Щоденник

Довженко – автор унікального літературного твору – «Щоденника», що йшов до українського читача надзвичайно довго. Уперше «Щоденник» було надруковано в 1958 році у журналі «Дніпро», але в скороченому вигляді. У повному зібранні творів його друкували, але з купюрами, пошматованим. Євген Сверстюк писав про митця: «Довженко мав дивовижний дар правдивості. Це кара Божа в епоху брехні». Цей дар правдивості вповні виявився у «Щоденнику». Найімовірніше, що записувати свої думки Олександр Довженко почав ще до початку війни, але до нас дійшли тільки записи, зроблені в 1941—1954 роках. Спочатку автор називав свої записи «Записними книжками», чотири таких книжки й становлять «Щоденник». Навіть у тому вигляді, в якому «Щоденник» дійшов до нас, – це справжній звинувачувальний документ. Не тільки писати, а й говорити про таке пошепки й найкращим друзям у той час могли тільки найсміливіші. У Віталія Коротича[48] є вірш «Довженко пише нотатник 1942 року»:

Ви розкажіть нам про все, що болить без упину.

Коні летять довгим шляхом – і всі на війну.

Втоми летять над обличчям – немає в них сну,

Попіл летить над душею – і все з України.

Дні погоріли там – чорні вони та пропащі,

Яблуні димом запліднюють квіти свої.

Вишня горить, як вкорінена літера «І»,

І язики її полум’я – в ночі у пащі.

Сивий митцю, Ви з якого трагічного полку?

Темно за Вами – чи довго йдете Ви звідтіль?

Ви покладіть, Олександре Петровичу, руки на стіл —

Чорні у Вас вони, як обгорілі цурпалки.

Як воно ж буде?

Коли допалає воно —

Небо, в якому згоріли і хмари, і птиці,

Хтось, може, знає, коли вже, нарешті, кінчиться

Ваше чорнюще, не зняте ніколи кіно?

Ви запишіть його.

Знімете згодом – та де?

Небо над Вами лягло на прожекторні палі.

Ви з України вже стільки ночей відступали,

Тільки ж вона невідступно за Вами іде.

Скільки вже втрачено мозків, долоней та ніг —

Скільки вже друзів лягло на траву, як на нари.

На кіностудіях пам’ятей, совістей, марень

Стільки знімається фільмів – і Ваш серед них.

Ви запишіть його.

Вже понад звуглену гать

Стяги світання й надії оновлено мають.

Бо умирають держави – слова не вмирають,

Бо – кіноплівки палають, думки ж – не горять.

Бо ростемо до прийдешньої радості – з них —

Безпереможно – над Всесвітом цим чорно-білим.

Ви напишіть про свій біль.

Ми поділимось болем,

І Перемога в нас буде, мов ненька,

Одненька на всіх.

Страшно читати щоденникові записи Олександра Петровича, але в них відчувається його мистецький розмах думки, його любов до життя й краси, його захоплення гармонією, що її було не просто порушено, а майже повністю зруйновано: «Війна стала великою як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде особливою темою мистецтва. І кожна газета уже несе в собі цілі твори про війну. Кожний більш-менш порядний нарис ховає в собі безліч змісту. Отже, щоб не потонути в безодні надзвичайних фактів, треба добре-добре продумати конструкцію і п’єси, і оповідання, і сценарію».

Записи в «Щоденнику» всі красномовні, проте хочеться зупинитися на кількох темах. Багато писав Олександр Петрович про жінку, ту саму радянську колгоспницю чи робітницю, яку радянська влада в обов’язках дорівняла до чоловіка. У 1941 році митець записав: «Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена. Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли». Записи 1942 року: «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач». «Будуть жінки України ще плакати літ тридцять». «Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших.

Не горбатих же й не репаних. Сотні тисяч кращих продовжувачок нашого роду зникне з нашої землі і загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль. Буде лунати українська пісня недолі по всіх горах, по долинах, по всіх суворих і непривітних Українах». «У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців. Ми будемо їх карати за це. Ми не порвемо на собі волосся, не згоримо від сорому, не подумаєм над своїм убозтвом у справах виховання, ми розстріляємо зрадників і безбатченків, яких ми самі наплодили». Як видно з цих коротких і неповних уривків, Довженкове розуміння ролі жінки в суспільстві йшло врозріз із думкою партії. Повоєнна самотність жінки, неможливість дівчини вийти заміж і народити дитину – серед провідних мотивів майбутніх творів викладені в «Щоденнику»: «Описати, як зібрались на колодках одні дівки. Як обіймали вони одна одну і замість пісень плакали, поки матері додому не позаганяли. Їм хотілось, очевидно, ласки, веселощів. Та хлопців нема, нема і не буде для них. Не вернуться хлопці. Та чого ж так тужно, та чому ж так жаль? Ні до кого притулитись» (1946).

