Останні роки життя

Останні роки життя

По приїзді до Петербурга у справі про спадкове гетьманство, гетьман К. Розумовський раптом збагнув, що нині він небажаний гість імператорського палацу. Але знайшлася людина, яка примирила двох у минулому соратників – організаторів перевороту, це був товариш братів Розумовських, а нині новий фаворит Катерини ІІ Станіслав Понятовський, обраний за сприяння імператриці королем Польщі. І вже у червні 1764 р. ми зустрічаємо графа К. Розумовського у супроводі російської цариці під час її подорожі по Прибалтиці. Знову його запрошують на обіди до імперського палацу, він грає у карти з Катериною ІІ та відвідує наступника трону Павла Петровича у його заміській резиденції.

Але у липні 1764 р. становище колись всесильного імперського сановника знову похитнулося.

5 липня 1764 р. сталася подія, що знаменувала собою поворот в історії Росії і мала неабияке значення для зміцнення особистої влади імператриці Катерини ІІ. У Шліссельбурзькій фортеці ще з часів державного перевороту Єлизавети Петрівни було ув’язнено законного спадкоємця російського престолу Івана Антоновича (правнука Івана Олексійовича – старшого брата царя Петра І). Підпоручик Смоленського піхотного полку Василь Мирович разом зі своїм другом поручиком Великолуцького піхотного полку спробували звільнити в’язня і проголосити Івана Антоновича імператором всеросійським Іоанном VІ. Їхній задум полягав у тому, що під час відсутності у столиці імператриці Мирович підготує фальшивий імператорський указ, передасть його Ушакову, що переодягнений у форму підполковника прибуде до фортеці під час чергування Мировича і звільнить бранця. Але задум провалився, і під час інциденту бранець загинув. Мирович здався на милість імператриці. І ось під час судового розгляду (а серед суддів був і Кирило Григорович), коли судді спитали Мировича, хто подав йому таку ідею, той відповів: «гетьман граф Разумовский». Здивуванню присутніх не було меж. Як виявилося у ході подальшого розслідування, Мирович ще за часів гетьманства К. Розумовського неодноразово звертався до нього з проханням повернути втрачений його родиною маєток. Одного разу той йому відповів, що мертвого з домовини не дістають і додав: «Ты молодой человек, сам прокладывай себе дорогу, старайся подражать другим, старайся схватить фортуну за чуб и будешь таким же паном, как и другие». Це, за словами В. Мировича, надихнуло його на розробку плану по звільненню з ув’язнення Івана Антоновича з метою проголошення його імператором, щоб таким чином розв’язати свої майнові проблеми та задовольнити кар’єрні амбіції. Насправді ж Мирович, сам того не усвідомлюючи, став лише сліпим знаряддям у руках імператриці Катерини ІІ, адже із вбивством законного спадкоємця російського престолу вона – німецька принцеса, яка узурпувала владу свого чоловіка, остаточно утверджувалася на російському престолі та могла вже не зважати на плітки про законність своєї влади і менш остерігатися можливого перевороту.

Ось так, зовсім безпідставно, ім’я графа К. Розумовського було вплутано у «справу В. Мировича». Після цього Кирило Григорович (можливо за порадою друзів з кола наближених осіб до імператриці) вирішив полишити царський двір, вирушивши у квітні 1765 р. за кордон та склавши напередодні функції президента Імператорської Академії наук і мистецтв.

У подорож К. Розумовський поїхав разом зі своїми синами. Спочатку він відвідав Пруссію, потім граф завітав до Берліна, де мав зустріч з прусським королем Фрідріхом Великим, з яким був знайомий ще з часів навчання у Європі під ім’ям Івана Обідовського. Король прийняв гостя досить привітно і запросив його на великі військові маневри. Після маневрів прусський монарх спитав про враження К. Розумовського від побаченого. Не бажаючи хвалити прусську армійську підготовку та щоб підкреслити, що він відійшов від державних справ, граф Кирило відповів: «Государь, я фельдмаршал гражданский, а не военный».

Після Ахена фельдмаршал К. Розумовський від’їхав до Мангейма, відправивши синів до Страсбурга, а сам зупинився при дворі курфюрста-палатіна Карла-Теодора, де його гостинно зустріли.

Наприкінці липня 1765 р. він вирушає до Парижа. Познайомившись із столицею Франції та побувавши у Фонтенбло, Розумовський від’їжджає до Італії. Під час цієї подорожі він вирішує відвідати Страсбург, щоб зустрітися і особисто познайомитися з французьким просвітителем Ж.-Ж. Руссо, плануючи подарувати йому свою бібліотеку, а можливо, і запропонувати йому пенсійне забезпечення і запросити пожити в одному із своїх численних маєтків в Україні. Але зустріч не відбулася. Жан-Жак Руссо покинув місто у той самий день, коли до нього завітав К. Розумовський. Полишивши Швейцарію, граф подорожує Італією, відвідуючи Мілан, Флоренцію, Пізу, Сієнну, Рим, Неаполь, Лоретту, Венецію, Падую, Турин. Венеція, яку так вихваляли сучасники, не справила сильного враження на графа: «Видел славную Венецию и ее множество каналов и лодок, воду вонючую, оперу скучную, дней десять прожил, скучил и уехал».

У вересні 1767 р. граф Кирило після подорожі до Туманного Альбіону повернувся у Росію і знов оселився у Петербурзі, але вже не у дерев’яному палаці, в якому він проживав раніше, а у величному кам’яному, збудованому на місці старого будинку, почуваючись справжнім столичним вельможею. У столиці граф К. Розумовський веде безтурботне життя вельможі «катерининського золотого часу», постійно організовуючи великі свята, щоденні пишні прийоми та бали. До нього з радістю приїжджали петербурзькі вельможі та сановники, оскільки всіх вабила добродушність, гостинність та щирість самого графа, високі достоїнства його синів, розум та люб’язність дочок.

