Золота осінь Гетьманщини: внутрішня політика К. Розумовського

Золота осінь Гетьманщини: внутрішня політика К. Розумовського

Вперше у статусі гетьмана Кирило Розумовський прибув до України у 1751 р. Така «поспішність» була пов’язана із чутками про активізацію кримських татар та небезпекою їх нападу на південні українські землі. Після присяги К. Розумовського на вірність імператриці Єлизаветі Петрівні у березні 1751 р. розпочалися масштабні приготування до його від’їзду.

Для перевезення всіх речей гетьмана в Україну Сенатом було найнято 125 возів, але Кирило Григорович почав вимагати, щоб від Петербурга до Москви та від Москви до України на кожному поштовому пункті було приготовлено по 200 возів, як це робилося раніше для гетьмана Івана Скоропадського. З цих 200 возів 2/3 призначалися для перевезення речей дружини Розумовського – Катерини Іванівни.

Гетьман вирушив в Україну із своїм нерозлучним супутником Г. Тепловим, численними екіпажами, верховими кіньми, кухарями і музикантами, гайдуками і скороходами, сержантами Ізмайловського полку та власною трупою акторів. Перед від’їздом гетьман попросив видати йому грамоту, що була підписана царем Петром І у 1711 р. на гетьманство Івану Скоропадському і зберігалася у архіві Колегії іноземних справ, але Єлизавета Петрівна йому в цьому відмовила.

Урочистою була зустріч Кирила Григоровича у Глухові. До міста карета гетьмана в’їжджала оточена бунчуковими товаришами та запорожцями. У самому Глухові чекали 6 000 козаків, які стояли у два ряди від в’їзду у місто до палацу К. Розумовського. Новообраному гетьману віддавали честь з музикою, биттям у литаври та стрільбою з рушниць і гармат. Після привітання генерального осавула П. Валькевича К. Розумовський вирушив до церкви, де архімандрит проголосив на його честь промову та окропив свяченою водою. Після цього Кирило Григорович прийняв у своїх палатах генеральну старшину та бунчукових товаришів.

Для урочистого ж оголошення Жалуваної грамоти на гетьманство Розумовський дав розпорядження, щоб старшина, полковники, шляхетство та інші поважні люди зібралися у Глухові 13 липня 1751 р. Цього дня, відразу після світанку, спеціальним сигналом із трьох гармат розпочалося урочисте дійство. Спочатку всі українські піші козацькі полки увійшли до міста і розташувалися вздовж дороги від гетьманського палацу до церкви Св. Миколая. Після другого сигналу генеральна старшина, бунчукові товариші та інші козацькі чини зібралися біля палацу гетьмана. Військовий марш відкрив урочисту ходу, яка складалася з 60 компанійців, 60 запорожців, 2 козаків, що вели коня, на якому знаходилися срібні литаври, 6 піших бунчукових товаришів, 12 кінних бунчукових товаришів, генерального хорунжого з гетьманським бунчуком, 12 бунчукових товаришів, за ними їхала оздоблена карета з генеральним писарем, який тримав на оксамитовій подушці військову печатку, по обидві сторони від карети 6 бунчукових товаришів, 6 лакеїв у багатих лівреях; далі була оздоблена карета, у якій генеральний підскарбій тримав на оксамитовій подушці гетьманську булаву, її супроводжували 6 бунчужних товаришів, 6 лакеїв у багатих лівреях, 2 скороходи, 2 гайдуки; далі слідувала карета, у якій Г. Теплов тримав на красивій подушці Жалувану грамоту, у супроводі 4 лакеїв, 12 кінних бунчукових товаришів. Після цієї процесії у найкращій з усіх попередніх карет, що була запряжена шістьма кіньми, їхав гетьман К. Розумовський. Попереду карети їхав графський конюх, за ним бігли 4 скороходи, йшли 8 лакеїв, по сторонам карети рухалися 4 гайдуки у багатих лівреях, за каретою їхали два сержанти лейб-гвардії Ізмайловського полку. З правої сторони карети їхав генеральний осавул і 12 бунчукових товаришів. В кінці цієї ходи рухалися 40 запорожців та 60 компанійців.

