42. Дідона, або Елісса, цариця Карфагена

42. Дідона, або Елісса, цариця Карфагена

Дідона, яку раніше називали Еліссою, була і засновницею, і царицею Карфагена.[80] Справедливо вихваляючи цю жінку, дещо присолоджу свою розповідь: сподіваюся, своєю невеликою оповіддю зможу хоча б частково відчистити незаслужені закиди щодо чесноти її вдівства.

Аби докладніше розповісти про її славу, коротко додам: загальновідомо, що фінікійці, які користувалися славою надзвичайно працелюбного народу, прийшли з найвіддаленіших місцевостей Єгипту на узбережжя Сирії, заснувавши там багато чудових міст. З-поміж них виділявся цар Аґенор, славний не те що у свій, але й у наш час; від нього, як розповідають, і бере свій початок Дідонин рід. Бел, її батько, фінікійський цар, як тільки завоював Кіпр, одразу помер, доручивши її, маленьку дівчинку, та Пігмаліона, її старшого брата, фінікійцям. Вони посадили Пігмаліона на трон його батька, а дівчину-красуню Еліссу видали за Ацерба, чи Сихея, чи Сикарба, як говорять інші: він був жерцем у храмі Геркулеса, і його в Тірі шанували першим після царя.

Обоє відчували одне до одного святі почуття. Але Пігмаліон мав ненаситну жадобу до золота – найбільшу, яку будь-коли мав хтось із смертних; Ацерб був дуже багатий і, знаючи жадібність царя, приховував свої статки. Однак не міг приховати чуток про свої багатства; прагнучи наживи і палаючи заздрістю, Пігмаліон підступно вбив необачного Ацерба.

Елісса настільки важко сприйняла цю новину, що ледве не наклала на себе руки; весь час побиваючись у слізних оплакуваннях, часто і даремно закликала свого коханого Ацерба, виливаючи на брата чорні прокляття. Але отримала, як дехто стверджує, видіння уві сні чи, можливо, власним розумом домислила, що їй слід негайно втікати, аби і її часом не погубила братова жадібність. Тож, полишивши жіночу ніжність та скріпивши дух чоловічою хоробрістю (від чого й отримала згодом ім’я Дідона, що фінікійською означає те саме, що «мужність» латинською), схилила на свій бік багатьох принців міста, які з різних причин тримали зло на Пігмаліона. Тоді вона захопила братові кораблі, які вже стояли напоготові для її ж депортації або для чогось іншого, наказала мореплавцям швидко їх приготувати і вночі, захопивши всі чоловікові скарби, про які знала, а також інший дріб’язок, який змогла забрати від брата, потай на них завантажила. Вигадала ще одну хитрість: наповнивши багато міхів піском, наче це і є скарби Ацерба, у всіх на очах завантажила їх на корабель, а вийшовши у відкрите море, на превелике здивування всіх невтаємничених, наказала викинути їх усі в море. Сама ж, плачучи, засвідчила, що разом із потопленням скарбів Ацерба знайде й свою смерть, якої так давно бажає. Однак Елісса співчувала мореплавцям, які були з нею, бо не сумнівалася, що в разі, якщо вони повернуться до Пігмаліона, жорстокий і нещадний правитель усіх на чолі з нею жахливо покарає четвертуванням; вона запропонувала їм втікати разом з нею і запевнила їх, що завжди піклуватиметься і про них, і про їхні потреби.

Нещасні мореплавці, налякані перспективою жахливої смерті, почувши таку пропозицію, все ж легко погодилися на втечу, хоча й з важким серцем покидали рідну землю та батьківських пенатів.[81] Тож, повернувши кермо, під проводом Дідони вони подалися на Кіпр. Там, задля втіхи юнаків і народження потомства, схопили кілька молодих дівчат, що за своїм звичаєм на узбережжі чинили узливання Венері, а також взяли разом із собою Юпітерового жерця з усією родиною: він заздалегідь знав про прибуття Дідони і сповістив про грандіозні наслідки цієї втечі.

Залишивши Крит позаду, а Сицилію праворуч, Дідона подалася до берегів Африки. Огинаючи узбережжя Массилії, зайшла в затоку, яка згодом стала дуже відомою. Вважаючи це місце безпечним для кораблів, дала дозвіл на перепочинок втомленим веслярам. Місцеві жителі, зацікавившись прибульцями, принесли на продаж різні товари та продукти; як зазвичай трапляється, почалися розмови і товариські стосунки. Коли ж прибульці видалися дружніми, то запропонували їм оселитися поблизу. Посли з міста Ютики, жителі якого також були колишніми вихідцями з Тіра, переконали їх влаштовуватися на постійно. Дідона розуміла, що брат може піти на неї війною, однак не боялася. Щоб нікого не образити і щоб ніхто не здогадався про її величні задуми, вона купила у землевласників для облаштування житла стільки землі на узбережжі, скільки могла зайняти шкура бика.

