«Дешперація» Катерини II з «князем тьми» Потьомкіним

«Дешперація» Катерини II з «князем тьми» Потьомкіним

Окреме й неоднозначне місце серед фаворитів Катерини II займають визначні державні й військові діячі Російської імперії генерал-фельдмаршали Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1725–1796) та Григорій Олександрович Потьомкін (1739–1791), діяльність яких так чи інакше пов’язана з долею багатостраждальної України, якій вони завдали чимало болючих ран аж до скасування української вольниці — Запорозької Січі. Якщо перший був просто фаворитом, то другий, котрого називали «однооким Голіафом», «князем тьми», був найпомітнішим і наймогутнішим фаворитом-коханцем.

Графа П. Румянцева Катерина II поставила, як мовилося, в 1764 році на чолі відновленої другої Малоросійської колегії й призначила генерал-губернатором «Малоросії».

Досить запопадливо генерал-губернатор впроваджував у життя «Жалувану грамоту дворянству», що її Катерина II видала 1785 року для урівняння генеральної і козацької старшини з російським дворянством, — своєрідну «пільгу» за знищення Запорозької Січі.

Як військович діяч П. Румянцев особливо відзначився в Семилітній війні (1756–1763 pp.) держав «Священної

Римської імперії» та Росії проти Пруссії, а потім і в російсько-турецькій війні 1763–1774 років. Армія під його командуванням розгромила турків біля молдавського містечка Ряба Могила, на річках Ларзі й Кагулі, змусивши тим самим Туреччину припинити тоді війну та підписати вигідний для Росії Кучук-Кайнарджійський мир. У переговорах з турками брали участь і дипломати-українці О. Безбородько та П. Завадовський, які служили у військовій канцелярії головнокомандуючого. Під началом Румянцева у складі російської армії воювали Київський, Ніжинський, Чернігівський та Чугуївський козацькі полки, що їх царизм то вигідно для себе використовував, то розпускав.

За військові успіхи за Дунаєм Катерина II надала Румянцеву чин генерал-фельдмаршала та почесний додаток до прізвища — Задунайський.

Щодо дипломатичного таланту, то графа Румянцева-Задунайського можна поставити поряд хіба що з іншим генерал-фельдмаршалом, головнокомандуючим російською армією в російсько-турецькій війні 1787–1792 років Г. Потьомкіним.

Цей, як його називали, «кривий і косоокий циклоп» на бажання Катерини II надовго зайняв місце в її апартаментах.

В історичній та художній літературі інтимні стосунки Катерини II з Потьомкіним явно ідеалізуються. Автори намагалися та й тепер намагаються показати їх як велику, справжню любов.

Все те, м’яко кажучи, неправда. Опубліковані в дожовтневі часи багатотомні «Сочинения императрицы Екатерины II на основании подлинных рукописей», серед яких 128 листів і записок її до Потьомкіна, у тому числі її «чистосердечна сповідь» на «ревниві» закиди коханця, свідчать про оголений цинізм обох.

Між собою перелюбникам не було потреби маскуватися. Тридцятип’ятилітній Потьомкін дорікав у 1774 році сорокап’ятилітній Катерині, що вона до нього мала принаймні 15 «попередників» у своєму алькові. Вінценосна кокетка виправдовувалася, що їх було менше. Серед них виділяла Понятовського з очима «отменной красоты», який був їй «любезен и любим от 1755 до 1761» року і після якого вона «заставила сделать из дешперации выбор коя-какой» (підкреслення мое. — В. М.) до появи «богатиря», тобто Потьомкіна, що його закликала у покої, як вона зазначила, «письмецом».

Скільки було в тому «коя-каком» виборі, імператриця цнотливо умовчала.

