Неприйняття Майдану

Таким чином, ставлення до першого президента лишалося на межі між нейтральним та позитивним. Після приходу Віктора Медведчука на посаду голови Адміністрації президента Кучми позиції СДПУ(о) в парламенті та країні значно зміцнилися, але натомість сам Леонід Кравчук, котрий уже давно асоціювався з цією політичною силою, залишався швидше над грою, аніж у самій грі. Весь гнів опозиція спрямовувала саме на Медведчука, якого називали «сірим кардиналом» Кучми. Одначе СДПУ(о), до якої входив Кравчук, «партією влади» не стала. А значить, лишалася чимось на зразок «третьої сили», котра врівноважувала парламент, знаходячись між опозиційними «Нашою Україною» та Блоком Юлії Тимошенко і явно провладними «регіоналами», які почали формуватися в повноцінну партію ближче до 2003 року, тобто з наближенням президентських виборів. У 2002 році Леонід Макарович нагадав про себе черговою книгою з власним прізвищем на обкладинці. Називалася вона красномовно – «Маємо те, що маємо», і в ній автор, аналізуючи стан сучасної України, крім усього іншого стверджує: свого часу групою осіб було проведено ледь не цілу кампанію, де його називали не першим, а другим президентом держави. За його словами, відлік президентів України некоректно вести від Михайла Грушевського, оскільки він не був президентом, а лише главою Центральної Ради, себто спікером парламенту. Це була не перша книга Кравчука. У 1993 році побачила світ вибрана збірка його статей та виступів під загальною назвою «Є така держава – Україна», а в 2001-му вийшла книжка Кравчука «Держава і влада: досвід адміністративної реформи».

Проте ставлення ліберально-демократичної та націонал-патріотичної спільноти до Леоніда Макаровича змінилося під час подій осені-зими 2004 року, які лишилися в історії України під назвою «помаранчева революція». Тоді Кравчук однозначно заявив про свою підтримку кандидата від влади. «З усіх претендентів на найвищу посаду в державі Віктор Янукович здатен найефективніше та найоперативніше справитися з проблемами, які стоять перед Україною», – саме так пояснив він своє рішення підтримувати кандидата в президенти, прем’єр-міністра Віктора Януковича. Свій формальний статус у передвиборній команді прем’єра пан Кравчук напівжартома визначив як «старший з агітації». Кравчук у передвиборні дні виклав своє бачення особливостей нинішньої кампанії, детально аргументувавши позицію власну та своєї партії – СДПУ(о). На його думку, корінна відмінність виборів-2004 від попередніх – на порядку денному зміна влади. Ще однією особливістю цих виборів Леонід Макарович вважав те, що вперше главу держави українці обирають за наявності потужної опозиції, а також впливових фінансово-промислових груп. Україна, на переконання першого президента, вступила в новий етап свого розвитку економічного зростання та політичної стабільності. Роблячи свій вибір щодо форми участі в президентських перегонах, об’єднані «есдеки» виходили з того, що час кандидата від СДПУ(о) ще не прийшов. Принаймні, так вважав сам пан Кравчук. «Усі свої зусилля ми зосереджуємо на парламентських виборах 2006 року», – окреслив він більш віддалену партійну стратегію. Стосовно ж президентських перегонів 2004-го, за словами Леоніда Макаровича, позиція партії вже визначена повністю – і політично, й організаційно. Суть її – забезпечити перемогу Віктора Януковича. Кравчук пообіцяв: об’єднані есдеки як члени передвиборної коаліції кандидата Януковича працюватимуть активно, настирно, але суворо в рамках Конституції та законів України.