Якою хитрою була ця жінка! Наказавши порізати шкуру бика на вузесенькі смужки та зв’язати їх разом, вона змогла охопити набагато більшу площу, аніж вважали продавці; ворожачи на кінську голову, заснувала військове місто, ім’я якого – Карфаген; побудувала замок, давши йому ім’я Бурса, яке походило від бичачої шкури. Показавши скарби, які до того часу переховувала, вселила велику надію в душі своїх союзників-утікачів. Невдовзі на цьому місці виросли мури, храми, форум,[82] установчі та приватні будівлі. Дуже швидко Дідона, видавши народові закони та загальні норми поведінки, прославилася на цілу Африку як швидким зведенням великого міста, так і своєю небаченою красою, нечуваною мужністю та чесністю.

Однак афри – надзвичайно схильні до пристрастей люди, тому й сталося так, що массилійський цар уперто забажав Дідону собі в дружини і пригрозив старійшині міста війною та поваленням новозбудованого міста в разі відмови. А вони, добре знаючи святу і незламну обіцянку вдови-цариці, небезпідставно боялися, що вона відхилить прохання царя і місто поглине війна. Тож не наважуючись доповісти Дідоні справжні вимоги, надумали перехитрити царицю і домогтися бажаного її ж словами, коли вона розпитуватиме. Отже повідомили їй, що цар бажав скористатися їхньою вченістю, щоб просвітити свій неосвічений люд вищими людськими звичаями, і тому, погрожуючи війною, просив надати йому вчителів. Однак вони сказали, що не знають нікого, хто міг би прийняти на себе такий великий тягар: щоб, полишивши батьківщину, піти жити до такого жахливого царя.

Цариця, не відчувши підступу, накинулася на них з такими словами: «Славні громадяни! Що це за в’ялість, що за обмеженість? Чи ви не знаєте, що ми народжені для батьків та батьківщини? Чи називатиметься справжнім громадянином той, хто в разі необхідності не пожертвує своїм життям, не те що вигодами заради користі народу? Тож ідіть і з гордістю позбавте батьківщину вибуху великої війни ціною своєї невеликої незручності».

Слухаючи такі дорікання цариці, її союзники зрозуміли, що досягнули своєї мети; тут вони й повідомили їй, чого справді хотів цар. Довідавшись правду, цариця зрозуміла, що своєю ж промовою погодилася на шлюб, тож глибоко засмутилася, однак не змогла противитися хитрощам своїх старійшин. Не зраджуючи своїй обітниці, швидко знайшла вихід: видавалося їй, що з непорочністю узгоджувалося б, якби встановити термін, коли має іти до мужа.

Так і постановили. Тож Дідона ще задовго до появи троянця Енея, якого вона ніколи не бачила, вирішила краще обрати смерть, аніж порушити обіцянку чесноти. У найвищій частині країни наказала побудувати величезне вогнище: всі думали, що вона оплакуватиме душу померлого Ацерба. Дідона, одягнувши чорний одяг, відслуживши необхідні обряди, принісши різні жертви, вийшла на вогнище: величезний натовп громадян уважно слідкував, що ж цариця робитиме далі. А вона, відправивши всі церемонії, витягнула кинджал, якого мала під одягом, приставила його до своїх найчистіших грудей і, закликавши до Ацерба, вигукнула: «На вашу вимогу, найкращі громадяни, я йду до свого чоловіка». Заледве скінчивши ці короткі слова, на превеликий жаль усіх присутніх, миттєво наштовхнулася на кинджал. Даремно намагалися допомогти їй: вона проколола життєво важливі органи, пролила найневиннішу кров і відійшла у смерть.

Яка незаплямована краса невинності! Який вічний шанований приклад незламного вдівства, Дідоно! Я хотів би, щоб на тебе звертали погляд жінки, які стали вдовами, і насамперед, щоб твою мужність мали перед очима християни: щоб споглядали всім своїм мисленням тебе, що пролила найневиннішу кров; і найперш стосується це тих, для яких не складає труднощів не те щоб другий, а навіть третій чи ще більше разів міняти чоловіків. Цікаво мені, що сказали б вони, позначені знаком Христа, бачачи нехрещену іноземну жінку поганської віри, що взагалі не пізнала Христа, яка здобуває минущу хвалу і з неймовірною стійкістю духа, з великою мужністю у грудях приймаючи смерть не чужою, а своєю власною рукою, щоб не входити в друге подружжя? Загинула, не дозволивши збезчестити своєї святої обітниці.

Наші жінки так швидко все собі пробачають, тож думаю, що сказала б якась: «Так слід було зробити, адже я зовсім самотня, моїх батьків і братів забрала смерть, женихи напирають зі своїми лестощами, ніяк не можу протистояти: я не залізна – з плоті».