Своїм гостям граф не раз демонстрував свої родові реліквії: сопілку та кобеняк, які носив ще у дитинстві, коли був пастухом громадської худоби.

Поступово непорозуміння, що виникли зі «справою В. Мировича», забулися Катериною ІІ. Вона знову прихильно ставиться до графа, і він знову стає одним із щоденних її гостей та співрозмовників.

Наприкінці 1768 р. загострюються відносини між Росією та Туреччиною. Імператриця Катерина ІІ скликає Надзвичайну Раду. За пропозицією графа М. Паніна, до участі в Раді було запрошено і графа Кирила Розумовського. Саме він, зважаючи на звання генерал-фельдмаршала, став формальним головою Ради, бо найбільш впливовим там був фаворит імператриці граф Г. Орлов.

Коли розпочалася війна, то головнокомандуючим російською армією призначили князя О. Голіцина. Зважаючи на те, що граф К. Розумовський за званням (фельдмаршал) був вищим від князя, то хтось із його знайомих, бажаючи догодити йому, поцікавився, чому не він очолив армію. «Потому, что ему [Голіцину] достаточно одной, а я, лишась двух, только с третьей сумею разбить неприятеля», – не вагаючись відповів К. Розумовський.

Відвідуючи засідання Сенату і засідання Ради Кирило Григорович вирізнявся з-поміж інших придворних щирістю та незалежністю своїх поглядів. Одного разу він відмовився підписати рішення Сенату, оскільки вважав його несправедливим. Інші сенатори дали йому зрозуміти, що сама імператриця бажає саме таким чином вирішити цю справу. Після цього Кирило Григорович перевернув документ, поставивши свій підпис на звороті. Довідавшись про такий вчинок графа, Катерина ІІ зажадала пояснень. Кирило Григорович у відповідь сказав, що оскільки рішення несправедливе і сенатори знехтували своїм сумлінням, та ще вмовили і його поставити свій підпис, то він і продемонстрував своє ставлення до таких дій сенаторів. Отримавши таку відповідь від особи, яка користувалась її довірою, імператриця переглянула справу і відмінила рішення сенаторів, подякувавши графу К. Розумовському: «Вы мне настоящий друг, ибо не допустили меня совершить несправедливость».

Іншого разу свою принциповість граф Кирило виявив при розгляді справи про одруження графа Г. Орлова з К. Зинов’євою, яка доводилась йому двоюрідною сестрою, що заборонялось церквою. Григорій Орлов, що завжди недолюблював К. Розумовського, на той час вже був у немилості в Катерини ІІ. Сенатори, які до цього боялися всесильного фаворита, вирішили помститися йому та прислужитися перед імператрицею, прийнявши рішення розлучити молодят та запроторити обох до монастиря. І тут колишній гетьман виступив проти, заявивши, що для вирішення справи не вистачає витягу з правил «про кулачні бої в імперії». У відповідь на такі слова графа всі присутні лише засміялися і стали вимагати пояснень щодо зв’язка між справою і кулачними боями. К. Розумовський відповів: «За правилами кулачного бою лежачого не б’ють, адже ще недавно б ви були надзвичайно щасливими, якби князь Григорій запросив вас до себе на весілля. А нині, коли він втратив свою могутність, не потрібно його ображати». Незважаючи на зауваження графа, сенатори все ж прийняли рішення. Але у справу втрутилася Катерина ІІ, підтримавши позицію графа Кирила Григоровича і вказавши сенаторам, що своєму життєвому успіху завдячує Григорію Орлову.

У 1771 р. Кирила Розумовського спіткало подвійне горе: смерть улюбленого брата Олексія та вірної дружини Катерини. Всесильний за часів Єлизавети Петрівни фаворит Олексій Григорович Розумовський, полишивши службу ще при імператорі Петрі ІІІ, доживав віку у своєму палаці (Анічковому) в Петербурзі. В останні роки життя він їв лише страви української кухні, у побуті також дотримувався норм українського родинного життя, слугами у нього були виключно вихідці з України. І хоча він рідко відвідував імператорський двір, та коли і бував там, то завжди зустрічав теплий прийом, та й сама імператриця полюбляла відвідувати старшого Розумовського у ранкові години. Граф Олексій Григорович ненавидів підступність, цінував гострий розум (хоча сам не мав високої освіти), був привітним та ласкавим у спілкуванні; часто заступався за ображених.

Через декілька днів після смерті Олексія Розумовського (6 липня) померла, ледь досягнувши сорокарічного віку, Катерина Розумовська (22 липня 1771 р.). Незважаючи на те, що у Кирила Григоровича і Катерини Іванівни було шість синів і п’ять дочок, між ними, особливо в останні роки, не було особливої згоди, бо екс-гетьман дуже любив прекрасну стать. Але тим не менш, за свідченням сучасників, Катерина Розумовська була вірною дружиною, гарною матір’ю та дбайливою господинею.

Граф Олексій Григорович та Катерина Іванівна були поховані в Петербурзі, у Благовіщенській церкві Олександро-Невської лаври. Кирило Розумовський поставив над могилами брата та дружини чудовий мармуровий пам’ятник у формі тріумфальних воріт з такою епітафією: «Здесь погребены тела усопших: рабы Божьей графини Катерины Ивановны Разумовской, урожденной Нарышкиной, двора Е.И.В. Императрицы Всероссийской действительной статс-дамы, ордена Святые Екатерины кавалера… и раба Божия Римского и Российского графа Алексея Григорьевича Разумовского, Российских войск генерала-фельдмаршала, обер-егермейстера, лейб-компании капитан-поручика, первого камергера, лейб-гвардии конного полка подполковника, орденов Российских Святого апостола Андрея, Святого Александра Невского, Польского Белого орла и Святыя Анны кавалера… Сей монумент был сооружен в знак супружеской и братской любви и незабвенной памяти генералом-фельдмаршалом графом Кириллом Григорьевичем Разумовским 1779 года».