На закінчення «чистосердечно! сповіді» Катерина II з тим же кокетством запитувала Потьомкіна: «Ну, господин Богатырь, после этой исповеди могу ли я надеяться получить отпущение грехов своих, изволиш видеть, что не пятнадцять (!) но третья доля из них, первого по неволе (!) да четвертого из дешпарации, я думала на счет легкомыслия поставить никак не можно, о трех прочих если точно разбереш, Бог видит, что не распутства в которой никакой склонности не имею и если бы я в участь получила смолода мужа которого бы любить могла, я бы вечно к нему не переминалась, беда та что сердце мое не хочет быть ни на час охотно без любви». (Стиль збережено повністю. — В. М.).

Поза всяким сумнівом, Потьомкін добре усвідомлював, що Катерина лицемірить, адже II розпутний «Вавілон» він добре знав. Одначе вимагав привілейованого становища над усіма тими «попередниками» та «сучасниками». Для підтвердження наведено в оригіналі уривок ще одного «відвертого» листа, тепер уже Потьомкіна до цариці та її «відверті» доповнення, власноруч написані на полях у тому ж листі.

Вони такі:

Для невтаемниченого читача у цих «відвертостях» багато чого незрозумілого. Тому виникає потреба «розтаємничити» цинічні зізнання обох авторів. Потьомкін справді був справою рук вінценосної коханки, зазнав від неї немало «благодеяний», на певний час посів місце в її алькові, тільки «не твердо и крепко», тому й сумнівався, чим може кінчиться їх «процес»(?). І недаремно сумнівався.

Григорій Потьомкін народився в сім’ї офіцера. У 1756 році за гультяйство його виганяють із гімназії при Московському університеті, й він вступає на військову службу. За участь у двірському перевороті Катерина II надала йому перший чин підпоручика. Нова господиня трону зробила дрібного офіцера, певно, з прицілом, своїм камер-юнкером, подарувала йому 2 000 карбованців, землю та 400 душ селян. Око той «Голіаф» втратив не в битвах із турками, а в кулачній бійці з братами Орловими, які запідозрювали його (і недаремно!) в інтимних зв’язках з їхньою вінценосною благодійницею.

Наблизивши через деякий час вольового і розумного Потьомкіна до своєї спальні, Катерина II надає йому високі чини генерал-ад’ютанта і генерал-фельдмаршала, нагороджує всіма орденами Росії, призначає головнокомандуючим армією, потім віце-президентом Військової колегії, а з 1776 року новоросійським, азовським і астраханським губернатором на відвойованих землях. Ще до того він був удостоєний (у 1774 році) графського титулу. 1776 року австрійський імператор Йосиф II надав Потьомкіну ще й титул князя «Священної Римської імперії», а Катерина II за приєднання Криму до Росії нагороджує його званням «світлійшого князя Таврійського». Так поступово Потьомкін стає наймогутнішою людиною в імперії, всіляко сприяючи цариці і зміцненні абсолютизму.

Повторюємо, на кілька років Потьомкін зайняв «штатне» місце у спальні Катерини II й виконував свої «обов’язки» справно, але з різних причин змушений був відлучатися з Петербурга. Щоб бути в курсі справ і не втрачати свого впливу на вінценосну коханку, граф постачав їй своїх підлеглих офіцерів. Та й імператриця не забувала свого «соколика»: в 1777 році подарувала йому 150 000 карбованців, у 1779-му видала авансом на десять років наперед «пенсію» — близько одного мільйона кзрбованців. Згодом, у 1783 році, Катерина дала фаворитові ще 100 000 карбованців на будівництво палацу в Криму, який відкупила й одразу знову подарувала «світлійшому князеві Таврійському». Ставши всевладним фаворитом, перед яким колінозгиналися всі князі, графи та найвищі чини імперії, й сам Потьомкін скільки хотів грабував казну. У своїх записках О. Пушкін навів характерний документ сваволі фаворита: «Потьомкін послав одного разу ад’ютанта, взяти із казенного місця 100 000 карбованців. Чиновники не насмілилися відпустити таку суму без письмової вказівки. Потьомкін на звороті їхнього відношення власноручно приписав: «дать е…мать». І ніхто не смів тому перечити.

