Некоронований король України-Русі

Некоронований король України-Русі

Державні справи, військові клопоти не дали можливості Костянтину Івановичу одружитися в молоді роки. Лише після московського полону, у 1509 р., у віці майже п’ятдесяти років, він одружився з княжною Тетяною Семенівною Гольшанською.

Гольшанські вели свій рід від литовських князів Гедиміновичів. Однак представники цієї династії, володіючи землями на території сучасної Білорусії та Волинського Полісся, прийняли православ’я й руську культуру. Одну з представниць роду Гольшанських, Юліанію, навіть канонізувала православна церква. Сталося це, очевидно, як і з князем Федором Острозьким, за часів Петра Могили. А ще одна представниця цього роду, Анастасія Юріївна, замовила переписувати уже згадуване Пересопницьке Євангеліє, яке стало для українців національною реліквією.

Тетяна Гольшанська подарувала своєму чоловікові лише одну дитину – хлопчика Іллю. У 1522 р. вона померла. Костянтин Іванович, якому тоді виповнилося більше шістдесяти років, невдовзі після її смерті знову одружується. У той час, коли смертність була надзвичайно високою, залишати після себе спадкоємцем лише одну дитину вважалося справою ризикованою. Рід міг легко перерватися. І справді, Ілля помер у відносно молодому віці – у двадцять дев’ять років, одружившись незадовго перед своєю смертю. Після себе він залишив дочку Єлизавету (Гальшку), яка народилася уже після його кончини.

Другою дружиною Костянтина Івановича стала княжна Олександра Семенівна Слуцька. Слід зазначити, що Слуцькі були наступниками князів Олельковичів, які правили в Київському князівстві перед його ліквідацією. Саме за правління Олельковичів у Києві в другій половині ХV ст. спостерігалося культурне піднесення, так званий Олельківський ренесанс. Саме з ним пов’язують появу в українській культурі нових текстів філософського характеру, перекладених з арабської мови. Не виключено, що культурні традиції роду Олельковичів хоча б частково були перейняті Олександрою Слуцькою. Можливо, вона посприяла тому, щоб київською старовиною зацікавився її нащадок. Принаймні у Василя-Костянтина спостерігається інтерес до київських релігійно-культурних традицій, а його панегіристи спеціально підкреслювали, що князі Острозькі ведуть свій початок від Володимира Святого, що колись давно княжив у Києві.

Імовірно, в лютому 1526 р. Олександра подарувала своєму чоловікові сина, якого нарекли Василем. Щоправда, дата народження майбутнього «некоронованого правителя Русі» залишається дискусійною, як і місце його народження. Багато хто вважає, що він народився в Турові. Хоча більш імовірним місцем народження Василя видається Дубно. Ім’я князя є традиційним для роду Острозьких. Воно зустрічається з-поміж його предків, зокрема відомим був згадуваний князь Василь Красний.

Костянтин Іванович не встиг натішитися своїм сином Василем. Коли тому було близько чотирьох років, старий князь помер. Сталося це в 1530 році. Його поховали в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Тоді існувало уявлення, ніби земля, на якій стоїть цей знаменитий монастир, є святою, тож і люди, поховані тут, удостояться небесного блаженства.

Відразу ж після кончини Костянтина Івановича виникли непорозуміння між Іллею та матір’ю малолітнього княжича Василя щодо успадкування маєтностей Острозького князівства. Покійний князь залишив після себе величезні володіння, які розкинулися на території Волині, Білорусії і навіть Литви. Розгорілася війна між спадкоємцями, що супроводжувалася навіть військовими сутичками. Зрештою більшість володінь Острозьких опинилася в руках Іллі. Матері Василя залишили Турів і деякі маєтки на території сучасної Білорусії. Саме в Турові минули дитинство й рання юність нашого героя. Звідси його особливий пієтет до цього міста. Будучи дорослим, він неодноразово бував тут, шукав у цій місцині для себе «душевного спокою».

У Турові княжич Василь змушений був чекати на свою частку батьківського спадку до виповнення повноліття. Згідно із заповітом Костянтина Івановича, до того часу, поки йому не виповниться п’ятнадцять літ, його успадкованими володіннями мав розпоряджатися брат Ілля.

Як відомо, основний час формування людини припадає на дитячі та юнацькі роки. У княжича Василя вони минали під опікою матері. Це багато що пояснює в його поведінці. Очевидно, з малих літ його не дуже привчали до воєнних виправ. Мати, очевидно, намагалася оберегти свого первістка як спадкоємця князівського роду. Звідси «невійськовість» князя. На відміну від свого батька, він не прославився воєнними походами. Вважав за краще послати на війну своїх слуг, а не їхати самому.

Материнське виховання, напевно, посприяло виробленню обережності у княжича. Пізніші історики навіть звинувачували його в нерішучості. І дійсно, він часто віддавав перевагу поганому миру, ніж добрій війні, готовий був іти на компроміс з противником, а не воювати з ним.

Ще одна риса, яка відрізняла його від батька, це нехіть до столичного, придворного життя. Можливо, тут певну роль відіграв брат Ілля, який намагався стати своїм на королівському дворі у Кракові, навіть пошлюбив придворну даму королеви Бони Беату Костелецьку (багато хто вважав її позашлюбною дочкою короля Сигізмунда І). З Іллею, а потім його дружиною у князя Василя були напружені стосунки, адже брати змагалися за спадок дому Острозьких. У війні за батьківський спадок минули і дитинство, і юність, і значна частина життя нашого героя. Боротьба за маєтки, у певному розумінні, стала сенсом його життя. Однак у кінцевому рахунку він таки зосередив у своїх руках величезні багатства і перетворився на одного з найбільших магнатів не лише Речі Посполитої, але й тогочасної Європи. Чи не в цьому був сенс життя князя? Або принаймні один із головних сенсів?