Незабаром після смерті Катерини Іванівни Кирило Розумовський спробував знайти відраду своєму горю у спілкуванні зі своєю племінницею графинею Софією Осипівною Апраксіною. Розумна та хитра, вона була владолюбною, заздрісною та жадібною до грошей, але ці свої недоліки вміла добре приховувати. Натомість граф К. Розумовський, як людина добродушна та досить-таки слабохарактерна, швидко потрапив під вплив Софії Осипівни. З першого ж дня свого перебування у оселі графа Кирила вона прибирає до рук управління господарством палацу. Зрозуміло, поява молодої енергійної жінки при старіючому графові аж ніяк не могла влаштовувати його дітей, майбутніх спадкоємців, які зовсім не бажали втрати батькового спадку. Ситуацію підігрівали ще й і плітки, що ширились Петербургом, стосовно взаємин між молодою жінкою та старим графом, бо вона доводилась йому ріднею. Посилюючи свій вплив на Кирила Григоровича, Софії Осипівни все ж таки вдалося віддалити від нього дітей. Така ситуація аж ніяк не сприяла покращенню взаємин між новим батьковим захопленням та його дітьми. Так, у листі до брата Андрія дочка Кирила Григоровича Наталія наступним чином висловилася про Апраксіну: «Она до того возмутительна, что у меня едва хватает духа говорить об ней… Никогда эта женщина не была наглее, бесстыднее и в более открытых отношениях кое к кому, и никогда ее лучше не принимали, более не ласкали, усерднее за нею не ухаживали…» Софія Осипівна відповідала їм тією ж монетою, ще більше налаштовуючи батька проти своїх дітей. Лише улюбленцю графа, синові Андрію вдавалося зберігати з батьком приязні стосунки.

Граф Розумовський і наприкінці життя лишався одним із найбагатших людей імперії. Так, одружившись із Катериною Наришкіною, Кирило Григорович отримав великий посаг, імператриці Єлизавета та Катерина ІІ дарували йому численні маєтки в Україні, а після смерті брата Олексія йому відійшов його величезний спадок. Навряд чи хтось, окрім графа М. Шереметьєва, міг з ним змагатися за розмірами своїх статків.

Але треба зауважити, що багатству Розумовського дорівнювала його щедрість, яка не раз супроводжувалась курйозами. Так одного разу, в той час, коли Розумовський був ще гетьманом, правом безкоштовно пообідати у Кирила Григоровича скористався збіднілий офіцер, що перебував у столиці у судових справах і не мав достатньо грошей для нормального харчування. Користуючись такою гостинністю та відсутністю суворості у гетьманському палаці, офіцер взяв за звичку щодня обідати у гетьмана. І досить скоро він настільки озвичаївся у гетьманських апартаментах, що одного разу після обідньої трапези, зайшов до однієї із внутрішніх кімнат палацу, в якій за звичай у післяобідній час граф Кирило грав у шахи зі своїми друзями. Граючи цього разу, Кирило Григорович припустився невірного ходу, це помітив незваний гість і не зумів стримати вигуку. Гетьман звернувся до нього за роз’ясненнями. Зніяковілий офіцер пояснив гетьману його помилку. Після цього випадку офіцер став званим гостем гетьманських обідів та постійним партнером гетьмана під час гри у шахи. Але одного разу офіцер не з’явився і граф Кирило Григорович наказав своїм ординарцям дізнатися про причину відсутності його нового приятеля та партнера по шахам. Через деякий час вдалося з’ясувати, хто був цей офіцер і що він тяжко захворів. Гетьман відразу надіслав до нього свого особистого лікаря та опікувався ним, купуючи ліки, до його повного одужання. Кирило Григорович не полишився осторонь і судових тяжб офіцера. Після одужання він також фінансово допоміг у вирішенні судових справ на його користь.

Не менш курйозним виявився випадок під час обіду у К. Розумовського австрійського посла графа В. Естергазі. За трапезою закордонний гість дістав оздоблену коштовним камінням табакерку, яку йому подарувала імператриця Катерина ІІ. Всі присутні були захоплені її красою, і табакерку почали передавати навколо столу, щоб кожен мав можливість потримати її в руках та оглянути. По закінченні обіду австрійський гість захотів скористатись своєю табакеркою, але не міг її відшукати. Присутні опинились у незручному становищі, при цьому більшість з присутніх гетьман особисто навіть і не знав. Посол став натякати на крадіжку дорогоцінної речі. Тоді граф Кирило вирішив особистим прикладом засвідчити порядність присутніх на його обіді. Вставши із-за столу, він дістав все, що було у його кишенях, звернувшись до присутніх: «Господа, я подал добрый пример, надеюсь, что все ему последуют и таким образом успокоят господина посла». За прикладом господаря всі присутні за обіднім столом вчинили так само. Лише один бідно вдягнутий похилого віку гість, що сидів на кінці столу, якось зніяковів і не бажав вивертати кишені. Зі сльозами на очах він попросив гетьмана вийти з ним до сусідньої кімнати, щоб поговорити з господарем віч-на-віч. Всі присутні подумали, що ось і є крадій. Коли господар і гість опинилися наодинці, останній сказав: «Ваше сиятельство, я в крайней бедности и единственно прокармливаю себя и семейство свое вашими обедами; мне стыдно было в этом признаться перед всеми вашими гостями, не взыщите: я честный человек и живу своими трудами». Після цих слів старий почав виймати різний харч із своїх кишень, але табакерки там не було. У цю мить до кімнати зайшов лакей і повідомив, що загублена річ знайшлася у австрійського посла за підкладкою каптана. Пересвідчившись у чесності свого гостя, гетьман знову виявив притаманну йому щедрість, призначивши йому довічну пенсію.