Ради справедливості слід зазначити, що Потьомкін справді доклав чимало сил та енергії до освоєння звільнених від османських загарбників причорноморських земель, заселяючи їх втікачами-кріпаками та всіма бажаючими, чим викликав різке невдоволення «скривджених» феодалів-кріпоснйків, від яких селяни тікали цілими сім’ями. Активно сприяв Потьомкін і заснуванню та становленню нових міст: Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Херсона, Одеси і Севастополя.

Напевне, за бажанням Потьомкіна і за згодою Катерини II «князь Таврійський» був проголошений ще й «гетьманом» козацьких і чорноморських військ, до яких лицемірно записався під іменем «Грицька Нечоси». Це йому була присвячена відома в кількох списках «Вірша, говореная гетьману запорожцами на світлий празник воскресенія Христового 1781 года» про омріяну народом і рядовим козацтвом свободу без поміщиків і старшини, без «війта-п’янюги» і десятника, без «драчів» податків та іншої «власті». І, мабуть, недаремно адресувалася далеко не гумористична «вірша» саме «гетьману Нечесі», адже він був одним із головних ініціаторів ліквідації запорозького козацтва, запропонувавши на засіданні Військової колегії при «височайшому» дворі розгромити Запорозьку Січ військами першої армії, що перекидалася з Дунаю у квітні 1775 року на придушення селянського повстання під проводом О. Пугачова.

Як відомо, Запорозьке Військо 1771 року прийняло ще багатьох російських офіцерів і генералів як почесних товаришів, у тому числі підполковника М. Кутузова і генерал-аншефа П. Паніна, які вважали такий акт високою честю для себе. Останній писав запорожцям: «Обрання і залучення мене в товариство ваше, знамените з давніх-давен і тепер воєнними подвигами… прославленого Запорозького Вііїська, приймаю як особливий знак вашого вияву до мене, мої приятелі, ревності й задоволення у нинішньому поділі з вами воєнних подвигів проти ворогів».

Сучасники по-різному називали Потьомкіна: «князем тьми», «временщиком», — «злим генієм» Катерини II. Як особистість він справді фігура непересічна, поєднання розуму і «злого генія» в долі тодішньої Росії. «Князь тьми» без усякого остраху запускав руки в державну казну і витрачав сотні тисяч і мільйони карбованців на свої власні забаганки. Тільки, наприклад, із двохмільйонної суми, начебто переведеної на міністерські потреби в Англію, князь поклав у кишеню 800 000 карбованців, які по смерті Потьомкіна Катерина II наказала віднести на рахунок витрат державної казни. Про грабування ним країни, неймовірне зловживання і марнотратство свого часу говорили Державін і граф Воронцов. Анонімний автор сатиричної епітафії «На память кончины князя Потемкина Таврического» занотував поширений тоді розголос:

Прохожий, помоли всевышнего творца.

Что сей не разорил Россию до конца.

В історичній пісні другої половини XVIII століття розповідається, що смертельно поранений полковник Лопухін просив дати йому перо й папір, аби написати про непорядки в російській армії, про зловмисність вищого командування, а головне —

…Что Потемкин-генерал

В своем полку не бывал,

Всее силу растерял.

Кое пропил-промотал.

Кое в карты проиграл.

Інші сучасники наголошували, що Потьомкін був великим самодуром і хтивим бабієм. Він перетворював свої численні помешкання та польові командні пункти у своєрідні гареми, відкрито перелюбствував не лише з царицею, дружинами російських і польських магнатів, у тому числі і з Софією Потоцькою, а й зі своїми рідними по крові небогами, котрих потім одружував із збіднілими й ласими на збагачення князями і графами, надаючи в посаг загарбані землі, яких мав понад 100 000 десятин. Скажімо, одну свою вагітну від нього небогу Олександру дядечко одружив із польським підстаркуватим гетьманом коронним графом Ксаверієм Браницьким, віддавши в посаг Білу Церкву та обширну територію навколо неї з кріпаками. Згодом він подарував їй на Черкащині і велике село Мошни, яке Олександра передала в посаг своїй дочці, що вийшла заміж за графа Воронцова.

