ типа, винуватого у зникненні дорогоцінної валізки Марчелюса Воллаче:

«Шлях праведного чоловіка загороджений з усіх боків несправедливістю людей егоїстичних та тиранією людей злих. Благословенний той, хто в ім’я добра та милосердя веде слабких крізь долину темряви, бо він воістину є хранителем свого брата і рятівником втрачених дітей. І я уражу тебе з подвійною силою, я обрушу свою несамовиту лють на тих, хто намагається отруїти та знищити братів моїх. І коли впаде на тебе мій гнів, то дізнаєшся ти, що звуть мене — Господь».

Джузеппе та Ромео процитували цей пасаж слово в слово як у фільмі — і відкрили вогонь. Батько Джузеппе був каморристом, pentito, який повернувся до організації Квадрано та Де Фалько після того, як вони зазнали поразки від Ск’явоне. Він був невдахою, який став на сторону невдах. Але він, напевне, думав, що фільм його життя зміниться, достатньо лише буде зіграти в ньому правильну роль. Ці двоє хлопців знали напам’ять усі найкращі рядки з усіх фільмів про кримінальників. У більшості випадків вони розпочинали бійки через чийсь погляд. У країні Каморри погляд — це претензія на територію. Це — втручання в чийсь приватний простір, все одно, що вибити двері й увірватися в чужу домівку. Погляд — це навіть дещо більше за образу. Коли надто довго дивитися комусь у вічі, то це саме по собі вже можна розцінити як відкрито кинутий виклик:

— Ти ще й насмілюєшся щось мені казати? Ти ще й насмілюєшся щось мені казати? Ти ще й насмілюєшся щось мені казати?

Вони повторювали ці відомі рядки з фільму «Таксист», а потім починали бійку, гепаючи жертву в груди так, що аж луна котилася.