Як бачимо, Кирило Григорович мав добрий характер, був надзвичайно щедрою і веселої вдачі людиною.

Однак постійне життя при дворі далеко від маєтностей, неможливість безпосереднього втручання у діяльність управителів досить швидко розладнали цей статок. Керівництво маєтками потребувало постійного перебування графа в Україні. Але Катерина II понад 11 років не дозволяла Розумовському навіть з’явитися в Україні. Спогади про династичні проекти гетьмана, мабуть, не давали спокою імператриці. Тому, Кирило Григорович у 1772 р. доручив управління маєтками старшому сину Олексію. Ознайомившись із ситуацією, Олексій Кирилович пообіцяв навести лад у фінансових справах і швидко розрахуватися з батьківськими боргами. Але це йому не вдалося.

Ситуація ускладнювалася ще і тим фактом, що сусіди, користуючись відсутністю гетьмана, його непевним становищем при дворі, розв’язали з ним численні судові тяжби щодо законності володіння тими чи іншими землями. А враховуючи тогочасну певну безконтрольність у виданні актів на володіння та нечіткість встановлених меж маєтків з приписаними до них селами і селянами, такі процеси легко можна було організувати і зробити досить затяжними.

У цей час у імператриці Катерини ІІ з’являється нове захоплення – Григорій Потьомкін, вплив якого на імператрицю перевершив навіть влив колишнього фаворита графа Г. Орлова. Блискучий розум, широкі перспективи та бажання Г. Потьомкіна діяти були симпатичними К. Розумовському і сприяли його зближенню з новим генерал-ад’ютантом. Граф вирішив скористатись своєю дружбою із всесильним фаворитом, щоб за його підтримки при першій-ліпшій нагоді подати Катерині ІІ прохання про дозвіл від’їхати до України. І така нагода скоро трапилась. У Москві урочисто святкувалась перемога Росії у війні з турками та укладання вигідного Кючук-Кайнарджійського миру. Під час цих святкувань К. Розумовський через Г. Потьомкіна подав імператриці прохання про дозвіл на поїздку в Україну. У цьому проханні серед причин відпустки він назвав не тільки необхідність вирішення майнових справ, але і пораду лікарів змінити клімат, щоб покращити стан свого здоров’я.

Виконуючи прохання свого фаворита Григорія Потьомкіна, Катерина ІІ задовольнила прохання К. Розумовського. Після цього він продає ряд будинків, що належали йому у Петербурзі (Анічков палац, що дістався йому у спадок від брата Олексія, Цесарів будинок) та подарований імператрицею Катериною ІІ маєток в Україні. Повіреним у цих справах він вибирає князя Потьомкіна. А тим часом, доки вирішувалися ці майнові справи, на початку 1776 р. К. Розумовський уже був у Батурині.

За період його відсутності ситуація в Україні зазнала значних змін. Новим очільником краю був призначений імператрицею Президент Малоросійської колегії граф Петро Рум’янцев, і Кирилу Григоровичу доводилось розраховувати вже далеко не на першу роль. Багато з тих, хто десять років тому перед ним тремтіли, нині навіть не знімали капелюха для привітання, розв’язуючи проти нього численні судові процеси. Головним позивачем був один із найбільших землевласників в Україні, представник давнього старшинського роду І. Скоропадський, який колись за гетьманським наказом мчав на коні до Петербурга із звісткою про народження у Кирила Григоровича третього сина. Ситуація була не на користь колишнього гетьмана ще і тому, що з новим очільником краю Рум’янцевим взаємини у графа були далеко не кращими, а на початку перебування у Батурині навіть ворожі.

Не зважаючи на всі ці неприємності, Розумовський залишався людиною добродушною та щирою, хлібосольною та дбайливою у ставленні до простого люду. У ті часи кріпаки і навіть заможні козаки добровільно йшли у «кабалу» до Кирила Григоровича, рятуючись від свавілля інших українських поміщиків.

Розв’язати цей заплутаний клубок проблем допоміг екс-гетьману його нинішній друг Григорій Потьомкін. Саме за його сприянням всі судові справи було улагоджено на користь Кирила Григоровича. Він же допоміг графу вирішити службові проблеми його улюбленого сина Андрія, якого було призначено послом у Неаполь.

Нові відвідини графом Кирилом України припадають на 1781 р., і вони також були пов’язані з вирішенням різних майнових справ. Безпосереднє керівництво маєтками, контроль за діями управителів дозволили досить швидко екс-гетьману повністю розрахуватись з боргами та навести у своїх численних володіннях бездоганний лад. Маєтки, які він отримав від дружини та брата, не лише не були «умалены, но еще присовокуплены». Тому старіючий граф вирішив не зволікати і поділив між своїми нащадками володіння, що нараховували більше 37 000 селян. Зокрема, на кожного із п’яти синів припало більше 6 000 душ, чотири дочки отримали по 2 000 душ відповідно і по 40 000 крб. посагу. У 1784 р. турботливий батько подав відповідний акт на підписання Катерині ІІ, полишивши за собою право передати синам спадкове майно лише з його волі.