Сумними були роздуми Олександра Довженка про майбутнє України, яке він, на жаль, бачив у найчорніших барвах: «Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно» (1942). «Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу» (1942). У «Щоденнику» письменник також неодноразово порушує питання мови й історії. Він відверто заявляє, що українцем бути небезпечно: «Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія – це паспорт на загибель» (1942). А ось ще записи того ж року: «Заговорили про словник український і про історію. Боже ж ти мій! Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховала безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас». «Єдина країна в світі, де не викладалася історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж… плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час». Про українську мову письменник прямо пише: навіть у Київському університеті нею ніхто не розмовляв, крім першокурсників і поетів.

Олександр Довженко в «Щоденнику» демонструє також своє ставлення до війни і до фатальних промахів воєначальників: «Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть! Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана» (1942). Гірко говорить Довженко про знищення української інтелігенції: «Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де» (1942). У 1945-му з’явився інший повний гіркоти запис: «Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово «інтелігент» звучало (колись) як зневажливе слово. У нас було заведено поняття «гнилий інтелігент». А між тим, інтелігент ніколи не був у нас гнилим. Навпаки, він був полум’яним, чистим, передовим. <…> Сьогодні інтелігенція «завоювала» собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам’ятай – вища твоя мета – стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше. Люби се слово, хай буде воно твоїм символом – людина-інтелігент, бо не може бути радості життя сьогодні у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена».

У «Щоденнику» Олександр Петрович торкається і проблеми віросповідання та совісті. Приміром, у 1946 році Довженко написав: «Я почав молитися Богу. Я не молився Йому тридцять сім років, майже не згадував Його. Я Його одкинув. <…> Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди <…>. Бог в людині. Він є або нема. Але повна його відсутність – се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного безрадісного будня». Він знову звертається до питання релігії в 1954 році: «Останній спогад про церкву. Мені шістдесят років. З п’ятнадцяти літ не вірю в Бога і відтоді не був у церкві. Але в с. Покровському я пошкодував, що Бога нема. Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин і, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь його Божої Матері, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай, Покровське. Віри в неіснуючого Бога в тебе не зменшилося. Зменшилося краси».

Звичайно, на щоденникові записи впливали насамперед суто індивідуальні особливості характеру, таланту й психіки. Скільки цікавих, неповторних «швидких» думок занотував митець до «Щоденника»! Про стиль: «Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль проголошувався раніше, ніж були створені самі твори. Ніколи не повірю, щоб Папа говорив, приміром, Ботічеллі: “Слухай, Сандро, ти ж пам’ятай, що ми зараз вирішили утворити стиль ренесансу, отже, прошу без збочень”» (1942). Про українського вчителя: «Прибитий, неінтелігентний учитель – це величезне зло нашого народу. Безправний, нешанований, брудний, малоосвічений учитель і такий же малорозумний Наркомос не може забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і досконалими не були тези прагнень компартії. Народний учитель, учитель народу – серце й сумління села, зразок і предмет наслідування для дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками, – нема, нема у нас народного учителя» (1942). Про економічне становище держави: «Багата держава, яку утворюють бідні люди, – абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян» (1942). Про письменницьку творчість: «Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика» (1944). Про повагу до старших: «Навчіть поважати, шанувати й любити людську особистість, виховайте у молодих повагу до старших, хоча б до батьків, і кладовища самі прикрасяться. Повага до пам’яті, а не звільнення житлової площі» (1944). Про посади: «До смерті не зрозумію, чого так лізуть до посад. Що може бути кращого від конкретної роботи, від уміння творити конкретну цінність для свого суспільства» (1945).

У «Щоденнику» зафіксовано чимало начерків митця до майбутніх творів. Деколи це мікроскопічні сцени, типові для воєнного часу. Часом ці штрихи за належного шліфування згодом перетворилися на шедеври. Знаходимо в «Щоденнику» начерки до оповідання «На колючому дроті» чи відповідної сцени між Забродою і Запорожцем в «Україні в огні». На жаль, не все Олександр Петрович устиг, хоч і планував, використати, – нотатки свідчать лише про скрупульозність роботи автора, серйозний відбір найціннішого матеріалу. Писаний кров’ю серця «Щоденник» дає можливість зрозуміти позицію автора. Але механізм виявлення авторської позиції не завжди простий. Автор може прямо заявляти про свої погляди, симпатії чи антипатії до власних персонажів, давати їм відповідну оцінку або, навпаки, приховувати свою думку в підтексті. У Довженка знаходимо і перший, і другий різновиди. Стосується це не тільки «Щоденника». Цікаво, що у фільмі «Іван», за який, як стверджують, автора ледь не розстріляли, авторська позиція прорвалася з підтексту на поверхню. Олександр Довженко, особливо в тих частинах «Щоденника», які є згустками болю або нарисами для майбутніх творів, надзвичайно щирий і відвертий.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.