Головні події відбувалися в церкві Св. Миколая. Після урочистої обідні Г. Тепловим була зачитана грамота на гетьманство і відбувся святковий молебень, по закінченні якого розпочалася стрілянина із гармат та рушниць в усіх полках. Для особливих гостей та вельмож у гетьманському палаці було влаштовано розкішне гуляння, яке завершило процедуру оголошення грамоти на гетьманство Кирила Розумовського.

На наступний рік після приїзду до України Кирило Розумовський вирішує здійснити огляд місцевих полків. Прибувши до своєї резиденції у місті Батурин, він відправляється з інспекцією до міст Стародуб і Чернігів, звідки їде до Києва та на південь України. Ця подорож продовжувалася два місяці. Скрізь гетьмана зустрічали із радістю, влаштовували пишні прийоми, вся Україна-Гетьманщина раділа його обранню.

У Чернігові з Розумовським трапилася пригода, яка викликала пересуди серед пересічних українців. Так, під час об’їзду гетьманом міських укріплень, із місцевими чинами і свитою, розгулявся сильний вітер. Щойно гетьман під’їхав до церкви Св. Катерини, як вихор зірвав із нього Андріївську стрічку. Г. Теплов, що їхав відразу за гетьманом, встиг її підхопити і хотів знову надіти, та Розумовський взяв стрічку, згорнув і поклав до кишені. Пересуди з цього приводу серед народу дійшли і до старої Наталії Розумихи, яка занепокоїлась і порадила сину відсторонити Г. Теплова, пророкуючи останньому трагічну роль у житті Кирила. Однак той її не послухав.

Під час цієї подорожі гетьман отримав пасквільний лист, у якому стверджувалося, що його обрання не було одноголосним і що нібито в Україні поступово збільшувалася кількість невдоволених його правлінням. З цього приводу Кирило Розумовський надіслав російській імператриці офіційне донесення. Не відомо, якою була реакція Єлизавети Петрівни, але подібний крок свідчить про серйозне ставлення гетьмана до свого статусу та авторитету в Україні-Гетьманщині.

А от до скарги єврея Аарона Якубова на гетьмана Єлизавета Петрівна поставилася серйозно. У ній говорилося, що від імені К. Розумовського бунчуковий товариш Тарновський і сотник Шеповаловський торгують через територію Польщі з Кенігсбергом забороненими товарами. Намагаючись очистити свою репутацію від плями, гетьман надіслав імператриці Єлизаветі Петрівні пояснювальну записку. Докази, наведені К. Розумовським, були настільки переконливими, що, скориставшись ситуацією, викликаною цією справою, останній попросив передати у його підпорядкування Київський магістрат. Але йому було відмовлено. Подібне рішення було прийнято і відносно запиту українського гетьмана про передачу у його володіння ряду сіл: Хоружівки (належала віце-канцлеру) та Ряски з суконною фабрикою (колись належала фельдмаршалу Б. Мініху).

У період свого другого перебування в Україні (1757 р.) гетьман К. Розумовський опікувався питанням про відновлення давніх судових прав України. Зокрема, він скаржився Сенату на те, що вирішували усні суперечки між українськими купцями два російських купці і що для протесту боргових векселів у Києві, Ніжині, Борзні та Ромнах був призначений публічний нотаріус. Це питання порушував К. Розумовський ще у 1754 р., але тоді воно не було вирішене.

Цього разу запит гетьмана мав успіх: російські купці та нотаріус були відкликані в Росію.

Успіх чекав Кирила Григоровича і в іншому питанні. Так, він домігся збільшення грошових виплат Запорозькому Війську. Основною мотивацією необхідності цього кроку було твердження про утиски запорожців у риболовлі та мисливстві з боку сербського полку та сербських переселенців. До того ж збільшення прикордонного мита зумовили відмову козаків від ведення соляного промислу та торгівлі. Також К. Розумовський просив надати Запоріжжю артилерію. В результаті цього запиту Сенат встановив надбавку до зарплати (всього 2 000 крб.) та надав запорожцям три нові гармати.