Тезово аргументи на користь третього президента Віктора Януковича з уст президента першого виглядали таким чином: Янукович добре зарекомендував себе керівником одного з найскладніших регіонів – Донецького, який він спромігся зробити іншим – і в економічному, і в соціальному сенсі. На його користь також свідчать результати роботи на посту прем’єр-міністра. Очолюваному Януковичем уряду вдалося досягнути багато чого, що не вдавалося жодному з попередніх урядів, був переконаний Леонід Кравчук. Серед досягнень, на думку першого президента, – високе економічне зростання при низькій інфляції, ліквідація ручного управляння бюджетом, зниження податку на фізичних осіб, реальний ріст добробуту громадян. Віктор Янукович, на думку Леоніда Кравчука, є людиною слова, яка виконує те, що обіцяє, а чого не збирається робити – не обіцяє. При цьому Леонід Макарович висловив упевненість, що в разі перемоги Януковича ні про яку дискримінацію регіонів залежно від виявлених на виборах політичних симпатій їхніх мешканців навіть мови бути не може. За словами Леоніда Кравчука, червоною ниткою через усю програму Віктора Януковича проходить думка про те, що Україна – єдина. Коментуючи на прохання журналістів окремі аспекти передвиборної кампанії, яка розгорнулася, перший президент України висловив негативне ставлення до ідеї підписання кандидатами угод про чесні вибори: «Я не знаю, чи підпише угоду про чесні вибори Віктор Янукович, але якби він мене запитав, я не радив би йому цього робити».

Під час президентських виборів-2004 кандидат від влади Віктор Янукович та кандидат від опозиції Віктор Ющенко зійшлися у політичному двобої. Опозиція готувала суспільство до того, що влада вдасться до масових фальсифікацій. Влада до подібних фальсифікацій справді вдавалася, особливо – на Півдні та Сході України: часом доходило до того, що молодики кримінальної зовнішності просто били довірених осіб опозиційного кандидата. Як наслідок цього, після другого туру виборів опозиція вивела народ на майдан Незалежності в Києві, вимагаючи скасувати сфальсифіковані результати, котрі свідчили про перемогу Януковича над Ющенком. Протистояння тривало кілька тижнів, опозиція перемогла, відбувся третій тур голосування, що не передбачала Конституція України, і Ющенко переміг. Проте ціною перемоги стали поправки до Основного Закону, які перетворювали країну з президентської республіки на парламентсько-президентську, значно обмеживши повноваження глави держави. Таким чином, політична система України знову стала такою, якою була за часів президентства Леоніда Кравчука. Більше того: в ті дні Леонід Макарович брав активну участь у тому, аби подібні поправки до Конституції були внесені й належним чином проголосовані в парламенті. Отже, Леоніда Кравчука цілком можна вважати одним з батьків політреформи 2004 року.

«У Верховній Раді зразка 1991 року було дві групи депутатів, – згадував Кравчук за кілька років причину такої своєї наполегливості. – Одні вважали, що посада президента не потрібна, що Голова Верховної Ради є найвищою посадовою особою і що парламентська республіка забезпечує нормальний ритм роботи всіх державних органів управління. Скажу відверто, я погоджувався із цим. Бо не бачив потреби запроваджувати посаду президента за наявності ефективної Верховної Ради та уряду. Проте посаду все ж таки ввели. Але коли прийшов Кучма, він скасував усі мої укази, які торкалися формування влади. Таким чином, наша політична еліта всі наступні десять років керувалася лише власними інтересами. Вона була і є невігласом у справі формування держави, влади». З одного боку, Леонід Кравчук давав зрозуміти – саме авторитаризм Кучми призвів до появи Майдану. З іншого – підклав новій владі свиню. Адже тепер за можливість керувати країною почали змагатися Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, президент і прем’єр-міністр. І якщо вчорашні соратники сьогодні, після перемоги, не почнуть домовлятися, їхній союз виявиться нетривалим. Це призведе до розколу як у парламенті, так і в країні. І Леонід Кравчук це прекрасно розумів. Він, досвідчений політик старого вишколу, бачив: молодше покоління політиків домовлятися не вміє і не хоче. Тому сьогодні багато хто з політологів натякає: саме зусиллями Кравчука народ в Україні знову має не ту владу, яка потрібна, а ту, яку має. «Ні Віктор Федорович, ні Віктор Андрійович не є приватними особами, які можуть між собою битися «хто кого переможе», – говорив Кравчук, оцінюючи стан діючої української влади трьома роками пізніше, коли Янукович на деякий час повернув собі прем’єрське крісло. – Вони посідають такі посади, які можуть привести в дію або мир, або протистояння. Тому як би вони негативно один до одного не ставились, вони мусять це зробити для України. Або піти з посад. Іншого шляху я не бачу».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.