Діяльність князя важко охарактеризувати як енергійну. Певно, це теж обумовлювалося особливостями його народження. Адже по лінії батька він був дуже пізньою дитиною. Нагадуємо: народився княжич Василь, коли його батько мав уже шістдесят п’ять чи шістдесят шість років. Нерідко такі пізні діти мають проблеми зі здоров’ям, а отже, і не дуже енергійні. Схоже, таким був і наш герой.

Василя Острозького можна вважати таким собі князем-домосідом, який не прагнув завоювань, особливо не втручався у «велику політику», але методично, переважно мирним шляхом збирав свій домен. У його діяннях, здавалося, нічого не було героїчного. Але саме така «негероїчна поведінка», як не парадоксально, виявилася конструктивною для України-Русі в плані економічному, соціальному, зрештою, культурному.

До виповнення повноліття князя Василя, у 1539 р., за досить дивних обставин помер його брат Ілля, що фактично розпоряджався володіннями Острозького князівства. Ще 2—3 лютого цього ж року він одружився із згадуваною Беатою Костелецькою. Весілля зіграли в Кракові при королівському дворі. Тоді ж був організований лицарський турнір, на якому князь Ілля змагався з королевичем Сигізмундом Августом. І хоча останній не відзначався талантом вояка-наїзника, він вибив із сідла Іллю. Той упав і забився, що, згідно з поширеною версією, стало причиною його хвороби. Правда, існувала й інша версія – ніби молода дружина спеціально звела свого мужа в могилу.

Ілля танув на очах. Уже влітку він був прикутий до ліжка. Беата, певно, змусила чоловіка написати заповіт. Згідно з ним, одна третина володінь, які належали Іллі, переходила до Беати. Інша ж частина мала перейти тій дитині, яка народиться в Беати. Правда, заповіт не був засвідчений належним чином і тому виникали питання щодо його правомочності. Не виключено, що він був сфальсифікований Беатою. Це ж було в її інтересах! Ілля помер 19 серпня, так і не дочекавшись свого первістка. А рівно через три місяці народилася Гальшка (Єлизавета), яка, завдячуючи згаданому заповітові, стала однією з найбагатших наречених у Польщі та Великому князівстві Литовському. Змагання за її руку призвело до кривавих сутичок і стало матеріалом для численних легенд і художньо-літературних творів.

Після смерті Іллі різко постало питання про володіння князів Острозьких, адже вони реально опинилися в руках Беати – людини, що не належала до цієї князівської династії. 1541 рік пройшов у судових процесах, в результаті яких спадок Костянтина Івановича поділили між Беатою та Гальшкою, з одного боку, та княжичем Василем – з другого. «Суд полюбовний» відбувся 20 грудня 1541 р. Беаті надали право розділити маєтки на дві рівні частини, а Василеві вибрати одну з них. Княжич та його оточення два дні зважували варіанти й зупинилися на частці, яка включала Дубно, Дорогобуж, Здитель, Звяголь, двори Крупа і Здовбицю. Беаті та Гальшці відходили Острог, Полонне, Чуднів, Красилів, двори Новоставці та Гори, а також кам’яниця у Вільно.

Чому Василь та його мати Олександра не вибрали частку з родовим містом Острогом? Можливо, це пов’язано з тим, що Дубно стало його «рідним містом». Про облаштування цього міста, як уже зазначалося, турбувався ще батько Василя. Саме Дубно на довгий час стає резиденцією князя. І навіть тоді, коли Острог перейшов у його власність (а сталося це досить пізно, близько 1576 року), Дубно і далі залишалося улюбленим містом Василя, де він часто бував. До цього міста князь мав особливий пієтет. Тут у Хрестовоздвиженському монастирі він усамітнювався під час постів.

Василь розбудував та укріпив Дубно. У Дубненському замку князь почав створювати велику художню галерею. Портрети великих предків мали засвідчити кожному гостеві знатність та родовитість княжого дому. Портретний живопис був на той час новиною для українських земель. У ньому можна вбачати ще одне віяння ренесансної культури, яка утверджувалася при дворі князя В.-К. Острозького.

«Полюбовним судом» боротьба за Острозьку спадщину не завершилася. Вона тривала десятиліттями й скінчилася лише в середині 70-х років ХVI ст. Тим часом Василь робив політичну кар’єру і розширяв свої володіння.

Цікаво, що, ставши повнолітнім, князь вирішив прибрати ім’я свого батька. Офіційно в різних документах починає іменувати себе Костянтином. Зрозуміло, це був свідомий крок. Тим самим він хотів підкреслити, що є спадкоємцем справ і володінь свого великого батька. Можливо, йому також імпонувало ім’я імператора Костянтина – покровителя християн. Він намагався позиціонувати себе протектором православних на теренах Русі (українських та білоруських земель). Тому часто в літературі князь іменується подвійним ім’ям Василь-Костянтин, де перше надане при хрещенні, а друге взяте самим князем. Так і ми його іменуватимемо надалі.

У 1550 р., ще в досить молодому 24-річному віці, Василь-Костянтин отримує дві значні посади – володимирського старости й маршалка землі волинської. Остання вважалася дуже важливою. На той час це був найвищий уряд на Волині. Владі волинського маршалка підкорялася й Брацлавщина. Він був головнокомандувачем військ усього регіону, номінальним зверхником старост Волині. Маршалок очолював з’їзди волинської шляхти і входив до великокнязівської ради (своєрідного елітарного парламенту Великого князівства Литовського).

Будучи маршалком, Василю-Костянтину доводилося займатися обороною українських земель від нападів татар. Хоча, як уже говорилося, він, на відміну від свого батька, не відзначався військовим талантом, однак завдяки його організаційним здібностям на волинських землях було відносно спокійно і спостерігався помітний поступ у розвитку господарського життя. У результаті цього князь зумів зосередити у своїх руках значні матеріальні ресурси, частина з яких була використана на культурні потреби.

