НАС НАБРАЛОСЯ СІМНАДЦЯТЬ
НАС НАБРАЛОСЯ СІМНАДЦЯТЬ
Заметушився фрайштадтський табір.
- Хто поїде?
- Кого відпустять?
- Скільки дозволить начальство?
- Як переберуться?
- Хто поїде?
- Всі поїдемо.
- Ой, пустіть, пустіть на волю !..
- Не можна всім.
- Я! Я! Я!
- І я.
Я теж хочу - до божевілля, до смерти хочу їхати туди, де ще є час прикласти рук, і сил, і набутих у Фрайштадті знань, і нажитого в Мазурських багнах, на пруських степах-рівнинах, у Карпатських горах, на дебреценських долинах, гаймашкерських каторгах - гіркого досвіду життьового, - я до божевілля хочу туди, де вимальовуються обрії нового, безмежно прекрасного, вільного людського життя!
- А старенький (професор Ст.Смаль-Стоцький) каже, що вас, пане Кобцю, треба десь отак років на десять за грати законопатити - непоганий поет би з вас виробився...
- А-а-а !.. Я того не переживу!
Тоді і я - між сімнадцятьома.
Тільки не сімнадцятий, бо сімнадцятий - Максим Лелюхін.