Це смішно. На чию допомогу мала розраховувати Дідона, якщо її єдиний брат був ворогом для вигнанки? Чи ж і в Дідони не було багато женихів? Чи ж Дідона була кам’яною чи дерев’яною більше, ніж наші сучасні жінки? Звичайно, що ні. Саме тому вона й використала силу свого розуму: не маючи фізичної сили уникнути спокуси, уникнула її тим шляхом, яким могла – смертю.

Але ми, які називаємо себе такими покинутими, чи Христос не є для нас захистком? Адже сам Відкупитель завжди є з тими, хто уповає на нього. Чи вважаєш, що той, хто вирвав чоловіків з вогненної печі,[83] хто звільнив Сузанну від неправдивого звинувачення,[84] не зможе, якщо ти забажаєш, оборонити тебе від ручищ нещастя? Опусти свої очі до землі; закрий вуха; як скеля, відбивай хвилі, що напирають; непорушно стій, нехай вітри віють – спасешся.

Якась інша жінка вийде і скаже: «Мої землі простягалися далеко вшир і вдовж, я мала чудовий будинок, царські одежі та незмірні багатства. Я хотіла бути матір’ю, щоб такі статки не перепали комусь чужому». Яке божевільне прагнення! Чи ж бездітна Дідона не мала царства? Чи ж воно не було багате? Авжеж, було. Чому ж вона відмовилася бути матір’ю? Тому, що дуже слушно вважала, що немудро руйнувати себе, щоб розбудувати іншого.

«Я заплямувала свою непорочність тому, щоб народити власника для полів, для чудового будинку та царського краму». Але дуже часто виростають розтратники з таких нащадків. Маючи величезні багатства, їх слід витрачати, а не розтрачати, а бідняків у Христі є багато: якщо роздати їм, вічний палац побудуєш собі. Якщо роздати їм, твоя чеснота засяє іншим світлом. До того ж, немає кращих спадкоємців, аніж твої друзі: адже ти маєш те, що вони намагалися отримати. А дітей матимеш не таких, яких бажаєш сам, а яких дасть тобі природа.

Прийде й третя і стверджуватиме, що вона одружується знову, бо так наказали батьки, змусили родичі та намовили сусіди, так наче ми не розуміємо, що лише єдиним запереченням звела б нанівець усі намовляння, якби її нестримна пожадливість не переконала її. Дідона вибрала смерть, а не безчесне життя; а щоб жити чесно, не могла відмовити у заміжжі.

Прийде й наступна, вважаючи, що наймудріша з усіх, переконуватиме: «Молода ще я була. Як знаєте, молодість запальна. Не змогла втриматися. Говорить учитель народів, щокраще женитися, ніж розпалятися,[85] тож я вчинила за його порадою». О, як гарно сказано! Так наче я пропоную невинність лише старим або Дідона не була молодою, коли твердо вирішила зберігати чистоту. Не для того давав святі поради апостол Павло, щоб ними ганебно раз по раз послуговуватися для захисту всіляких негідних вчинків. Вичерпавши сили, поволі відновлюємо їх поживою: невже не можемо зменшити вплив надмірних сил, утримуючись? Жінка поганської віри, переслідуючи марну славу, могла керувати своїм запалом і встановлювати правила для себе, а християнка, що наслідує вічну славу, не може наказати собі! Та невже! Вважаємо, що можемо перехитрити Бога такими словами, але цим заводимо самих себе в минущу славу і, навіть не згадуючи про вічне, поринаємо в безодню постійної ганьби.

Тож нехай червоніють жінки, споглядаючи бездиханне тіло Дідони: роздумуючи про причини її смерті, нехай схилять свої голови, усвідомлюючи, що жінка, яка слідувала за дияволом, перевершила чеснотністю християнок. І нехай не гадають, що слізними оплакуваннями і чорними одежами віддадуть померлій все належне: любов слід плекати до самого кінця, якщо вони прагнуть виконати обов’язки вдівства. І нехай не прагнуть іншого шлюбу: часто багато хто так чинить, однак радше через нетерпіння, аніж задля виконання святих обов’язків, і вдовольняється ним під вигаданим іменем подружжя, позбавляючись бруду безсоромності. Але чому після випрошування обіймів і стосунків з різними чоловіками боїшся заходити до розпусників за прикладом Валерії Мессаліни?[86]

Однак про це – в іншому місці, адже мушу визнати, що значно перевищив обсяг задуманої праці. Але хто є настільки цілеспрямованим, щоб зопалу не вийти за рамки розпочатого твору? Сподіваюся, що читач пробачить; тож повертаємося до місця, звідки я відхилився.

Бездиханній Дідоні справили величний похорон, який лиш було можна, віддали не те що людські, але й Божественні почесті, сльози і жалоба були на лицях усіх громадян. Допоки Карфаген існував, її вшановували вівтарями й храмами, приносили особливі жертви: не лише як їхній загальній матері й цариці, а як чудовому божеству, що постійно їх захищає.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.