1553 р. став важливим роком у житті Василя-Костянтина. Він одружився з Софією – дочкою великого гетьмана польського Яна Тарновського, який добре знав батька Василя-Костянтина, навчався в нього військового мистецтва. Сам же Я. Тарновський зажив слави як видатний полководець. Він багато сил віддав обороні України-Русі від татарських нападів. У цьому був і його приватний інтерес, оскільки гетьману належали землі на українських етнічних територіях Галичини, зокрема Тернопілля, Сколівщина тощо.

Український ренесансний латиномовний письменник Станіслав Оріховський навіть спеціально написав панегіричний твір «Життя і смерть Яна Тарновського», де, зокрема, говорив таке про свого героя: «Ян Тарновський… не забував про потреби Русі проти татар. Втомлений безперервною війною, він думав, як би відпочити, але святий громадський обов’язок, який передує великій справі, не давав відпочивати». Інтерес С. Оріховського, якого називали «рутенським Демосфеном» і вважали найкращим латиномовним автором Європи ХVI ст., до постаті Я. Тарновського не є випадковим. Станіслав Оріховський велику увагу приділяв у своїй публіцистиці захисту України-Русі від татар. А Ян Тарновський, як бачимо, виступав її захисником. Також цей магнат був покровителем ренесансних митців, що теж не могло не імпонувати С. Оріховському. При дворі гетьмана в Тарнові збиралися діячі ренесансної культури. Сам же цей двір перетворився на один із перших ренесансних магнатських «салонів» у Польщі.

І товаришування Яна Тарновського з К. І. Острозьким, і оборона ним українських земель, і прихильність до ренесансної культури – усе це зближувало Василя-Костянтина з великим полководцем і робило «логічним» шлюб з його донькою Софією. Певно, не останню роль відіграло й те, що Я. Тарновський перебував в опозиції до королівського двору і, отже, стосунки його з тодішнім королем Сигізмундом ІІ Августом були не найкращими. Те саме можна було сказати й про Василя-Костянтина. Мати Сигізмунда ІІ Августа, королева Бона, та й сам король протегували Беаті, від якої молодому княжичу довелося чимало натерпітися.

Правда, шлюб із Софією Тарновською видавався не зовсім «логічним», якщо звернутися до сімейних традицій дому Острозьких. Софія була римо-католичкою, Василь-Костянтин – православним. Хоча поліконфесійні шлюби між католиками й православними були відомі серед елітарних верств ще з часів Київської Русі, ми не знаємо, щоб вони практикувалися в родині Острозьких. Тут чоловіки, здебільшого, одружувалися з дівчатами з православних родин. Певно, вперше цю традицію порушив Ілля, одружившись із католичкою Беатою Костелецькою. Проте цей шлюб аж ніяк не можна назвати щасливим. Радше його слід би було сприймати як грізну пересторогу для роду Острозьких.

Певно, Василь-Костянтин мав глибокі почуття до Софії. Сімнадцять років вони прожили в мирі і злагоді. За цей час дружина подарувала князю п’ятьох дітей (трьох синів і двох дочок) і померла при пологах сина Олександра. Вдівцем Василь-Костянтин став у сорок чотири роки. У такому віці магнати дозволяли собі одружуватися вдруге чи втретє. Пригадаймо, що батько Василя-Костянтина вперше одружився майже в п’ятдесят років, а другий шлюб узяв, коли йому було за шістдесят. І все ж Василь-Костянтин не одружився повторно після смерті своєї Софії. Можливо, він вирішив берегти вірність померлій дружині.

Ставши зятем великого гетьмана польського, Василь-Костянтин почав діяти більш рішуче в справах сімейно-маєткових. У той час його племінниці Гальшці виповнилося вже тринадцять років – на той час вік прийнятний для одруження. Чимало заможних шляхтичів та магнатів Польщі й Великого князівства Литовського ладні були запропонувати свою руку й серце, сподіваючись успадкувати чималий шматок володінь Острозьких. Зокрема, до таких належали князь Дмитро Сангушко, родовиті шляхтичі Мартин Зборовський, Миколай Мелецький та інші. Серед претендентів був і князь Дмитро Вишневецький, відомий козак-авантюрник, якого вважають засновником Запорозької Січі.

Однак у цій справі Василь-Костянтин вирішив зіграти свою гру, тим більше, що він вважався опікуном Гальшки. Князь вибрав для племінниці нареченого. Його вибір упав на князя Дмитра Сангушка, старосту черкаського й канівського, з яким він мав приязні стосунки та родинні зв’язки. Інтерес Василя-Костянтина полягав у тому, щоб володіння дому Острозьких опинилися в руках не «чужого», а «свого» претендента, до якого князь мав довіру і міг бути спокійним щодо його порядкування в родових землях.

Були спроби домовитися про цей вибір із матір’ю Гальшки, Беатою. Однак це нічого не дало. У такій ситуації дядько-опікун разом із нареченим приймають рішення вчинити напад на Острог і силою захопити Гальшку. Далі події розвивалися наче в авантюрному романі.

6 вересня 1553 р. Василь-Костянтин разом із Дмитром Сангушком прибули до Острога. Першим прибув Сангушко начебто на учту до Беати. Приїхавши до замку, він залишив частину свого загону біля замкової брами. Коли Дмитро уже вітав Беату та Гальшку, доповіли, що прибув Василь-Костянтин, котрого Беата не хотіла впускати. Однак ворота замку відчинили слуги Дмитра Сангушка. Чималий загін на чолі з князем В.-К. Острозьким увірвався до замку. «Гості» легко впоралися із замковою сторожею. Беата й Гальшка спробували сховатися, однак їх знайшли. Гальшку з Дмитром Сангушком вінчали у замковій Богоявленській церкві. Спеціально для цього Василь-Костянтин привіз священика. Після вінчання було влаштоване пригощання «гостей», а молодих відвели до ложниці.

