X На руїнах св’ятинь — старі й нові моди

X

На руїнах св’ятинь — старі й нові моди

Час, призначений мені на перебування в Києві, добігав кінця. Минув вже умовлений 9-тий, а мої товариші не верталися. Поволі мене почав огортати неспокій. Все таки я вирішила піти без них оглянути хоч дещо в Києві і до театру. Тому, що мене, як уже говорила, ніхто не хотів провести я вибралась вихідного в Лавру. Хай хоч оком кину на віковічні святощі українського народу. Якось допиталась трамваю і війшла з дивними почуваннями на святу колись землю. Тут при вході я купила квиток, що дозволяв мені прилучитись до екскурсії, так як ніякого друкованого проспекту не було. По тому місті манастирів і церков, мабуть не всюди доступному, треба було вміти ходити.

Швидко пробіг з нашою групкою молодий жидок через преображенський собор з його чудовою візантійською поліхромією, що залишила в мене непогашену тугу і сильну постанову ще раз туди зайти й самотою побути та подумати в соборі. Та не довелось…

Потім заведено нас до невеликого, поземого будиночку, де був антирелігійний музей: карикатури ченців і попів, лозунги, матеріял, що доказував, що всі вони були ворогами народу, а релігія обманом і опіюмом народу. Всього не було багато, та наш екскурсовод затримався там чи не найдовше пояснюючи нам це все відповідним способом, та провадячи між нами антирелігійну пропаганду.

З полешенням покидали ми цю галерію карикатур, та пішли в печери. Сходити треба було по стрімкому узбіччі гори сходами вниз. Було два відділи, один нижче другого, переділені якимось дімком, що був колись церковцею. З неї сходилось далі вниз крутими коридорами, довбаними в землі, освітленими електричними жарівками. В жовтій глині були ніші, а в них, найчастіше за склом, мощі чи то голі, чи поприбирані в ризи, якщо це були які святі чи богоугодники. В інших печерах накидано безладно кісток. Найчастіше під такою печерою виднівся напис, що пояснював, кого тут поховано. Відношення відвідувача могло бути різнобічне: кого вела тут цікавість, хто все таки пошепки й потайки складав молитви — головно старші бабусі. Я ж бачила мумії не в одному музеї і цей добре знайомий вигляд не робив на мене ніякого окремого враження. Дивувало, що радянська влада зберігала все це в такому порядку. Чи вважала собі вона, що насмішливі та часто для українця образливі пояснення отого шмаркатого екскурсовода «діб’ють вже побитого ворога», яким була релігія?

В се ж в маєстатичній мовчанці стояла свята гора, сяючи в зимовому сонці безліччю присадкуватих візантійських бань. У підніжжа її вився Дніпро — на жаль покритий грубим шаром льоду та заметений снігами — а там тягнувся в безкрай український чорнозем, працівник якого віками плив з вірою й поклоном до своєї Святині. Вже здалеку, помітивши сяйво золотих церков, кидався навколішки і з сльозами в очах вітав свого Бога, своє прекрасне місто і його святих. Хай вони й будуть тільки мрією його, його казкою про кращі щасливіші країни в божих садах. Хай будуть витвором його поезії й його творчого духа. Але ж він був його ціннощами й його культурним надбанням.

Тож ясно, що він стрічав образливі пояснення та лайливі доклади екскурсовода кам’яним обличчям, без усміху й хочби мовчазної згоди. Обличчя учасників були такі ж холодні, безвиразні, як всюди, а їхні уста сковані такою мовчанкою, якою мовчали всі народи Союзу.

Екскурсія пробігла дуже швидко і покидаючи Лавру, я обіцяла собі вернутись сюди ще раз та самотою подумати над усім і насолодитись красою цього чудового місця. Мені так хотілось бути тут весною як зацвітуть сади що в них купаються золотобанні церкви, мріючи казку давньої старовини, співаючи сонцю пісню ясних історичних леґенд.