У 1782 р., прагнучи догодити своєму другу князю Г. Потьомкіну, Кирило Григорович здійснив подорож в Новоросійську губернію та відвідав його найулюбленіше дітище – Херсон, заснований у 1778 р. Місто дуже сподобалося К. Розумовському, і він навіть купив там собі місце для побудови будинку. «Представьте себе множество всякий час умножающихся каменных зданий, крепость, замыкающую в себе цитадель и лучшие строения, адмиралтейство с строящимися и построенными уже кораблями, обширное предместье, обитаемое купечеством и мещанами разнородными с одной стороны, казармы, около 10 000 военнослужащих в себе вмещающих, с другой… сей город, конечно, в скорости процветет богатством и коммерцией…» – так описував Херсон Кирило Розумовський.

Розв’язавши свої майнові проблеми і покращивши матеріальне становище, у 1785 р. К. Розумовський повернувся до Петербурга, знову увійшовши до кола найдовіреніших осіб імператриці, він майже щоденно відвідує її, грає з нею в карти; часто буває присутній на ермітажних зборах (оглядах столичною аристократією мистецьких колекцій Ермітажу). Свідченням прихильності імператриці до екс-гетьмана у цей період стало і дипломатичне підвищення у службовій кар’єрі його сина Андрія, який стає послом у Копенгагені. Про цю особливу довіру імператриці до графа Кирила свідчить те, що йому доручили управління столицею на період тимчасової відсутності імператриці під час поїздки до Новгородської губернії для огляду Вишневолоцької водної системи.

Але життя у Петербурзі із його вологим кліматом негативно позначається на стані здоров’я старіючого Кирила Григоровича. Це змушує його знову подумати про поїздку до України, а потім, можливо, «у теплі краї», як він висловлювався у листі до сина Андрія. Як видно із листування К. Розумовського із своїм сином Андрієм, він довго вагався, обираючи місце для постійного проживання в Україні. Спочатку він навіть виношував план оселитися у Києві, де в нього також був власний будинок. Але остаточний його вибір – Батурин, розташований у мальовничому куточку України біля річки Сейм.

У 1794 р. екс-гетьман назавжди покидає російські столиці (Петербург та Москву) і оселяється в Україні. У листі до І. Воронцова сенатор П. Завадовський писав, що граф поїхав в Україну не інакше, щоб «погребсти свои кости в Отчизне».

Повернувшись в Україну та оселившись у Батурині, граф Кирило не став столичним вельможею на відпочинку, а жив життям дієвого господаря своїх численних маєтків. Так, він був одним із перших в Україні поміщиків, котрі почали застосовувати прогресивні для того часу технічні новинки та технології. Зокрема, він заснував в Яготині шовкове виробництво. Окрім цього К. Розумовський виписував для поліпшення українського вівчарства іспанські породи овець із заводу князя Ліхтенштейна, одним із перших почав вирощувати в Україні пірамідальні тополі. Кирило Григорович сприяв розвитку промисловості в Батурині, зокрема розбудові таких заводів, як цегельний, свічковий, миловарний, лісопильний, кінний та листового срібла та золота, суконної фабрики, фарбувальної та керамічної майстерень та ін. (Одне із передмість Батурина ще наприкінці ХІХ ст. продовжувало носити назву Фабрична Слобідка, як згадка про ті часи, коли тут існували фабрики й заводи К. Розумовського.) Деякі з цих підприємств продовжували діяти ще довгі десятиліття після смерті їх фундатора, як, наприклад, свічковий завод, що мав збут своїх виробів не тільки в Чернігівщині, але й по всій Правобережній Україні і навіть за кордоном. Батуринські свічки широко славились своєю якістю. Зберігся цікавий з цього погляду лист одного з київських клієнтів Батуринського свічкового заводу, у якому його автор, прохаючи прислати для Успенської Києво-Печерської лаври «два пуди воскових свічок, що мають знизу печатки, або штемпелі», між іншим пише: «Я знаю, що вони [батуринські свічки] дорого купуються, в чому, будь ласка, і не сумнівайтесь, до цього часу, – додає він, – я платив за ці вироби гетьманської економії по 100 крб. за пуд».

Останні роки життя К. Розумовський займався меценатством, засновуючи церкви і зводячи палаци у своїх маєтностях: Батурині, Баклані, Почепі, Яготині та ін. За розмахом цієї діяльності він поступається тільки одному гетьманові – Івану Мазепі.

Найбільш визначними архітектурними пам’ятками гетьманського меценатства в Україні в останні роки його життя вважаються собор Різдва Пресвятої Богородиці в Козельці та гетьманський замок в Батурині. Так, для будівництва Батуринського палацу Розумовським були зібрані найкращі архітектори, художники, різьбярі. Але граф не був цілком задоволений палацом, і той декілька разів перебудовувався. Останню перебудову палац пережив незадовго до смерті гетьмана.

Так серед управління господарством, своїми маєтками й будівничими турботами, далеко від політики і державних справ, покинутий всіма, навіть рідними дітьми, доживав свої останні дні останній гетьман України.

Але незважаючи на всі життєві негаразди, К. Розумовський у Батурині продовжував вести життя гостинного вельможі-аристократа. У перші роки після приїзду двері Батуринського палацу були відкритими для гостей, деякі з них навіть жили у Кирила Григоровича по декілька тижнів. Кожному призначалося окреме приміщення, особлива прислуга і екіпаж для прогулянок. За стіл К. Розумовського сідало до п’ятдесяти чоловік, окрім цього подавався обід і у кімнати гостям, які не бажали брати участь в обіді за загальним столом. На правах гостей перебували у Батурині і офіцери почесної варти, які були призначені Кирилу Григоровичу як фельдмаршалу та полковнику Ізмайловського полку. За обідом щоденно грав домашній оркестр, а під час десерту співав хор. Старий К. Розумовський особливо полюбляв слухати українські народні пісні. Часто, коли хор розпочинав ту чи іншу пісню, колишній гетьман зауважував, що «вот эту песню певал я будучи хлопцем».