Звісно, з цим не могла змиритися Беата. Вона поїхала до Кракова, особисто подала скаргу королю Сигізмунду Августу й наскаржилася колишній своїй опікунці королеві-матері Боні. До цієї справи долучився Ян Тарновський, який почав переговори з королем. Утім, король був налаштований негативно, підозрюючи, що цю справу організував сам гетьман – його головний опозиціонер. Король наказав князю В.-К. Острозькому все повернути на свої місця: Острозький замок та його майно Беаті, Гальшку – матері. Однак цей наказ не був виконаний.

Почалася судова тяганина, різноманітні інтриги. Зрештою, у перших числах 1554 р. король виніс вирок, за яким головним і єдиним винуватцем у справі Гальшки визнавався князь Дмитро Сангушко. Його присудили до баніції, тобто вигнання з території держави, та інфамії – позбавлення честі, включно з можливістю смертної кари. Маєтки Дмитра Сангушка конфісковувалися, а шлюб з Гальшкою визнавався нечинним.

Дізнавшись про цей вирок, Дмитро Сангушко разом із Гальшкою, яку спеціально переодягнули в чоловіче вбрання, втекли до Чехії, де Ян Тарновський мав свій маєток Раудніце. Неподалік від Праги противники Яна Тарновського, шляхтичі Зборовські, наздогнали втікачів і жорстоко вбили Дмитра Сангушка.

Гальшку відвезли до Кракова на королівський двір, де вона опинилася в тенетах двірцевих інтриг. Княжна звинуватила (чи їй підказали це зробити?) у своїх бідах Василя-Костянтина. Король підшукав прийнятного для себе претендента на руку Гальшки. Ним став познанський воєвода Лукаш Гурка. Однак ця кандидатура не задовольнила Беату. Вона знайшла іншого претендента – князя Семена Юрійовича Слуцького, до речі, племінника Василя-Костянтина по материнській лінії.

Почався ще один трагічний виток у житті Гальшки. У 1555 р. її без згоди матері заручили із Лукашем Гуркою, а Беату змусили написати присягу, що вона ні за кого не видаватиме Гальшку. Так розпорядився король Сигізмунд Август. Однак непогамовна Беата вчинила по-своєму. У 1557 р. вона з Гальшкою втекла до Львова й заховалася там у домініканському монастирі. Монастир взяли в облогу. Беата зв’язалася з князем С. Слуцьким. Той таємно, під виглядом жебрака (щоб пропустила сторожа), проник у монастир, де і був у 1559 р. повінчаний з Гальшкою. Монастир взяли силою, попередньо перекривши воду й обстрілявши його з мортир.

Гальшку віддали Лукашеві Гурці, котрого трактували як законного чоловіка бідолашної княжни. У такій ситуації непогамовна Беата переписала маєтності Гальшки, в тому числі й Острог, на князя С. Слуцького з правом самій пожиттєво управляти ними. Як не дивно, король підтвердив цей документ. Далі відбуваються дивні речі. Через якийсь рік ще молодий князь С. Слуцький помирає. Виникає цілком закономірне питання, чи не допомогли йому піти з цього світу. Гальшка ж опиняється в Шамотулах – у родовому замку Лукаша Гурки.

У літературі утвердилася думка, ніби молоду Гальшку віддали заміж за старого Лукаша Гурку і ніби молода наречена не хотіла як жінка жити зі старим, а він, ображений на неї, заточив її у вежі Шамотульського замку. Насправді це не більше ніж легенди, розраховані на те, щоб викликати жалість до княгині Гальшки Острозької. Різниця у віці між Гальшкою та Лукашем була всього шість років – принаймні менша, ніж між нею та Дмитром Сангушком. До речі, деякі автори популярної літератури, бажаючи розчулити читачів, пишуть про «велике кохання» Гальшки до її першого чоловіка. Утім, такі романтично-сентиментальні версії видаються дуже сумнівними. Чи можна говорити всерйоз про кохання тринадцятилітньої дівчини до помітно старшого чоловіка, який фактично узяв її силою? Показово, що під час вінчання з Дмитром Сангушком у Богоявленському храмі Гальшка мовчала. А за неї відповідав її опікун В.-К. Острозький. Щодо вежі, де жила Гальшка, то це було найкраще приміщення Шамотульського замку, яке, очевидно, княгиня сама собі вибрала. Чи не єдиною правдивою розповіддю про «нещасну Гальшку» є те, що вона відмовилася жити як жінка з Лукашем Гуркою. Щоправда, вони іноді разом з’являлися на людях.

Беата ж оголосила війну Лукашеві Гурці, почавши з ним судову тяганину щодо своєї дочки. Сам Гурка, судячи з його листів, жалкував, що вплутався в цю історію. Він був людиною доброю і хотів полюбовно вирішити конфлікт. Принаймні в цій «шлюбній авантюрі» Лукаш Гурка був не менш постраждалою стороною, ніж Гальшка.

Тим часом Беата, шукаючи собі сильного захисника, виходить заміж за авантюриста Ольбрехта Ласького, котрий з часом став сєрадзьким воєводою. У цій ситуації ні про яку любов не йшлося. Беата старша була за свого «коханого» аж на 21 рік. Це був типовий шлюб за розрахунком. Ольбрехт Ласький сподівався отримати гроші від багатої вдови, які потрібні були йому для завоювання молдавського престолу. Беата ж, відповідно, розраховувала знайти в особі молодого О. Ласького свого захисника, який провадитиме домову війну з В.-К. Острозьким. З цією метою вона переписала свої маєтки на О. Ласького, й він почав управляти ними. У певному сенсі «коханий муж» виправдав сподівання Беати. Він часто свідомо йшов на конфлікти з В.-К. Острозьким, здійснюючи наїзди на маєтки князя.