Та не довелося і, мабуть, і не доведеться…

З Лаври я поїхала до Г-ц., що запросила мене до себе на обід.

Великий комплекс будинків, що мали ч. 5 пл. Калініна, нелегко було знайти. Такого безладдя, як в числах київських кам’яниць, я ще не бачила. Досить було балагану в Празі з старими й новими числами, але, щоб ви в білий день обійшли невеличку площу декілька разів, шукаючи п’ятого числа, і не могли його ніяк знайти, і щоб біля 1 що повторювалось кілька разів була 18, а рідко хіба де траплялося. Нарешті виявилося, показалось, що ця нещасна п’ятка була в бічній вуличці, та знову було їх декілька брам одні твердо замкнені, інші забиті дошками, а ще другі відкриті та без сходової клітки з середини. Вишукати потім мешкання було ще важче, як дім, і нарешті в сліпому мурі я знайшла замасковані двері, до фантастичним способом приміщено якесь мешкання. На жаль, на запит, де таке число мешкання, відповідали незмінним — не знаю. Скрегочучи зубами, я вийшла на подвір’я і відтіля, розшукуючи сліпі мури, знайшла ще неготову сходову клітку і там власне було таке число мешкання.

Взагалі треба сказати, що це ославлюване будівництво, виглядало власне так як його описував Зощенко. Нові доми, до яких я входила, були завжди непокінчені, хоча мали вже за собою десять і більшелітнє життя. В брамах були дошки, що хиталися, сходові клітки невикінчені, запланований шиб на вінду обов’язково забитий дошками. Клямки при дверях відірвані, двері неприлягаючі. На цю обставину я звернула увагу в гуртожитку школи, коли в мене питали, як мені подобається їхній гуртожиток. На який як вже вище зазначила, були горді. Я похвалила тільки ж зауважила, що ні двері, ні вікна не прилягають, двері не замикаються, так що між одною і другою частиною є широка щілина, ключ не пасує, клозети незакінчені — без дошок, ручок до стягання і др. — було їм неприємно та, вони винувато виправдувались, що це робиться все масово, стандартні частини, що будівництво дуже розгорнене і немае стільки рук і стільки матеріялу, що потрібно… Потім, працюючи у Львові, я мала можливість збагнути цю справу аж надто добре, та ще й на своїй шкурі й нервах пірнувши в ніколи нескінчені ремонти, які робили державні підприємства, що ніколи не мали потрібних складових частин, що працювали на одну зміну робітниками, що кидали знаряддя, відробивши ставку. Коли ж вони працювали на дві зміни, на місце попередних приходили інші і брались до справ, яку робили інші. Коли робота не складна — йшло. Коли ж робота була складніша, справа псувалася.

У цієї лікарки, що працювала в Наркоматі, як високий службовець — потім я довідалась, що теж мала ступень «замнаркома» (таких було багато і мабуть кожен шеф своєї ділянки так називався) я пізнала життя середньої інтелігентської сім’ї. Ви входили до передпокою, в якого ліворуч була кімната цієї лікарки, а власне дві кімнати. Просто була кімната оцієї Жені школярки, що жила там з мамою, праворуч знову ж жила якась самітна товста жінка. Коли всі відходили до праці, вона сама залишалась в цьому збірному мешканні. Кухня була одна, але й вона була мабуть зайва, бо всі ці люди харчувалися на місцях праці. Все таки було це місце, де кожна господиня мала всій прімус, на якому варила вечерю чи щось інше. Так і моя товаришка зварила курку, подаючи юшку з тістом та курку з картоплею. Обоє з чоловіком були дуже вдоволені, що сьогодні обід в хаті, що можуть відпочити і хвалили, що «куріця замечательна». Говорили по-російськи, до мене по-українськи. Скромну й невеличку хату мали влаштовану подібними меблями, як К-ченки, мали радіо і патефон, що був їхніми гордощами. Для моєї приємности грали плити з українськими піснями, головно оперними аріями, як от діялог Одарки з Карасем, «Ой не ходи Грицю» та ін.