Не дивлячись на хворобу ніг, старий граф Кирило намагався залишатися енергійним та дієвим господарем. Про це у своєму приватному листуванні повідомляє граф Я. Сіверс, який у 1796 р. відвідав К. Розумовського у Батурині: «Удовольствие мое с ним видеться было сильно помрачено жалким состоянием его здоровья. У него были раны на ноге, которые сильно истощили его силы. Доктора считали их неизлечимыми, но благодаря простому средству одного мужика он от них отделался».

Продовжуючи розповідь про свій візит, граф Я. Сіверс, описуючи палац, відмічає, що біля палацу було розбито чудові липовий та фруктовий сади з великою кількістю винограду. Не менше враження справив на гостя шовковичний сад, де розводили шовковичну гусінь. Граф Я. Сіверс повідомляє і про плани екс-гетьмана затопити великий луг перед будівлею палацу і створити озеро.

Провінційне життя екс-гетьмана не обходилося без курйозів. Так, одного разу, об’їжджаючи свої володіння, К. Розумовський побачив стару хатину, яка стояла посеред поля, та й наказав перенести її в інше місце. У відповідь на наказ графа управляючий сказав, що це неможливо, оскільки вона належить козаку. «Купіть її!» – сказав Кирило Григорович. Розумовського не зупинила навіть відповідь управляючого, який сказав, що власник хатини просить за неї не менше, ніж 3 000 крб. Тоді граф наказав привести козака до себе. Під час цієї зустрічі Кирило Григорович спробував переконати старого козака, що його старий будинок стільки не коштує, бо при ньому знаходиться лише 10—12 десятин землі. Натомість козак відповів, що у нього раніше було набагато більше землі, але чиновники К. Розумовського незаконно відібрали її. Нарешті після тривалих розмов власник хатини погодився знизити ціну на 500 крб. Тоді граф, не роздумуючи, заплатив йому 5 000 крб. та висунув вимогу, щоб через три дні на полі не залишилося і сліду від будівлі. Але козак почав говорити про неможливість знайти нове житло за такий короткий час. «Це моя справа», – відповів К. Розумовський і наказав управляючому, щоб той виділив подвійну кількість від купленої землі на території його володінь і побудував за кошти графа новий будинок.

Якось, прогулюючись Батурином з генерал-майором В. Гудовичем, К. Розумовський проходив повз новий будинок управителя своїми маєтками. Гість, окинувши оком новобудову, порадив графу звільнити його, оскільки, на його думку, він злодій, бо тільки на здобуті нечесним способом кошти можна побудувати такий гарний будинок. Натомість Розумовський відповів, що якщо йому найняти нового управителя, то той почне будувати свій дім з фундаменту, тоді як старому залишилося добудувати лише дах. Коли ж цей управитель прийшов повідомити К. Розумовському, що кілька селян втекли від нього у Новоросійський край і висловив своє обурення з цього приводу, то почув дивну відповідь свого господаря: «Розумні хлопці: на їх місці я б теж утік від такого управителя».

Не менш курйозною була історія з дерев’яним особняком графа у Києві. Родинна легенда Розумовських говорить, що коли у старого генерал-фельдмаршала почали вимагати сплати податку за цей будинок, то колишній гетьман, пам’ятаючи про своє минуле високе становище в Україні, обурився і наказав за 24 години розібрати будинок і перенести його із Києва до Яготина, де і було зведено новий особняк. Яготинський палац складався із головного корпуса (дубові бруси із Києва) та шести павільйонів, кожний із яких за розміром дорівнював власне головній будівлі.

Тяжкою новиною для екс-гетьмана стала звістка про смерть імператриці Катерини ІІ (1796 р.). Тому, коли посланець нового імператора Павла І повідомив про смерть імператриці та фельдмаршала П. Рум’янцева і спитав, що Розумовський бажає передати новому царю про себе, то почув відповідь: «Скажи, что и я умер».

Новий імператор Павло І, не менш за свою матінку Катерину ІІ, побоювався династичних планів старого екс-гетьмана. Тому у 1799 р. за особистим розпорядженням імператора з таємною місією дізнатися про стан здоров’я старого графа відвідав дійсний статський радник М. Ніколєв. На той час здоров’я Розумовського значно погіршилося; ногами і руками він майже не володів і графа возили у кріслі. Ось що писав із Батурина Ніколєв імператору Павлу І: «В местечке Батурин нашел я графа Кирилла Григорьевича без ног и ходить он не может, а возят его в колясочке. Также на левой руке у кисти, на суставе, большая шишка, отчего худо и рукой владеет».

Тихо й самотньо минули два останні роки життя К. Розумовського. Старість давала себе взнаки, хвороби посилювались. Гості стали його стомлювати, прийоми надокучали старому, і тому двері колись гостинного Батуринського палацу почали відчинятись лише для близьких. В той же час і самотність йому була тягарем. Вряди-годи навідувались в Батурин діти Кирила Григоровича, але досить рідко і бували недовго.