Однак Ольбрехт Ласький відплатив своїй старій дружині в дуже цікавий спосіб. Він заманив її в замок Кежмарк, розташований у словацьких Татрах, і ув’язнив. У цьому замку вона перебувала майже до кінця свого життя. Зникнення Беати пройшло «непоміченим». Ця войовнича фурія вже добряче встигла набриднути і королю, і багатьом вельможним особам. Тим часом її молодий муж, вступивши у володіння маєтностями дружини, розгорнув проти В.-К. Острозького справжні бойові дії. Збереглося чимало документів, які говорять про напади О. Ласького на володіння Василя-Костянтина. Ці домові війни, що супроводжувалися численними судовими процесами, тривали аж до середини 70-х рр. ХVI ст., допоки В.-К. Острозький не прибрав володіння Гальшки до своїх рук. Та навіть пізніше відголоски цих домових війн давали знати про себе.

Під час «війн» з Беатою, а потім її молодим чоловіком Василь-Костянтин продовжує робити політичну кар’єру, піклується про розширення свого домену. Важливим у цьому плані для князя став 1559 рік. Тоді він отримав посаду київського воєводи. Київське воєводство охоплювало значну частину території сучасних українських земель. До його складу входила не лише Київщина, а й Житомирщина, землі центру й частково сходу України, що межували з Диким полем. Посада київського воєводи як давала чималі прибутки князеві, так і робила його одним із найвпливовіших політиків Великого князівства Литовського. Водночас вона накладала на Василя-Костянтина велику відповідальність. Адже Київське воєводство потерпало чи не найбільше від нападів кримських татар. Також на його землях у той час починалося формування козацтва як окремого стану з вираженими соціально-політичними претензіями. Попри те, що у В.-К. Острозького виникали серйозні конфлікти з козаччиною, про що йтиметься далі, його діяльність все ж сприяла розвитку цього нового військового стану. Загалом же уряд воєводи київського дав князю не лише дивіденди, а й створив численні проблеми.

По-різному можна оцінювати урядування В.-К. Острозького в Київському воєводстві. Дехто наголошує, що він недостатньо приділяв уваги укріпленню Києва, боротьбі з татарськими нападами тощо. Частково ці закиди є справедливими. Дійсно, увага князя більше була зосереджена на його волинських маєтностях і не часто бував він на Київщині. Та це лише один бік медалі. Усе ж за часів В.-К. Острозького в Київському воєводстві спостерігалося певне господарське піднесення, поступово йшло освоєння нових земель. У результаті цього воєводство перетворилося на одного з найбільших виробників зернових, які йшли на експорт у Західну Європу. Набирало тут силу козацтво, яке з часом стало домінуючою силою в цьому регіоні. Зрештою, за часів Василя-Костянтина Київ почав формуватися як значний релігійно-культурний осередок України. І здійснювалося це не без сприяння В.-К. Острозького.

Будучи одним з провідних представників політичної еліти Великого князівства Литовського, Василь-Костянтин не міг стояти осторонь такої події, як Люблінська унія 1569 р. На жаль, в українській історичній літературі ця подія подається однобічно, часто в негативному плані. Йдеться переважно про те, що унія відкрила широкі можливості для польської й католицької експансії на українські землі.

Насправді ж ця подія була складним явищем. І тому не слід, оцінюючи її, застосовувати тенденційний однобічний підхід. Зближення Королівства Польського й Великого князівства Литовського почалося ще в кінці ХIV ст., коли була укладена Кревська унія (1385 р.). Відтоді королі польські, як правило, водночас були великими князями литовськими. Щоправда, Велике князівство Литовське жило за своїми законами, відмінними від законів польських, і зберігало статус самостійної держави.

Король Сигізмунд ІІ Август прагнув ще більше зблизити ці політичні утворення, створити державу федеративного типу. Однак такі дії викликали спротив з боку провідних політичних кланів Великого князівства Литовського, зокрема князів Радзивіллів, які боялися втратити свої привілеї. У 1569 р. король, він же й великий князь Литовський, скликав у Любліні сейм, де були представлені як польські, так і «литовські» депутати і де мало вирішитися питання унії.

Т. Кемпа, який детально вивчив матеріали сейму і позицію на ньому В.-К. Острозького, вважав, що для князя належність Волині, а відповідно і його володінь, до Великого князівства Литовського чи до Королівства Польського була справою другорядною, головним для нього було збереження своїх маєтностей, станових привілеїв, а також привілеїв православної церкви. Таку позицію займала і його дружина. Перед від’їздом В.-К. Острозького до Любліна на сейм вона ніби сказала йому: «Шануй своє становище і свій та предків своїх княжий маєстат, не зважай, що я в тебе полька». Чи прозвучали насправді ці слова, чи це лише гарна легенда, сказати щось певне не можемо.

Князь намагався тримати дистанцію як до «литовців», що не хотіли унії, так і до польських делегатів, котрі форсували створення єдиної держави. Події розвивалися драматично. У ніч з 28-го на 29 лютого 1569 р. чільні представники «литовської» делегації таємно виїхали з Любліна. Частина руських делегатів, у тому числі В.-К. Острозький та Стефан Збаразький, залишилися в місті, але не виявляли себе на сеймі. Василь-Костянтин навіть проігнорував зустріч з королем, заявивши, що не може представляти «литовську» делегацію, до того ж почувається хворим. Шостого березня він залишив Люблін і подався до Тарнова під приводом хвороби своєї дружини, запевнивши при цьому Сигізмунда Августа, що при потребі негайно повернеться.

А тим часом польські делегати підняли питання про прилучення до Королівства Польського Підляшшя та Волині. З часом постало питання й про приєднання Київського й Брацлавського воєводств. Лідер «литовських» самостійників князь Миколай Радзивілл Рудий негайно скликав нараду «литовців» та русинів у Вільно. Однак В.-К. Острозький та значна частина руських можновладців туди не поїхали. Король, зробивши хід у відповідь, видав універсал з вимогою делегатам негайно прибути на сейм у Люблін під загрозою позбавлення посад та конфіскації володінь. В.-К. Острозький відмовився приїхати до Любліна, як і до Вільно, заявляючи про свою хворобу.

