Поразка президента

Поразка президента

Парламентські вибори весною-літом 1994 року засвідчили інший тривожний факт: поділ між демократами та, як їх тоді називали, «партократами» в Україні відбувався за регіональними та національними ознаками. Якщо Схід охоче віддавав свої голоси лівим, то Захід голосував за правих. Користуючись своєю невеликою чисельною перевагою та роз’єднаністю у стані їхніх суперників, соціалісти і комуністи перебрали керівництво у найважливіших парламентських комісіях і провели на посаду Голови Верховної Ради Олександра Мороза, керівника Соціалістичної партії і лідера «групи 239» у попередньому парламенті. Вибори 1994 створювали враження, що Схід і Захід України за перші три роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а, навпаки, все більше дрейфують у різні сторони. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями і росіянами, комуністами і націоналістами, Сходом і Заходом. Зокрема з такою оцінкою виступило наприкінці 1993 року ЦРУ. Згідно з іншими прогнозами, Україна мала неминуче повторити шлях Білорусії, яка після обрання влітку 1994 року президентом Александра Лукашенка пішла на відновлення союзу з Росією.

За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало. Якщо 1991 року майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 року в боротьбу за президентське крісло включилися лише 11, з яких 7 були зареєстровані кандидати в президенти. Серед них були Леонід Кравчук, Іван Плющ, Олександр Мороз та екс-прем’єр Леонід Кучма. На боці діючого президента грали всі державні засоби масової інформації. Телевізійних каналів, як і газет, у той час було ще небагато. До того ж нечисленні комерційні канали стояли осторонь політичної боротьби. Натомість ефір УТ-1, каналу, доступного практично кожному українцеві, в кого був телевізор, повністю підтримував Кравчука, подаючи його як єдиного рятівника нації та людину, котра зробила незалежність України можливою. Тоді як проти «червоного директора» Леоніда Кучми була розгорнута цілеспрямована пропаганда, адже основним конкурентом діючого президента вважався саме Леонід Данилович. До реклами Леоніда Кравчука долучалися УТ-2 та УТ-3, хоч вплив цих каналів був набагато меншим.

Антикучмівська пропаганда під час тих виборів набула такого масштабу, що сам Кучма навіть у якийсь момент зібрався знімати свою кандидатуру. Якби це сталося, найбільш реальним претендентом на президентське крісло став би Олександр Мороз. Головний опонент Кравчука від демократичних сил В’ячеслав Чорновіл того року не ризикнув брати участь у президентських перегонах – Рух втрачав популярність як через розколи, так і в силу дедалі частішого загравання з владою. Проте в останній момент Кучма лишився серед кандидатів, і після першого туру стали зрозумілі вподобання українців: Західна Україна дала 90% за Леоніда Кравчука, Східна, Південна та Севастополь у такому самому процентному відношенні підтримала Леоніда Кучму. Та виборча кампанія вперше (і не востаннє) використовувала всі елементи «чорного піару». Так, з’являлися листівки про підготовку замаху на Кравчука і Кучму. Ширилися чутки, що на території України з якоїсь причини опинилися групи грузинських та вірменських бойовиків. Звучали заяви про те, що під виглядом гуманітарної допомоги на Західну Україну посилають з-за кордону оргтехніку та чомусь гучномовці. Тим не менше, 26 червня 1994 року за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбільшу кількість голосів і вийшли у другий тур: Леонід Кравчук (37,68%) та Леонід Кучма (31,25%). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о п’ятій годині ранку 11 липня з Адміністрації Кравчука зателефонували до виборчого штабу Кучми й привітали суперників з перемогою. За Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л. Кравчука – 45%.

Так Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi. Але в одному із своїх постпрезидентських інтерв’ю він наголосив, що всі його наступники на президентській посаді – «п’ятий, десятий, сороковий – лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимуть». Про це саме писав у 2004 році, з нагоди 70-річчя Леоніда Кравчука, відомий політичний журналіст Віталій Портников: «Програш Леоніда Кравчука був програшем людини, яка очолила процес суверенізації, все ще живим і мстивим імперським силам, доказом того, що пострадянський простір ще залишається єдиним політичним й економічним простором. Однак зруйнувати цей простір можна було тільки радикальними економічними реформами. А Кравчук, як більшість суверен-комуністів, волів мислити старими категоріями у новій державі. Так що українська криза почалася зовсім не з Леоніда Кучми – вона була обумовлена штучним шлюбом націонал-демократів і комуністів, більшість з яких навіть і суверен-комуністами стали тільки після серпневого путчу 1991 року. Однак, врешті-решт, поки що не вдавалося обійти історію вигаданими шляхами. На момент проголошення незалежності ми мали таку еліту, яку мали – вона десятиріччями формувалася без усвідомлення своєї самодостатності, з принизливим тавром меншовартості, з вічною мрією переїхати у візантійську, проте завжди удавано більш ліберальну, ніж Київ, Москву. І якщо дивитися на цю еліту саме таким чином, ми усвідомимо, що з Леонідом Кравчуком як з першим Президентом незалежної України нам ще поталанило. Бо від першого лідера нової країни вимагається насамперед вміння успішно її презентувати у світі». Справді, Леонід Кравчук свій головний обов’язок бачив саме у презентації – не випадково одна з перших президентських книжок мала промовисту назву «Є така держава – Україна» (а не «Україна – не Росія»).

Передвиборна програма Леоніда Кучми містила постулати співробітництва й економічного союзу з Росією та надання російській мові статусу офіційної. Зі свого боку, Москва ясно давала зрозуміти, що її вдовольняв би прихід Кучми до влади. Налякане передвиборними заявами Кучми, практично все україномовне населення України голосувало за Кравчука. Хто – із щирих переконань, хто – як за «менше зло». Проте політологи, аналізуючи результати тих президентських виборів, стверджували: своїм натхненним виконанням ролі президента нової держави Леонід Кравчук сучасну йому номенклатуру, включно з Кучмою, просто врятував. Зокрема, дивовижна метаморфоза сталася з самим Леонідом Кучмою: свою інаугураційну промову він виголосив українською мовою, з якою перед тим мав явні труднощі. Одним з головних пунктів цієї промови стало наголошування на потребі перебороти старий розкол між Східною і Західною Україною. Але найбільшим сюрпризом була програма економічної і соціальної політики, яку Кучма виголосив 11 жовтня 1994 року в Верховній Раді України. У своєму розумінні економічних реформ він пішов значно далі обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував стандартну програму радикальних змін. Пакет запропонованих економічних заходів за своєю радикальністю, згідно з оцінкою західних експертів, не поступався ані програмі польського міністра фінансів Лєшека Бальцеровича у 1989 році, ані програмі російського прем’єр-міністра Єгора Гайдара у 1992-му. Кучмі вдалося зібрати навколо себе команду реформаторів і привести її до влади. Владне оточення Кравчука здало свої посади порівняно легко. «Я віддаю належне Леоніду Макаровичу Кравчуку, який зробив перші нелегкі кроки на шляху становлення української державності», – сказав Кучма про свого попередника.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.