Казалезькі боси до цієї проблеми поставилися з усією серйозністю. Ніхто не хотів терпляче зносити сутички, бійки та погрози: надто багато знервованих матерів, надто багато скарг. Тому боси передали своє попередження через районного капо, щось на кшталт заклику до порядку. Але Джузеппе та Ромео продовжували грати роль у своєму уявному фільмі, лупцюючи всіх, кого заманеться, мочитися в бензобаки мотоциклів, що належали сусідським дітлахам. Тому боси послали за ними. Вони хотіли поговорити з ними особисто — клан не влаштовувала така поведінка. Батьківська терплячість, характерна для цих країв, часто перетворюється на бажання покарати; хлопці явно потребували добрячого уроку гарної поведінки, жорстокого публічного прочухана, який навчив би їх не переходити межу. Та Джузеппе і Ромео зневажливо відкидають запрошення босів на розмову і продовжують стирчати в барі, грати у відеопокер або просиджувати перед телевізором, годинами дивлячись фільми на DVD-програвачі і запам’ятовуючи рядки, вирази й імітуючи жести та одіж персонажів. Вони гадають, що їм тепер море по коліно. Що їм на всіх можна начхати, навіть на «конкретних» впливових хлопців. Більше того, їм здається, що саме своїм ігноруванням «конкретних» хлопців вони наженуть на всіх ще більшого страху. Для них, як для Тоні та Менні з «Чоловіка зі шрамом», не існувало меж. Вони нікого й слухати не хочуть, а регулярні напади та залякування створюють у них враження, що вони — віце-королі Казерти. Джузеппе та Ромео і не збиралися вливатися в клан. Навіть не намагалися. Цей шлях був надто повільним та жорстко регламентованим, і тому вони не збиралися марнувати час, повзучи вгору ієрархічною драбиною. Більше того, вже багато років казалезці направляли по-справжньому здібних членів організації не в бригади кілерів, а в економічний сектор. Джузеппе та Ромео являли собою повну протилежність сучасному солдату Каморри. Вони вважали, що зможуть виїхати на одній лише лиховісній репутації району, де вони народилися й жили. Вони не були членами клану, але забажали користуватися всіма привілеями каморристів. Хлопці вважали, що бари мусять обслуговувати їх задарма, не сумнівалися, що безкоштовний бензин для їхніх моторолерів — це як щось належне, а їхнім матерям власники крамниць мають відпускати свій крам безкоштовно. Якщо ж хтось насмілювався збунтуватися, то вони накидалися на крамарів та дівчат-продавчинь і немилосердно їх гамселили. Тому весною 2004 року кілька емісарів від клану організували з хлопцями зустріч на околиці Кастельвольтурно, в районі Парко Маре (Морського Парку), де зливаються докупи море, пісок та сміття. Якщо боси не могли вплинути на Джузеппе та Ромео своїми негативними сигналами, то, можливо, вони спробують достукатися до них позитивними пропозиціями. Запропонувати якусь спокусливу угоду, можливо — навіть взяти участь в убивстві. Першу реальну «мокру» справу в їхньому житті. Я уявив, як хлопці прожогом погнали свої моторолери, прокручуючи в своїх головах всі улюблені сцени з фільмів, де великі боси змушені рахуватися з впертістю нових героїв. Молоді спартанці йшли свого часу на війну, натхнені геройськими подвигами Ахіллеса та Гектора, але в цьому краї ти йдеш на вбивство, маючи в голові «Чоловіка зі шрамом», «Славних хлопців», «Донні Браско» та «Хрещеного батька». Кожного разу, коли я проїжджаю повз Парко Маре, я уявляю собі сцену, яку відтворила поліція і про яку повідомлялося в газетах. Джузеппе та Ромео прибули набагато раніше призначеного часу. Вони згоряли від нетерпіння та відчували занепокоєння. Поки хлопці чекали, під’їхало авто. З нього вийшли декілька чоловіків. Хлопці підійшли привітатися з ними, але ті схопили Ромео, відтягли його вбік і почали лупцювати Джузеппе. Потім хтось із них приставив йому до грудей ствол автоматичного пістоля і вистрелив. Я не сумніваюся, що перед очима Ромео промайнула сцена зі «Славних хлопців», де Томмі Де Віто запрошують взяти участь у керівництві Коза Нострою в Америці, але замість запросити до зали, де зібралися боси, його ведуть до порожньої кімнати й убивають пострілом у голову. Неправда, що фільми — брехня, що не можна жити, як у кіно, що як тільки ти висунеш голову з кінотеатру, то відразу ж здогадаєшся, що реальність зовсім інакша. Є лише одна різниця: той момент, коли Аль Пачино вибирається з фонтана, куди впав його скошений автоматними чергами дублер, і стирає з обличчя кіношну кров. Момент, коли Джо Пеші змиває йому голову і зупиняє фальшиву кровотечу. Тебе не цікавить ця сцена, бо ти її не розумієш. Коли ж Ромео бачить, що Джузеппе впав на землю, я впевнений — хоча вже ніколи не зможу це підтвердити, — що він, нарешті, збагнув, у чому саме полягає різниця між фільмами та реальністю, між зіграною сценою та запахом пороху й крові, між його власним життям та сценарієм. А потім настала його черга. Убивці вистрелили йому в рот, а потім добили ще одним пострілом у голову. Сума хлопчачого віку ледь сягала тридцяти років. Ось як клан Казалезі розв’язав проблему невеличкої, але злоякісної кримінальної пухлини, що живилася фільмами. Кілери не стали навіть робити анонімних телефонних дзвінків ані до поліції, ані до «швидкої». Вони так і кинули трупи хлопців, щоб їхні руки дзьобали ненаситні верескливі чайки, а бродячі собаки, що шастають по всипаному сміттям березі моря, обгризали їхні губи та носи. Цього ніколи не показують у кіно. Бо воно завжди закінчується хвилиною раніше.

Насправді не існує якоїсь істотної різниці між кіношною аудиторією в країні Каморри та деінде. Кінематографічні алюзії скрізь породжують міфологію імітації. Якщо десь ти можеш уподобати «Чоловіка зі шрамом» і потайки ідентифікувати себе з ним, то тут ти можеш стати Чоловіком зі шрамом, але тоді тобі доведеться залишитися ним назавжди. У країні Каморри люди також пристрасно люблять образотворче мистецтво та літературу.

