Кассандра

Кассандра

У 1903 році в житті Лесі Українки сталося багато подій, рік, як завжди, був наповнений працею. Першою великою справою для Лесі в цей час було видання творів дядька М. Драгоманова. Михайло Павлик готував їх до друку, й Леся допомагала йому, як могла: збирала фольклористичні матеріали М. Драгоманова, друковані за кордоном. Час від часу заспокоювала М. Павлика, бо давній приятель хвилювався, що вони не встигнуть усе зібрати, надрукувати, що знайдуться люди, які спотворять спадщину Михайла Петровича. Леся переконувала його, що дядько написав стільки правди, що ніяке спотворення й помилки її не перекрутять, не змінять. На початку року Лесі довелося полемізувати з С. Єфремовим через його статтю «В поисках новой красоты» в «Київській старовині», де він зачепив творчість і Ольги Кобилянської, і Лесі Українки.

Листи, твори, статті – все це поглинало Лесю Українку в Сан-Ремо. Робочому настрою сприяли ще й добра погода, прекрасне морське повітря. Леся навіть наважилася розпитати у М. Павлика, чи змогла б вона, хоча б теоретично, заробляти гроші своїм знанням мов, живучи у Львові. А О. Кобилянській письменниця розповідала, що розпочала роботу над «Кассандрою», й докладно пояснила, чим саме її привабив цей образ і яким він буде в її поемі: <«…> такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи навпаки – події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо то правда, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марне, бо діла без віри мертві суть, а віри в рятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо (“нервами”, як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, – тому вона ніколи не каже: “я знаю”, а тільки: “я бачу”, бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра».

М. Павлик відповів Лесі Українці, що переїхати до Львова і знайти там роботу можна, але треба буде «скинутись усякої політики», на що Леся погодитись не могла, нагадуючи другові заповіт М. Драгоманова: «Дядько хотів, щоб і моя праця, і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном, а духовною дитиною».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.