Абрау-Дюрсо

Абрау-Дюрсо

На початку літа 1880 року Михайло Дем’янович виїхав у справах до Абрау-Дюрсо. Знайомий Лобачів-Жученків так гарно розповів їм про Абрау, що Марія Олександрівна терміново захотіла поїхати туди. Хвилюючись, збираючи гроші й турбуючись, що їх не вистачить, Марія Олександрівна пише чоловікові: «Мені Абрау часом уявляється обітованою землею…» І бажання письменниці здійснилося: у середині червня вона з сином Борисом переїжджають зі Ставрополя до Абрау-Дюрсо. Діяльна й енергійна натура Марії Олександрівни не могла залишатися без великої кількості термінових справ. Письменниця й далі щось робила для видань, але тепер, маючи якийсь вільний час, вона дедалі більше вникала в службові справи чоловіка, допомагала йому порадами у складанні паперів, листуванні. В одному з листів Марія Олександрівна дала чоловікові сумну пораду не довіряти своїм співробітникам. Письменниця знала багатьох людей, які належали до світу мистецтва, світу краси й гармонії, але скільки ж розчарувань зазнала вона, спілкуючись з ними! Зі скількома стосунки припинилися назавжди, коли розкривалися їхні справжні, зовсім не шляхетні риси характеру! Марія Олександрівна бажала сама вчитися на своїх помилках і застерігала від хибних висновків і вчинків чоловіка.

В Абрау письменниця зовсім облишила літературну діяльність, весь свій вільний час приділяла вихованню сина й справам Михайла Дем’яновича. У листі до Бориса, написаному десь через шістнадцять років, Марія Олександрівна буде згадувати, як вона в Абрау-Дюрсо читала синові Жуля Верна у своєму перекладі: «Може, ти й не пам’ятаєш, як в Абрау ти, хворий, а потім і дужий, ще не вміючи сам читати, годинами слухав моє читання про всяких наутілусів, дивовижні береги, чудові острови і т. ін. і т. ін. Пам’ятаєш, як ми сіяли пшениченьку, занесену, здається, з Великого океану в розколину земної печери? <…> Наче зараз бачу весь берег, відчуваю те повітря, наче доторкаюся до непокірних ночов, з якими можна було впоратися, тільки забрівши у воду». Родина вирішує залишитися в Абрау-Дюрсо. Михайло Дем’янович на якийсь час виїжджає у справах до Ставрополя, і це дає йому можливість зібрати залишені речі, дещо розпродати. З усіх сімейних речей Лобача-Жученка найбільше хвилювала доля рояля та меблів, привезених із Парижа, він дуже хотів забрати їх до нової домівки. На жаль, справджуються сумні відчуття письменниці про людську підступність та нещирість: стосунки Михайла Дем’яновича й Ф. Лазаревського дуже погіршуються. Людина, яка допомогла Лобачам-Жученкам перебратися в Ставрополь, яка була чуйною й уважною, тепер більше й більше нагадувала чиновника-бюрократа. Він виявився дріб’язковим, причепливим, а іноді просто жорстоким. Приїжджаючи в Петербург, він намагався показати себе з найкращого боку, з великою повагою ставився до Марії Олександрівни, але після її переїзду в Ставрополь, коли її чоловік став його підлеглим, перестав на неї навіть зважати! Письменниця була спокійною й мудрою людиною, але останньою краплею для неї стала поведінка Ф. Лазаревського, коли хворів маленький Борис. Саме того дня, коли хлопчик лежав з високою температурою, чиновник привів до кімнати столяра і стукав, відчиняв вікно, голосно розповідав, що і як треба полагодити, абсолютно не зважаючи, що турбує й будить хвору дитину. Коли Михайло Дем’янович через якийсь час їхав у Петербург, дружина попросила його розповісти петербурзьким друзям про справжнє обличчя Ф. Лазаревського, аби ніхто більше не мав ніяких ілюзій стосовно цієї людини.

Старший син Марії Олександрівни з дружиною й дітьми в цей час жили в Майкопі на Північному Кавказі. Ліза утримувала приватний навчальний заклад, у якому працював викладачем Богдан. Не вірячи, що Марко Вовчок може замовкнути, Богдан Опанасович у листах до матері обережно питав: «Чи не написала що-небудь?» Марії Олександрівні було добре в Абрау, але ж… тут не було ніякого товариства, лікарської допомоги, телеграфного зв’язку, тому довелося перебиратися до Новоросійська й оселитися в невеличкому будинку на тихій вуличці. А у Михайла Дем’яновича стосунки з Ф. Лазаревським так загострились, що Марія Олександрівна вирішила втрутитися, згадати про свої петербурзькі зв’язки й шукати допомоги в столиці. У жовтні 1881 року письменниця вирушила в Петербург клопотати про переведення чоловіка, аби він не був підлеглим Ф. Лазаревського. Під час пересадки в Харкові Марія Олександрівна відвідала книгарню й була там зустрінута овацією. Письменниця так описувала цей випадок: «…несподівано була зустрінута овацією в магазині Куколевського. Я якось ненароком сказала хлопчикові, що шкода так дорого давати йому за свої ж книжки. І враз вискочив звідкись літній чоловік: “Що Ви, пані, сказали?” Відмовлятися було незручно, й овації закінчилися тим, що він просив книжок на комісію…»

У Петербурзі Марія Олександрівна звернулася до чиновника високого рангу, колишнього журналіста й громадського діяча Миколи Макарова (письменниця так характеризувала старого знайомого, роздумуючи, до кого звернутися по допомогу: «Він колись був чесною людиною»). Марко Вовчок мала ділові зустрічі з Миколою Макаровим, професором права Московського університету, гейдельберзьким знайомим Петром Редкіним, державним чиновником високого рангу Петром Ріхтером. Усі чоловіки запевнили Марію Олександрівну, що Михайла Дем’яновича переведуть від Ф. Лазаревського. Повернувшись до сім’ї, письменниця, яка вже відійшла від активної літературної і громадської діяльності, годинами розповідала про Петербург, про зустрічі, про домовленості, про давніх знайомих.

Однак із переведенням чоловіка зволікали, чиновники не могли (про те, що не хотіли, навіть думати було неприємно) знайти йому іншу роботу. Марія Олександрівна листувалася з М. Макаровим і П. Ріхтером, які запевняли її, що невдовзі справу буде вирішено. Михайло Дем’янович виявив багато грубих, якщо не злочинних, порушень у діяльності Ф. Лазаревського, про які повідомив вище керівництво. Чоловік письменниці хотів навіть сам їхати в Петербург, але у липні 1882 року Ф. Лазаревського було звільнено зі служби за станом здоров’я. Михайло Дем’янович став підлеглим нового управляючого, який призначив його наглядачем 1-ї Сергіївської округи Ставропольського удільного маєтку. Родина переїжджає у с. Сергіївське, де Михайло Дем’янович найняв маленький будиночок на три крихітні кімнатки з протікаючим дахом. Найсумнішою для Марії Олександрівни була відсутність саду. У всьому селі було лише кілька миршавеньких акацій, а письменниця дуже любила працювати в саду.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.