У своєму бункері під віллою Сандокан мав велику бібліотеку, що містила силу книжок, і всі — на дві теми: Королівство двох Сицилій та Наполеон Бонапарте. Сандокан цікавився історичною роллю держави Бурбонів і стверджував, що його предки були крупними чиновниками в південній Італії, а саме — в Терра-ді-Лаворо. Його захоплював геній Бонапарта, який піднявся до вершини влади з нижніх армійських чинів і підкорив половину Європи: він вбачав схожість його долі зі своїм власним життям, бо він теж почав з низів і став «генералісимусом» одного з найпотужніших кланів у Європі. Сандокан, який був колись студентом-медиком, волів коротати свій час у криївці за малюванням релігійних ікон та портретів Наполеона й Муссоліні. Ці конфісковані мистецькі витвори і досі продаються в крамницях Казерти, у тих, що користуються довірою кланів: надзвичайно рідкісні малюнки, де замість обличчя Христа вставлене обличчя Сандокана. Він любив також читати епічну літературу, а найбільше — Гомера, легенди короля Артура та романи Вальтера Скотта. Саме любов до творчості Вальтера Скотта надихнула його назвати одного із своїх численних нащадків пишномовним та ґордим ім’ям Айвенго.

Імена синів завжди несуть на собі слід батькових пристрастей та вподобань. Джузеппе Міссо, бос клану з району Саніта, мав трьох онуків. Їх звали Бен Гур, Ісус та Еміліано Сапата. На своєму суді Міссо завжди напускав на себе вигляд політичного лідера, консервативного мислителя та бунтівника; нещодавно він написав роман, «І leoni di marmo», «Мармурові леви». Кілька сотень примірників розійшлися в Неаполі буквально за пару тижнів. Це — історія Неаполя 1980-х та 1990-х, розказана плутаним синтаксисом, але напористим стилем. Це — історія формування та зростання цього боса, його постання як одинокого воїна, противника Каморри, кримінальних оборудок, рекету та наркотиків, та захисника шляхетного, але неясно визначеного кодексу грабунку та крадіжки. Упродовж своєї тривалої кримінальної кар’єри його неодноразово заарештовували, і кожного разу під час арешту при ньому були книги Юліуса Еволи та Езри Паунда.

Августе Ла Toppe, бос Мондраґоне, вивчав психологію, багато читав Карла Юнґа і був експертом із вчення Зиґмунда Фройда. Якщо поглянути на список книг, замовлених ним у тюрмі, то перед нами постає об’ємиста бібліографія вчених-психоаналітиків, а під час суду Августе Ла Toppe часто цитував Лакана, перемежаючи ці цитати своїми міркуваннями про гештальтівську школу психології. Всі ці знання бос Мондраґоне використав для приходу до влади; вони послужили йому як управлінське та військове знаряддя.

Навіть один з найвідданіших людей Паоло Ді Лауро є цінителем культури: Томмазо Престієрі є продюсером багатьох співаків неомелодійного стилю і знавцем сучасного образотворчого мистецтва. Багато босів є колекціонерами. Вілла Паскуале Ґалассо містила приватний музей, де зберігалося приблизно триста антикварних експонатів; перлиною його колекції був трон бурбонського короля Франциска Першого. А Луїджі Волларо на прізвисько Каліф мав полотно свого улюбленого художника — Боттічеллі.

Поліція спромоглася заарештувати Престієрі саме завдяки його любові до музики. Його схопили в Театро Белліні в Неаполі, куди він, знаходячись на підпільному становищі, пішов послухати концерт. Вислухавши винесений йому вирок, Престієрі заявив: «У мистецтві мені не потрібне звільнення з тюрми, бо у мистецтві я — вільний». Полотна художників та пісні вносять рівновагу й надзвичайну ясність і безтурботність у душу такого нещасливого боса, як Престієрі, котрий втратив двох братів, яких убили холоднокровно і безжально.