Волинські делегати на Люблінському сеймі, частина з яких були клієнтами Василя-Костянтина й діяли узгоджено з ним, заявили, що не будуть вирішувати питань без «литовських» делегатів. Сам В.-К. Острозький свідомо відтягував свій приїзд на сейм, хоча Сигізмунд ІІ Август кілька разів призначав «кінцевий термін» прибуття делегатів. Лише під тиском короля і погроз конфіскувати маєтки руські можновладці (практично одночасно, що свідчить про узгодженість їхніх позицій) прибули до Любліна. З-поміж них був і В.-К. Острозький. Сталося це 23 травня.

Наступного дня відбулися своєрідні «політичні торги» між королем і руськими, власне українськими, можновладцями. Останні висунули дві головні вимоги: збереження традиційного особливого статусу руських князів, а також збереження привілеїв православної церкви. Сигізмунд ІІ Август прийняв ці умови. Після цього руські магнати підписали акт про входження Волинського, Київського та Брацлавського воєводств до Корони Польської. Підляшшя було інкорпороване ще до того. Двадцять п’ятого травня король видав універсал про це приєднання з наказом шляхті означених земель присягнути на вірність Короні Польській. Інакше їхні володіння можуть бути конфісковані.

Після такої «зради» руських делегатів «литовці» змушені були піти на компроміс і погодитися на унію. Велике князівство Литовське (правда, тепер уже без більшої частини українських земель) разом з Короною Польською створили одну державу, яку часто в літературі іменують Річчю Посполитою.

Формально руські можновладці (а з-поміж них і В.-К. Острозький) нічого не втрачали. Вони разом зі своїми землями перейшли з однієї державно-політичної структури в іншу, зберігши при цьому свої привілеї. Більше того, саме після Люблінської унії спостерігається новий спалах князівської потужності. «Княжата головні» спрямовують свою енергію на закріплення позицій у регіонах, де знаходилися їхні маєтки. Вони перетворюють свої володіння на «держави», стаючи там повними господарями. Навіть відмовляються виконувати королівські й сеймові постанови. Князі розширюють свої володіння далі на південь і схід – степові території України, освоюючи пустки і скуповуючи землю в дрібної шляхти. Вони відразу перебирають на себе або на своїх родичів місцеві посади старост. Наприклад, В.-К. Острозький перебирає на себе староство Білоцерківське, яке згодом передає сину Янушеві. Януш же тримав також староства Богуславське, Канівське, Корсунське, Переяславське, Черкаське. Посади старост давали можливість контролювати перерозподіл землеволодінь у регіоні й забезпечували чималі прибутки.

Ця інвазія руських, переважно волинських, можновладців на землі Центральної України, яка підтримувалася урядовими колами Корони Польської, мала як свої позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, йшло освоєння нових земель, та з другого – спостерігалося витіснення звідси дрібних землевласників, зокрема козаків. Звідси конфлікти між козаками й переважно руськими, а не польськими (!) землевласниками. Ці конфлікти виливалися в козацькі повстання, кульмінацією яких можна вважати Хмельниччину. Пригадаймо, що перше велике повстання українських козаків під проводом К. Косинського було спрямоване не проти поляків, а проти своїх же князів Острозьких, а головний суперник Богдана Хмельницького, «гроза козаків» Єремія Вишневецький, був не польським, а руським князем, родові володіння якого знаходилися на Волині.

На жаль, не всі домовленості, укладені під час Люблінського сейму 1569 р., виконувалися. Зокрема, це стосувалося збереження привілеїв православної церкви. Після унії спостерігаємо поступову втрату православними своїх позицій в Україні та Білорусії. Але чи була винна в цьому лише Люблінська унія? Звісно, урядові кола Речі Посполитої проводили прокатолицьку політику. Однак чи мала б ця політика поважні наслідки без підтримки її руськими можновладцями? Адже останні – про це вже йшлося – були майже абсолютними господарями у своїх володіннях.

Саме наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. бачимо поступовий перехід українських князів та шляхти з православ’я в католицизм. Торкнулося це й родини В.-К. Острозького. Два його сини, Іван (Януш) та Костянтин, змінили віру на католицьку. В українській історіографії часто релігійні конверсії трактувалися як результат насильства з боку католиків. Насправді ж руських князів та шляхтичів ніхто не силував до цього. Здебільшого то була справа їхнього особистого вибору. Маючи змогу бувати в Польщі та країнах Західної Європи, вони знайомилися з надбаннями західноєвропейської (переважно католицької) культури, яка ввібрала в себе елементи Ренесансу. Католики пропонували кращу систему освіти, ніж православні, у них було розвинуте книговидавництво, театр, образотворче мистецтво, скульптура, архітектура. У такій ситуації православні князі й шляхтичі віддавали перевагу католикам перед православними. Звісно, були й інші причини – політичні, міркування кар’єрного росту тощо. Проте культурний чинник відігравав чи не найголовнішу роль.

Певно, одним із перших руських аристократів, який усвідомив небезпеку культурної експансії католиків, був В.-К. Острозький. Тому бачимо, що саме незадовго після Люблінської унії він засновує Острозьку академію (близько 1576 р.), закладає в Острозі одну з найбільших друкарень у той час в Україні, видає Острозьку Біблію (1580—1581 рр.), при його дворі формується гурток вчених-полемістів, які дискутували з католиками. В.-К. Острозький намагався створити такий модернізований варіант руської (української) культури, яка б, залишаючись православною в основі своїй, ввібрала досягнення культури західноєвропейської і могла дієво протистояти наступові католицизму.