На жаль, Кирило Розумовський недовго залишався в Україні-Гетьманщині. У жовтні 1757 р. він надсилає імператриці Єлизаветі Петрівні листа, у якому висловлює свою готовність залишатися в Гетьманщині осінь та зиму 1757-58 рр., але разом з тим запитує про можливість свого повернення до Петербурга. Прохання гетьмана було задоволене, і вже у грудні 1757 р. він від’їжджає до північної столиці. Управління краєм у відсутність К. Розумовського було доручено генеральним старшинам: обозному С. Кочубею, підскарбію М. Скоропадському, писарю А. Безбородьку, осавулу П. Валькевичу та хорунжому М. Ханенку. Але за час трагічного (1757—1760 рр.) перебування гетьмана К. Розумовського у Петербурзі та Москві померли підскарбій М. Скоропадський, суддя Д. Оболонський, осавули Я. Якубович і П. Валькевич, тому на їх місце були обрані нові старшинські урядовці, але вже без особистої присутності самого гетьмана (В. Гудович, І. Журман, І. Жоравка відповідно).

Втретє у статусі гетьмана граф К. Розумовський приїздить до України у березні 1760 р. Його подорож з Петербурга до Глухова тривала більш ніж три місяці, оскільки спочатку він заїхав у Москву, де прожив два місяці, відвідуючи майже щоденно свого товариша Михайла Іларіоновича Воронцова.

Третій приїзд Кирила Григоровича до Гетьманщини був ознаменований початком проведення реформ, спрямованих на поступове зміцнення центральних і місцевих органів управління, що становили складову частину української державності. Так, повернувшись до Глухова на початку 1760 р., Розумовський відвідав усі полки Гетьманщини й переконався у необхідності радикальних змін у системі управління самого гетьманського адміністративного апарату.

У той час на Лівобережній Україні судова система відзначалася строкатістю і плутаниною. Вона складалася з п’яти судових інстанцій: сотенних судів, полкових судів, Генерального суду, Генеральної Військової Канцелярії і, зрештою, самого гетьмана. Ускладнювала судочинство і відсутність єдиного кодифікованого зводу правових норм, хоча робота над ним тривала з часу гетьманування Данила Апостола.

Необхідність реформування судової системи Гетьманщини яскраво виявилася під час розгляду заплутаної та тривалої судової справи щодо розмежування маєтків монастиря Св. Михайла у Переяславі. Пройшовши цілий ряд апеляційних інстанцій, справа була передана до Сенату, який тільки більше її заплутав. При детальному розгляді виявилося, що, згідно з Литовським статутом 1588 р., ця справа з самого початку мала розглядатися у підкоморському суді, який спеціалізувався саме на розгляді поземельних суперечок. У відповідь на запит Сенату щодо цієї судової плутанини гетьман К. Розумовський пояснив, що ці суди припинили своє існування ще за часів Національно-визвольної війни середини XVII ст., але радив їх відновити. Через деякий час цю пропозицію Кирила Григоровича схвалили як Сенат, так і сама імператриця Єлизавета. У відповідному указі про відновлення підкоморського суду йшлося, що він отримує повноваження «в соответствии с малорусскими правами».

Відновлення підкоморських судів як однієї із важливих ланок судової системи Гетьманщини, що існували ще з часів Литовських статутів, передбачало й інші зміни. Так, діяльність підкоморських судів вимагала відновлення земського та гродського судів, яких у Гетьманщині теж вже не існувало. Таким чином, формально утворена універсалом гетьмана К. Розумовського 1763 р. відновлена судова система складалася з трьох типів судів: земського, підкоморського і гродського.

Так, по два земських (один мав діяти в полковому місті, а другий – в одному з сотенних міст) та підкоморських судів і один гродський (під головуванням полковника), який мав замінити колишній полковий суд, створювалися на території кожного полку. З огляду на це кожний полк поділявся на дві частини – повіти. Всього було утворено 20 повітів.

Земський суд поширював свою юрисдикцію на цивільні справи, де у першу чергу розглядалися питання власності, спадкоємства або заборгованості. Підкоморський суд розглядав виключно справи про межі маєтків, а гродські суди – кримінальні справи про вбивства, зґвалтування та крадіжки. У справах, що підлягали розгляду в будь-якому з цих трьох судів, дозволялася апеляція до Генерального військового суду, причому гетьман зберігав своє право на помилування.

Щоб піднести роль Генерального суду, який формально вважався вищою судовою інстанцією, та посилити у його діяльності роль вихідців з українських земель (до нього входили три російські чиновники), гетьман став на його чолі та відкликав росіян з його складу. До того ж Генеральний суд почав комплектуватися лише із представників тогочасного українського суддівського корпусу і ставав найвищим апеляційним органом. Значно спростив процедуру розгляду скарг та зменшив кількість посередницьких судових інстанцій дозвіл гетьмана К. Розумовського подавати справи полковим канцеляріям й усім чолобитникам прямо до Генерального суду, оминаючи Генеральну Військову канцелярію.