У зв’язку із швидким прогресуванням хвороби лікарі радили хворому їхати до Карлсбада, за кордон; та подорож постійно переносилася, а здоров’я не покращувалось, фізичні страждання старого графа посилювались. Ось як про це писав в своєму листі в 1800 р. з Батурина до Відня до своєї дружини його син Андрій: «Мы продолжаем жить здесь в глубочайшем уединении. Дни проходят в глубоком молчании, прерываемом только стонами батюшки. Стоны эти частью вызываются страданием, но привычка и тоска тоже имеет тут свою долю. Батюшка почти беспрестанно тоскует, хотя ему стоит только пожелать, чтобы все это изменилось. Но в этом-то и все затруднение, и затруднение это с каждым днем увеличивается. Воля других все более и более им управляет. Большую часть дня он дремлет в своих креслах и спрашивает какова погода. Для перемены он ругает доктора. Коль скоро он его видит, он на него кричит, коль скоро его нет, он за ним посылает. Почему не вылечивает он болезни в ногах? Вот главное неудовольствие против доктора. Увы! Из слов последнего, и я верю ему, ясно, что все средства истощены. В пику доктору обращаются за советами к разным знахарям. Теперь у нас живет старая баба, которую выписали за 300 верст отсюда. С батюшкою не спорят, чтобы не лишать его надежды, последнего оставшегося ему блага, но за всем тем, что знахари ему предписывают, зорко следят доктора, внутренних же лекарств вовсе не допускают. Ты не можешь себе представить, что только эта старая ведьма не сочиняет. Она заразила весь дом, она натирает батюшкины ноги мазью из коровьего кала. По утрам она хватает его за колени, бормочет что-то и если все это не поможет, отгадай, из чего она намерена составить пластырь? Она будет сопранизировать котов! Да, котов! Право стыдно, что медицинский факультет не открыл до сих пор этого удивительного специфического средства. Ты может быть думаешь, что я шучу, – увы, все это буквально верно, мне и на мысль не приходит тебя обманывать…»

У своїх численних листах до дружини Андрій Кирилович Розумовський детально описує становище старого батька: «Батюшка почти не владеет ногами, с ним делается одышка и он очень страдает, когда, едва передвигаясь, с помощью костылей, пройдет несколько шагов. Он страдает даже сидя». Лікар постійно радив хворому їхати лікуватися на мінеральні води. К. Розумовський нібито погоджувався, але через деякий час вигадував чергову причину, щоб відмовитися. Андрій Кирилович навіть радив дружині написати від свого імені листа свекру з порадою їхати на лікування до Бадена. Елізабет Розумовська відгукнулася на прохання чоловіка і відіслала листа Кирилу Григоровичу. Коли він його отримав і побачив малюнок, що передував власне тексту, то розсміявся. Далі, коли почав читати, його обличчя стало хмурим, оскільки він подумав, що невістка мала намір щось попрохати у нього. Але коли дійшов до місця, де було висловлено занепокоєння станом старого графа і порада їхати лікуватися за кордон, у нього на очах з’явилися сльози. Пізніше за обідом К. Розумовський сказав: «Письмо казалось шуткой, а вышло дело серьезное».

В іншому листі (початок 1800 р.) А. Розумовський пише до дружини, що на початку цього року його батько простудився, і у зв’язку з цим у Андрія Кириловича виникла ідея побудувати окремий корпус біля дому, де б граф проводив зиму. Це мало захистити його від холоду, адже кімнати старого К. Розумовського знаходилися у північній частині палацу.

Випробувавши всі засоби лікування, Кирило Григорович, нарешті, згодився їхати до Карлсбада. Для цього в Лондоні була замовлена розкішна золочена карета з ініціалами й гербом колишнього гетьмана. Її задня частина за допомогою спеціального механізму відкидалася і можна було до неї вкочувати ліжко хворого. Коштувала вона разом з доставкою в Батурин 18 000 крб. Перед відправкою із Лондона карета певний час як витвір техніки виставлялася навіть на огляд відвідувачами. Існують дані, що таким чином майстру, який її виготовив, вдалося заробити додатково ще 5 000 крб.

Щоб доставити цю карету гетьману, знадобився спеціальний дозвіл імператора Олександра І. Коли карету морем транспортували до Петербурга, імператор Олександр І забажав також побачити це чудо техніки. Коли диво-карета нарешті прибула до Батурина, К. Розумовський вирішив її випробувати, але вона виявилася надзвичайно важкою – 8 коней після 4 верст шляху ледве змогли довезти її назад до палацу. У результаті Кирилу Григоровичу не довелося нею скористатися, і вона до кінця 40-х рр. ХІХ ст. зберігалася в Батурині.

Під час підготовки до подорожі в Європу несподівано помер улюблений лікар К. Розумовського – Чубук; смерть ця справила гнітюче вражіння на хворого. Відразу на місце померлого був запрошений декан медичного факультету Ліонського університету Клод Бальо.

У 1802 р. здоров’ю К. Розумовського було завдано чергового удару: від туберкульозу помер в Італії його син Іван.

Новий лікар був невзмозі покращити фізичний стан старого графа. В надії вилікувати К. Розумовського опис його хвороби було відправлено до Парижа, в університет на медичний факультет, але з відповіддю тамтешні «світила науки» забарилися.

Тим часом ні новий закордонний лікар, ні консультації із Парижа, ні замовлені в Празі спеціальні бандажі для ніг не змогли зупинити прогресу хвороби старого графа. Страждання посилювалися, сили слабшали. Кирило Григорович майже не міг рухатися.

Останньою радісною подією для екс-гетьмана стало одруження онуки, графині Варвари Олексіївни з князем М. Рєпніним. Весілля відсвяткували в Батурині. Невдовзі після цього інший син Розумовського Лев Кирилович також привіз до батька свою красуню-жінку – княгиню Марію Григорівну Голіцину. І хоча цей шлюб був не до вподоби старому, але невістка зуміла здобути прихильність старого графа своєю добротою та люб’язністю.

За чотири місяці до своєї смерті Кирило Григорович здійснив останню подорож – побував на будівництві нової церкви у Батурині.

9 січня 1803 р. на 75 році життя останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський помер. Поховали його у склепі Трапезної частини церкви Воскресіння Христового в Батурині, яку гетьман ще за свого життя почав відбудовувати на руїнах мазепинської церкви, зруйнованої Меншиковим під час розгрому Батурина в 1708 році.