Однак повернімося до Люблінської унії. Компромісна позиція В.-К. Острозького під час Люблінського сейму 1569 р. обумовлювалася й суто особистими моментами. Річ у тім, що саме тоді розгорнулася боротьба за «тарновську спадщину», на яку претендував князь. І йому в цій справі конче потрібна була підтримка короля. Згода В.-К. Острозького на унію може виглядати як «політичний бартер»: я підписую унійний акт, але мені дають можливість заволодіти землями мого тестя.

Історія боротьби за «тарновську спадщину», що супроводжувалася драматичними моментами, виглядає таким чином. У 1561 р. помер коронний гетьман Ян Тарновський, залишивши після себе величезні земельні володіння. Його маєток вважався найбільшим у Короні Польській. Незадовго після цього, у 1567 р., помер його син Ян Криштоф, котрий успадкував ці маєтності. У такій ситуації прямою спадкоємницею Тарновщини стала Софія – дружина Василя-Костянтина.

Незадовго перед смертю Яна Криштофа, дізнавшись про його хворобу, В.-К. Острозький негайно прибув до Тарнова. Треба віддати належне Василю-Костянтину: коли йшлося про маєткові справи, він діяв рішуче та енергійно. У певному сенсі це була його стихія. На руках В.-К. Острозького і помер Я. К. Тарновський. Князь відразу перебрав на себе господарювання й організацію поховання швагра. Він розпустив залогу Тарновського замку, а на їхнє місце привіз своїх воїнів.

Відтоді почалася жорстока боротьба за Тарновщину з представниками бічних ліній роду та іншими зацікавленими особами, що набула навіть міжнародного характеру. Та, власне, тут було за що боротися. Адже після покійного в спадок мали перейти місто Тарнов із замком, 80 сіл у Краківському й Сандомирському воєводствах, місто Хмелів та значна частина міста Опатова, 12 сіл на Перемишлянщині, місто Тернопіль з волостю, Тухля, Сколе та 12 інших сіл у Карпатах, 20 сіл на Львівщині та маєтність Раудніце з околицями в Чехії.

В.-К. Острозький, ведучи боротьбу за Тарновщину, намагався продемонструвати своє безпосереднє відношення до тестя й швагра. Після організованого князем пишного поховання Яна Криштофа він спорудив йому, як і гетьману, ошатний надгробок, котрий став найкращим ренесансним надгробком у всій Польщі.

Претендентом на «тарновську спадщину» став один із представників бічної лінії роду – Станіслав Спитка Тарновський. Йому в цій справі допомагали коронний мечник Андрій Зборовський та уже згадуваний молодий чоловік Беати Ольбрехт Ласький, який у черговий раз скористався нагодою допекти В.-К. Острозькому. Ситуація особливо загострилася під час Люблінського сейму 1569 р. Тоді В.-К. Острозький демонстративно виїхав до Тарнова, даючи зрозуміти королю, що його позиція буде залежати від вирішення справи успадкування Тарновщини. Сигізмунд ІІ Август, зі свого боку, затягував вирішення питання, не виявляючи прихильності до жодної зі сторін. Противники В.-К. Острозького почали поширювати чутки про можливе захоплення Тарнова з допомогою військових сил. Князь же хотів вирішити справу через суд.

Передбачаючи можливе збройне протистояння, В.-К. Острозький разом із дружиною виїхав із Тарнова до добре укріпленого замку у Вевюрках, прихопивши з собою найцінніші речі. Весною 1570 р. розпочалися справжні військові дії. Тисячний загін малопольської шляхти на чолі з А. Зборовським у ніч з 17-го на 18 квітня оточив Тарнов, і противники В.-К. Острозького взяли Тарновський замок. Однак місто, позитивно налаштоване до князя, не здавалося. Цей збройний конфлікт викликав великий резонанс у Польщі. Король змушений був створити спеціальну комісію для розслідування справи.

А тим часом на допомогу противникам В.-К. Острозького йшли угорські загони, навербовані О. Лаським. Отже, конфлікт почав набирати міжнародного характеру. Сенатори та посли, що збиралися на сейм до Варшави, пригрозили войовничим «тарновчикам», що підуть проти них спільним походом як на «неприятелів держави», а також назвали їх зрадниками, які приводять у державу чужоземні війська. Король покликав винуватців конфлікту на сеймовий суд. Це певним чином остудило їхні гарячі голови. В.-К. Острозький привів свої загони з Волині. Вони зняли з Тарнова облогу й оточили замок, де сховалися бунтівні «тарновчики».

Поки сейм розглядав «Тарновську справу», 1 липня 1570 р. при пологах померла дружина В.-К. Острозького Софія, народивши йому сина. Смерть дружини викликала депресію князя. Тим більше, що застала вона його на сеймі у Варшаві. Зрештою, 8 липня того ж року король вирішив питання з «тарновською спадщиною» на користь В.-К. Острозького (правда, не зовсім так, як хотілося князю) – землі Тарновщини тепер переходили у володіння Василя-Костянтина.

Хоча виграв справу В.-К. Острозький дуже дорогою ціною, проте цей виграш значив для нього дуже багато. Чи не вперше русин отримав таку значну перемогу над поляками на території Королівства Польського. До того ж Тарновщина включала етнічні українські території на Заході, яким з часом В.-К. Острозький почав приділяти значну увагу. Він посприяв розбудові карпатського села Тухля. Задля зміцнення своїх позицій на Тарновщині В.-К. Острозький розпочав тут будівництво фортифікаційних споруд. Чи не найкращим прикладом такої діяльності може вважатися замок у Старому Селі поблизу Львова, який вважається одним із найбільших у Західній Україні. Замок зведений у формі неправильного п’ятикутника з вежами на кожному куті і шостою посередині південної стіни. Мистецьке оформлення замкових споруд зачаровує й понині, хоча замок повністю не зберігся.