Новостворена судова система передбачала значне послаблення ролі сотенних судів, які з огляду на створення земських та гродських судів «…не имеют ни в какие земские, гродские и подкоморские дела и расправы вступать между духовными и мирскими владельцами и чиновниками всякого званий людьми». Вищою апеляційною установою над створеними судами ставав Головний трибунальний суд. Рішення цього суду вважалося остаточним і не підлягало оскарженню, окрім вироків про позбавлення шляхетської честі і смертної кари. У цих випадках останнє слово належало російському монархові.

Але, незважаючи на всю прогресивність задуманої судової реформи, спроби швидкого її проведення на практиці вели до того, що відновлені суди частково базувалися на структурі, що існувала раніше. Колишні полкові суди просто перейменували на гродські, а старшина, що командувала полком і очолювала його під час війни, продовжувала розглядати кримінальні справи. Щоправда, у справах цивільних юстиція була відокремлена від адміністрації, оскільки в земських і підкоморських судах засідали не полкові урядовці, а спеціально обрані судді. Однак реформа не торкнулася судових прерогатив церкви, міських магістратів і землевласників.

До того ж чітке розмежування компетенції між новоствореними земськими, підкоморськими і гродськими судами все ж не виключало фактів, коли за вирішення спірних питань бралися інші органи. Неминучі при цьому непорозуміння та зволікання вели до дедалі частішого втручання у судові справи царського уряду, який користувався цією плутаниною для власного посилення та обмеження судової влади Гетьманщини.

Поступово зміцнюючи свою владу, К. Розумовський почав самостійно призначати полковників, хоча ще з часів царя Петра І такі призначення вважалися справою імператорського уряду. Немає сумніву і у тому, що під впливом гетьмана в Україні-Гетьманщині з’явився й царський указ від 13 січня 1752 р., який підтвердив усі попередні заборони щодо поширення на українців холопства з боку будь-кого. Новий указ у рішучій формі заборонив, «чтоб малороссиян никто, кто б какого звания и достоинства ни был… никакими образы вечное холопство не укреплял… будет же кто на них хотя какие крепости и письма имеют, оным быть недействительными; а ежели кто от того времени дерзнет в противность оных указов с малороссиянами поступать, с теми будет учинено как явными преступниками и ослушниками указов…»

Також без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців. Показовим стосовно цього є розпорядження К. Розумовського від 1760 р. про утворення при гетьманові особливої контори для прийому прохань, листів і документів.

Подібна самостійність українського гетьмана, який, незважаючи на його близькість до імператриці Єлизавети Петрівни, розглядався не більше як один із вищих чиновників Російської імперії, викликала невдоволення царського уряду й спонукала його до активного втручання у справи управління Гетьманщиною. Тож, уже в березні 1754 р., перебуваючи на той час у Москві, імператриця спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників до українських козацьких полків, залишивши за ним лише право його попередників – добирати кандидатів на цю посаду. Тоді ж офіційно було підтверджено становище, за яким українським гетьманам (починаючи з Івана Скоропадського) заборонялося вести самостійне листування з іноземними державами, а при гетьманах постійно знаходилися російські радники-міністри. Відтак все це безпосередньо стосувалося й К. Розумовського.

Під особливо суворий нагляд були поставлені фінансові справи Гетьманщини. Указ від 1754 р. вимагав, щоб гетьман надсилав до Петербурга докладні звіти щодо всіх прибутків й видатків. К. Розумовський просив звільнити його від подібного звітування, однак канцлер М. Воронцов повідомив, що імператриця категорично відхилила це клопотання й зобов’язала гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 р., щоб підірвати економічну незалежність гетьмана на Лівобережній Україні, царським урядом були ліквідовані всі внутрішні митні збори, відомі як «індукта» (податок, що стягувався Гетьманщиною за ввезення товарів із Росії) та «евекта» (податок, що стягувався за вивезення товарів до Росії). Тож увесь індуктивний збір, що припадав на долю гетьмана К. Розумовського, у нього відібрали. Щоправда, трохи пізніше ця втрата частково компенсувалася у вигляді щорічної сплати Кирилу Григоровичу 50 000 крб. з прибутків прикордонних митниць. Але виявилося, що цієї суми недостатньо для покриття всіх гетьманських витрат, тому він попросив у імператриці в борг ще 60 000 крб., які повертав протягом трьох наступних років (по 20 000 крб. із суми, яка йому виділялася на відшкодування втрачених прибутків із прикордонних митниць).