Жили вони так: вона працювала цілий день в Наркоматі, де як високий службовець мала необмежений час праці. Найчастіше приходила до дому пізнім вечором. Хазяїн був інженером, директором фабрики. Як всі нові громадяни СССР, він вийшов з робітників, перейшов через Робфак та технікум і мав вже дорогу до «каріє’ри» простелену. Заробляв 700 крб, вона 900. Коли взяти під увагу, що європейський мужеський одяг коштував сім тисяч крб., картоплі коштували залежно від місця і пори 2–3 крб — не було воно надто багато. Тож одягнені були мої хазяї, як всі інші. Її чорний берет та вимняле пальто і стоптані півчеревики не зраджували великого добробуту, або ще й так, що зраджували задоволення тим, що було. Вона була завжди вдоволена й усміхнена, а може надавали їй такого вигляду зуби, що з горішньої щелепи стриміли, не прикриті губами.

Пообідавши, на моє прохання ми пішли все таки трохи оглянути Київ, тобто до Софійського Собору та на Володимирову гірку, що було близько від них. Софійський Собор ми тільки відвідали мимоходом. Він був у ремонті, чи таки й загалом склепіння були штемпльовані стовпами, вражала височінь і притушені барви мальовил. З якимсь болючим почуванням я розглянула марморну домовину «кажеться» Ярослава Мудрого, як було написане біля неї. Це був знову музей. Нашвидку я оглянула фрески на стіні, що вела на хори. На хорах була виставка, що показувала здобутки радянської культури в числах і графах, та теж протиставлячи їх царським часам переводила антирелігійну пропаґанду. Так хотілось би було, щоб оці вартісні для українського народу місця було залишено в спокою, хай вже для повільного вмирання під пилом років, що з гомоном котились понад ними, алеж в сонній тиші й святому мріянні леґенди.

Мої товариші заховувались неприродно голосно й задиркувато, явно насміхаючись з усього, що мало познаки історії чи релігії. Коли ж ми вийшли з Собору, куди я теж вирішила вернутись колись сама, я запитала в них про їхню народність. Відповідь звучала: ми Українці. Коли ж ми зійшли на літературу й сучасних письменників, вони не знали їх навіть з прізвища. Нарешті я добре присіклась до них, мовляв: які ви українці, коли не знаєте своєї мови й літератури, а насміхаєтесь з власних історичних пам’яток? Вони тоді з’ясували, таку неясну досі ситуацію: вони євреї! Цілий мій розмах до них і напруга «шовіністична» так наче б зразу ж відплили, і я дивувалась тільки одному: як тяжко відрізнити у них жида від українця. Обидва типи чорні, мають горбатий ніс, а радянський жид, вирваний з торгівлі й ремесла та ушляхетнений в усіляких Наркомах, заволодівши насправді над українцями, трохи все таки засимілювався. Адже там, ідучи за вказівками Партії, поголовним явищем були подружжя українсько-єврейські, з чого вже виходили «чистокровні» українці, що не знали ні своєї мови, ні історії, говорили по російськії, звали себе українцями, бо жили на Україні і творили те, до чого прагнула радянська влада: один радянський народ, без національних і віроісповідних різниць. Хто хоче, може замість «радянський» підставити «русский» буде теж правильно.

В театрі була я раз, діставши з Спілки Письменників квитки до льожі письменників та товариство секретарки. Театр Франка робив враження старої буди, було там холоднувато, товариство таке, як всюди, одяг як до праці й на вулицю: сірий й потворний натовп, що говорив по-російськи. Сидів й уважно слідкував за дуже доброю грою в дуже добрій українській мові. Було враження, наче б український театр приїхав на гастролі до якогось далекого міста Союзу.

В опері я не була, очікуючи все таки моїх товаришів. Так і не довелося.