Невдовзі після отримання Тарновщини Василь-Костянтин повертає в майже повному обсязі спадщину свого батька. 25 січня 1573 р. помер чоловік Гальшки Лукаш Гурка. Закономірно, могли знову з’явитися претенденти на руку княгині. Василь-Костянтин, бажаючи не допустити цього, повівся рішуче. Він як опікун Гальшки послав свого сина Януша, аби той привіз її до Дубна, що й було зроблено десь у серпні – на початку вересня цього року.

Розпочався новий виток боротьби за «острозьку спадщину». У вересні 1573 р. до луцьких ґродських книг був внесений заставний запис, підписаний Гальшкою, за яким вона визнавала перед дядьком велетенський борг у сумі 152 400 коп грошей литовських. У рахунок цього боргу записувалися всі маєтності Гальшки. Даний борг «обґрунтовувався» тим, що Василь-Костянтин мав витратити гроші на звільнення матері Гальшки, Беати. Як уже зазначалося, остання неофіційно була ув’язнена своїм чоловіком О. Лаським у замку Кежмарк. Заради справедливості слід сказати, що В.-К. Острозький справді зробив певні кроки для звільнення Беати і вона отримала волю. Однак ця непогамовна жінка недовго втішалася свободою. Будучи хворою, вона так і не змогла покинути Словаччину, де й померла в 1576 р. Щодо О. Ласького, який реально володів маєтностями Гальшки й Беати, то він ще за життя останньої одружився. Це було двоєженство (бігамія), яке каралося законами християнських держав. Незважаючи на різні інтриги, до яких вдавався О. Ласький і про які можна довго розповідати, він все ж втратив «свою» частину Острожчини, і вона реально перейшла до Василя-Костянтина.

Формально крапку в передачі частки Острожчини сім’ї Василя-Костянтина поставив заповіт Гальшки, даний у Турові 16 березня 1579 р. Згідно з цим документом, княгиня передавала свої маєтності після смерті синам свого дядька – Янушу, Костянтину, Олександру. Проте тут був один нюанс: як уже йшлося, ці маєтності були заставлені В.-К. Острозькому, який фактично володів ними. Тобто цей заповідний запис міг означати лише те, що після смерті Василя-Костянтина вони перейдуть до його синів. Цікаво, що в заповіті Гальшки вперше згадана академія Острозька. На її потреби, а також на шпиталь і на монастир Святого Спаса біля Луцька княгиня жертвувала 6 тисяч грошей лічби литовської – на той час доволі значну суму. Невдовзі після цього Гальшка померла. Точна дата її смерті невідома, але дослідники припускають, що це сталося в 1582 році.

Таким чином, В.-К. Острозький, зосередивши у своїх руках спадщину свого батька та Яна Тарновського, став найбагатшою людиною Речі Посполитої. Згодом про його багатство почнуть складати легенди, про те, як щедро тратив князь гроші, в тому числі й на непотрібні витребеньки. Однак, як це часто буває в легендах, у цих розповідях є чимало вигадок і перебільшень.

Незважаючи на величезне багатство, «вага» князя в політичному житті Речі Посполитої не була співмірною його статкам. Це ніби є ще одним доказом того, що в політиці не завжди гроші відіграють головну роль. І обставини життя, і виховання, й освіта не зробили з Василя-Костянтина «великого політика». Він віддавав перевагу облаштуванню власного князівства перед політичною грою в Речі Посполитій. Зрештою, у великих політичних іграх він не завжди поводився вміло і не завжди йому фортунило.

Щоправда, назвати його маргінальним політиком не можна. У середині 70-х рр. ХVI ст., після смерті короля Сигізмунда Августа, який не залишив після себе спадкоємця, відбулися в короткому часі двоє виборів королів. Спочатку обрали на престол француза Генріха Валуа, який швидко втік до Франції, а потім – угорця Стефана Баторія. У період безкоролів’я серед можливих претендентів на корону називалося й ім’я В.-К. Острозького. Однак його кандидатура була малореальною – тим більше, що він дотримувався православного віровизнання.

І все ж, на нашу думку, ці малореальні претензії на королівське достоїнство, підігріті відповідними чутками, не могли не вплинути на В.-К. Острозького. Він починає демонструвати свої «королівські амбіції» – правда, не стільки на загальнодержавному рівні, скільки на рівні місцевому, українському.

Так, князь замовляє пишний скульптурний надгробок у ренесансному стилі для свого батька, похованого в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (цей надгробок зберігався в соборі до 1941 р., допоки цей храм не був підірваний). Слід зазначити, що в православній церкві не існувало традиції встановлення подібних надгробків. Та річ не тільки в цьому. На надгробку Костянтин Іванович зображений з короною. Звісно, цю корону можна потрактувати як князівську, а не королівську. Але в той час надгробки з короною робилися переважно для королів. Споруджуючи надгробок, Василь-Костянтин робив це не лише для батька, але, в певному сенсі, й для себе. Він ніби хотів підкреслити особливий статус князів Острозьких.

Порівняння Василя-Костянтина з монархами, натяки на його монархічне достоїнство часто-густо трапляються в панегіричній літературі, яка створювалася на замовлення князя. У відомій Острозькій Біблії вміщена передмова, де Василь-Костянтин ніби порівнюється з римським імператором Костянтином. Поширеною стає версія, що предком Острозьких був король Данило Галицький. Зокрема, вона знайшла свій яскравий вияв у згадуваній поемі С. Пекаліда «Про Острозьку війну…». Таким чином утверджувалася думка, що представники цього роду можуть претендувати на монарше достоїнство.

У листах В.-К. Острозький писав: «Ми, Костянтин, з Божої ласки князь на Волині». У той час так себе іменували суверенні правителі, наголошуючи на тому, що їм влада дається не від світської особи (хай навіть найвищої в соціально-політичній ієрархії – короля, імператора), а з ласки Божої.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.