Граф Андрій Кирилович, що отримав Батурин у спадок, поставив на могилі батька мармуровий пам’ятник у вигляді піраміди з гербом, урною і рельєфним погруддям гетьмана, яке було оточене лавровим вінком, а зверху пам’ятника вирізьблена чаша – символ страждань людини. Знизу напис: «Здесь покоится тело Его Сиятельства Господина Генерал-Фельдмаршала, Сенатора, Действительного Камергера и Орденов Российских Святого Апостола Андрея Первозванного, Святого Александра Невского, Польского Белого орла и Гольштинского Святыя Анны Кавалера графа Кирилла Григорьевича Разумовского; родившегося вь 1728-м году Марта 18 дня, скончавшегося вь Батурине вь 1803-мь году Генваря 9-го, вь два часа пополудни. Жития Его было семьдесят четыре года, девять месяцев и двадцать два дня».

Навпроти пам’ятника К. Розумовському у дерев’яній рамі був розташований сімейний герб. В олтарі знаходилося сталеве різьблене крісло, яке формою було схоже на курульний стілець, що належав гетьману. Біля входу до церкви, з лівого боку, висіла картина з зображенням Божої Матері, яку було перенесено із покоїв Кирила Григоровича.

Драматичною виявилася доля пам’ятника, спорудженого на могилі К. Розумовського, і особливо склепу. У 1927 р. склеп був пограбований завідуючим Конотопським окружним музеєм О. Ц. Поплавським та його «помічниками». Ось як про це згадував один з учасників цієї варварської акції батуринський столяр Я. Андріяка: «Утром июльского дня меня вызвал к себе в сельский совет пред. сельсовета т. Беличенко, который говорит: приехала из Конотопа «комиссия» по вскрытию склепа Разумовского, бери ломик, зубило и молоток, будешь его вскрывать…» Виконуючи наказ керівництва згаданий столяр вдерся до склепу, де знаходилося тіло Кирила Григоровича Розумовського. «Я опустился на пол гробницы, – описує подальші події грабіжник, – на постаменте высотою в полметра стоял на высоких ножках длиною более двух метров цинковый гроб, с наглухо запаянной цинковою крышкой… я поднял крышку… Там лежало тело последнего гетмана Украйны Кирилла Разумовского. Оно оказалось мумифицированным, плотное на ощупь, как будто только что похороненное, а не в 1804 году, пролежавши 123 года. Лицо слегка желтоватого цвета, на голове светло-русые волосы с зачесом назад, одет в черный сюртук, такие же брюки навыпуск, ноги в полусогнутом положении, на них желтые остроносые ботинки-туфли, через плечо опоясана усыпанная драгоценными камнями лента, на груди золотая звезда и какой-то значок, на правом боку короткий позолоченный с серебряным эфесом кортик, также усыпанный драгоценностями, в изголовье стояла серебряная икона Богородицы. На сюртуке в два ряда и по шесть штук в каждом, были пришиты пуговицы, на которых были изображены по два казака с пиками и гетманский вензелек. С правой стороны тела лежала гетманская булава с вправленными в нее красными, розовыми, синими и сверкающими прозрачными драгоценными камнями, вероятно рубинами, турмалинами, сапфирами и бриллиантами с позолоченными промежутками. На конце рукоятки булавы вправлен большой рубин и вокруг золотая кайма. Все эти реликвии я также подал наверх…» Пізніше був складений офіційний акт, у якому про знайдені цінності навіть не згадувалося. Зникло навіть забальзамоване серце гетьмана в металевій коробочці, яка стояла в домовині під його лівим коліном. Після слідства про пограбування могили К. Розумовського керівника цієї злочинної акції О. Поплавського було звільнено з посади завідуючого Конотопським окружним музеєм, однак на сьогоднішній день не виявлена жодна річ зі склепу Кирила Григоровича Розумовського.

Пам’ятник останнього гетьмана зруйнував час, якому допомогли і місцеві мешканці. Лише в 1947 р. частину пам’ятника, що збереглася, було перевезено до Чернігова. Одна плита з гербом і сьогодні експонується в Батуринському історико-краєзнавчому музеї.

Кращою виявилася доля Батуринського палацу К. Розумовського, хоча його теж не пощадив час і люди. У 1911 р. він перейшов у відомство «Товариства захисту і збереження в Росії пам’ятників мистецтва та старовини», яке повинно було зайнятися його відновленням, але проект реставрації палацу так і не був втілений в життя у зв’язку з початком Першої світової війни та Української національно-демократичної революції 1917—1920 рр. Лише у 60-х рр. XX ст. були здійснені перші кроки реставрації Батуринського палацу: було встановлено колони та перекриття, відновлено покрівлю даху. Останні 20 років існування УРСР (60—80-ті рр. ХХ ст.) архітектурний комплекс використовувався місцевою владою як міжколгоспний піонерський табір, бази відпочинку різних установ, жодна з яких не здійснила ніяких заходів по реставрації Батуринського палацу. Відновлювальні роботи активізувалися у часи перебудови та на початковому етапі незалежності України (кінець 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.), але брак коштів давався взнаки, і у середині 90-х років XX ст. ці роботи припинились. Лише на початку 2005 р. Президент України В. Ющенко повернувся до ідеї як реставрації Батуринського палацу К. Розумовського (відкрито у 2009 р.), так і створення на його основі музею історії гетьманства і українського козацтва в Батурині.

Останній гетьман України-Гетьманщини в ХVІІІ ст. прожив своє життя далеко не так, як його попередники – володарі гетьманської булави, а як граф і вельможа царського двору. Вже з юних років потрапивши «з багнюки в князі», він цілком і назавжди відірвався від простого люду, з якого вийшов. К. Розумовський ніколи не відчував почуття військової радості з приводу перемоги над ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких походів, не тримав справжньої бойової козацької шаблі в руках. Тому підбиваючи підсумки гетьманування К. Розумовського, можна сказати, що посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.