Нарешті, на початку 1756 р. вирішення всіх справ України-Гетьманщини було перенесено з Колегії іноземних справ до Сенату. І хоча це офіційно відбувалося за бажанням самого К. Розумовського, у якого на той час були складні особисті стосунки з головою російського уряду канцлером О. Бестужевим-Рюміним, факт безпосередньої підлеглості гетьмана України вищій російський державній установі відтоді негативно впливав на його престиж. До цього поступового обмеження автономії Лівобережної України та її повноважень додався й царський указ 1761 р. про відокремлення від Гетьманщини і підпорядкування Сенату міста Києва.

Об’єктивно це були перші офіційні кроки царського уряду на шляху до остаточної ліквідації автономного ладу Лівобережної України. У посиленні централізаторської політики російського самодержавства щодо України-Гетьманщини в цей період, безперечно, значну роль відіграла й анонімна «Записка о Малой России». Фактично паплюжачи усі дії гетьманської адміністрації, її автор намагався довести необхідність радикальних змін в Україні й зрівняння її у правах з іншими національними околицями Російської імперії. При цьому чи не найголовнішим об’єктом критики було існуюче на той час українське («малоросійське») право. Останнє кваліфікувалося анонімом «яко главный непорядок в Малой России», оскільки «оно им (українцям. – Авт.) вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Е. И. В…» Звідси випливала й теза (що незабаром лягла в основу позиції царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: «Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавным государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему». Питання, як бачимо, порушувалося, а згодом й вирішувалося досить однозначно – ніякої автономії України немає й не може бути.

Проводив гетьман зміни і в економічній сфері. Так, своїм універсалом від 1761 р., що стосувався винокуріння, він постановив, що право займатися цим видом господарської діяльності мають лише козаки і власники земельних угідь (окрім духовенства, купців і посполитого народу). Нагляд за виконанням цього указу покладався на полковників та сотників. До того ж росіянам заборонялося мати в Україні шинки.

Окрім цього гетьман К. Розумовський задумав заселити ті землі Гетьманщини, що пустували, та власне свої маєтки селянами, що повтікали з Польщі. З цим наміром він звернувся до російської імператриці. Невідомо, якою була реакція Єлизавети Петрівни, але, мабуть, стурбованість Семилітньою війною, у якій на той час брала участь Росія, не дала змоги розглянути це питання.

Під час останнього перебування в Україні у 1763—1764 рр. К. Розумовський здійснив і військову реформу. Зокрема, ним було введено уніформу, яка в першу чергу мала використовуватися полковою старшиною, сотниками, судовими писарями, городовими отаманами і значковими товаришами. Форма полкової старшини включала темно-сині каптан та шапку, червоний шовковий пояс та чорні чоботи. Подібною була форма сотенної старшини, яка передбачала ще обшиті червоним сукном рукава та червону шапку. Відмінною ознакою сотенної старшини від значкових товаришів була наявність на рукавах у представників першої групи вузького «золотого пузамента». Разом з тим рядові козаки мали носити «прежний мундир» до зношення, після чого їм дозволялося пошити однострій з темно-синього сукна, який за своїм покроєм практично не відрізнявся від попереднього козацького одягу.

Особлива увага приділялася також навчанню козаків, а саме швидкому заряджанню рушниці і стрілянню із неї в умовах пішого бою за участю як малих, так і великих військових сил. Суворі вимоги ставилися і до догляду за зброєю. Рушниця підлягала обов’язковому щоденному чищенню за допомогою залізних шомполів. До того ж козак повинен був утримувати шаблю «во всякой чистоте», змазуючи її баранячим жиром, та слідкувати за її гостротою. Згідно наказу гетьмана К. Розумовського велика увага приділялася також і утриманню й спорядженню бойових козацьких коней.

Під час останнього перебування в Україні Кирило Розумовський скликає у Глухові генеральні збори старшини та інших чиновників. Одним із питань, що обговорювалися на них, стало складання прохання про зрівняння статусу українських старшинських посад із російськими чинами. Цей документ був складений і відправлений до Петербурга на розгляд імператриці Катерині ІІ. Укласти положення про ранги Малоросії було доручено комісії, яка займалася «Уложенням про права та вольності російського дворянства», до складу якої входив і гетьман К. Розумовський. Як наслідок, українські старшинські посади були повністю зрівняні з російськими рангами.

Окрім того, у 1764 р. в Україні з ініціативи імперського центру було проведено перепис населення. Щоправда, скористатися з його даних Кирило Григорович вже не встиг у зв’язку із завершенням його гетьманства.

До останнього перебування гетьмана в Глухові відноситься і наступний курйозний випадок, який дозволяє нам судити про чесний та добродушний характер гетьмана К. Розумовського. Один український поміщик у результаті несправедливого рішення суду втратив свій маєток і декілька разів подавав письмові скарги, які не доходили до гетьмана. Тоді за порадою свого знайомого він вирішив через сад таємно проникнути до палацу Кирила Григоровича і чекати його появи. За словами того ж приятеля, граф К. Розумовський зазвичай після обідньої перерви виходив у сад і грав з друзями у більярд або займався іншими розвагами. Але даремно обманутий поміщик чекав, сховавшись у сінях, боячись натрапити на гетьманського камердинера замість К. Розумовського, двері не відкривалися, ніхто не з’являвся. Нарешті поміщик почув шум у кабінеті гетьмана і по важкій ході впізнав його власника. Переляканий прохач чекав появи Кирила Григоровича, але ніяких звуків більше не було. Та зненацька шум знову пролунав поблизу самісіньких дверей, і поміщик, не зволікаючи, нагнувся до порога та просунув крізь щілину свою чолобитну. Раптом документ зник і через певний час з’явився знову.

Поміщик схопив аркуш і кинувся навтікача. Розгорнувши папір, він побачив, що гетьман своїм розпорядженням не лише повернув йому втрачений маєток, а й відшкодував всі збитки та витрати, пов’язані з судовим процесом. Пізніше у гетьмана К. Розумовського його наближені спитали, хто привів цього прохача до нього. «Ніхто», – відповідав той. А на питання, де він його побачив, гетьман сказав: «Ніде, чолобитна сама перелізла через поріг».

Кирило Григорович, перебуваючи в останній раз в Україні у статусі гетьмана, звернув увагу і на процес вербування нових уланських полків, що розпочався на кордонах України. Так, у 1764 р. до проекту створення Новоросійської губернії на розгляд імператриці Катерині ІІ додавався проект формування поселенського кавалерійського полку, озброєного піками і названого уланським, на зразок назви, що була поширена в інших європейських державах. Губернатор новоствореної губернії О. Мельгунов з особливим завзяттям взявся за справу і почав переманювати задніпровських козаків до цього пікінерського полку. Це вербування спочатку спричинило численні конфлікти між новонабраними солдатами і гетьманськими козаками, а потім і відкритий бунт, після того як пікінерів почали навчати стройовій службі. Цей конфлікт дійшов аж до Петербурга, викликавши обурення серед столичних сановників. Але до розгляду цього питання та конфлікту навколо нього справа не дійшла. Новини з Гетьманщини про задум графа К. Розумовського зробити гетьманство спадковим для свого роду викликали неабиякий гнів імператриці Катерини ІІ. Саме ця ініціатива гетьмана і поклала початок кінцю кар’єри Кирила Григоровича як гетьмана України (як виявилося, останнього в історії України XVIII ст.).

Загалом, незважаючи на численні реформи та зміни, проведені К. Розумовським, як політик гетьман отримав далеко не позитивну оцінку у деяких своїх сучасників. Так, шотландський дипломат Дуглас, акредитований у Санкт-Петербурзі, писав: «Це людина симпатична, з нахилом до доброго життя, за нього він віддасть усе. До великих справ ця людина нездатна». Його підтримує також інший шотландський дипломат Деон де Бомон: «Гетьманський уряд міг би мати дуже великі політичні наслідки, якби його посідала амбітна людина. Гетьман бо се вождь козаків, численної нації, що за часів якоїсь кризи може зробитися страшною силою. Петро Великий, хоч і був великим деспотом, проте не зміг уникнути козацького повстання. На щастя Росії, теперішній гетьман – людина лагідна і, як оповідають, не має стільки розуму, щоб задумати, реалізувати й підтримати якийсь політичний проект».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.