До речі, й Катерина II дала Олександрі 500 000 карбованців на посаг та стільки ж Браницькому, щоб розплатився з боргами. Привілеями цариця удостоїла й чотирьох внучатих (чи байстрючатих) племінників Потьомкіна.

Ще одній небозі — Катерині, одруживши її з польським князем К. Любомирським, Потьомкін подарував придбане за 2 000 000 карбованців сріблом українське містечко Смілу з околицями, а потім і маєток у Кам’янці, села Кирилівку, Моринці та Вільшану, що їх потім Любомирські перепродали іншим феодалам. А Браницькі, Любомирські, як і Помятовський, за щедрі дарунки допомагали царизмові розчленовувати Польщу аж до повного її знищення як європейської держави під час розподілу в 1772-му, 1793-му і 1795 роках.

Статс-секретар А. Грибовський у своїх «Записках про Катерину Велику», виданих 1847 року, зауважував, що у П. Зубова, графа М. Паніна і графині О. Браницької стіл щоденно обходився у 400 карбованців, не рахуючи 200 карбованців вартості вин та інших напоїв. Усі ті гроші Бр аницька одержувала в «дядечка-коханця» Потьомкіна, а той, у свою чергу, брав із державної комори.

Державний канцлер граф Воронцов, характеризуючи на початку XIX ст. внутрішнє і зовнішнє становище Росії за царювання Катерини II, відзначав надмірну розкіш, жадобу до збагачення, марнотратство «необузданных временщиков» і особливо Потьомкіна. Наводимо його звинувачення дослівно: «Прямою эпохою водворения сих злоупотреблений почитать должно самовластие и властолюбие покойного князя Потемкина. А на него глядя и видя, что не только нет взыскания и отчета на обогащение людей, но и к почестям и к вознаграждениям было лучшею дорогою, редкой, по части ему вверенной, не находил для себя выгодным по тем же следам идти; ибо не всякий имеет в себе столько твердости души, чтоб худым примером не последовать, особливо’ когда они многие приятности в жизни доставляют…» Чи знала цариця про це? Не тільки знала, але й сприяла, задовольняючи свою похіть.

Варто сказати, що серед фаворитів Катерини II були й наші земляки-українці — ставний Петро Завадовський та опецькуватий Олександр Безбородько. Перший був фаворитом-коханцем, другий просто фаворитом; а втім, хто його, знає… І Завадовський, і Безбородько почали свою кар’єру в канцелярії генерал-губернатора Румянцева, ставши під кінець своєї діяльності міністрами. Це настільки колоритні постаті в фаворитизмі Катерини II, що на їхній характеристиці також варто докладніше зупинитися.

Після першої серйозної зміни декорацій та персонажів у чоловічому гаремі Катерини II, зокрема видворення молодчиків Орлових, альков цариці довго не був порожнім. Десь у середині 1775 року туди вперше пробирається наш земляк Петро Васильович Завадовський (1739–1812). Народився він у незаможній родині в селі Красновичах на Чернігівщині. Початкову освіту здобув удома, потім, завдяки дядькові, стародубському підкоморію М. Шпраю, вступив до єзуїтського училища міста Орші й, нарешті, закінчив Києво-Могилянську академію. Після закінчення академії хлопець влаштувався на посаду «повітчика» (від слова «повіт» — повітовий уповноважений) у Малоросійську колегію, потім у канцелярію генерал-губернатора Малоросії Румянцева, який звернув увагу на молодого і розумного канцеляриста та почав привчати його до складання важливих ділових паперів. Через деякий час Завадовського було призначено управителем Таємної канцелярії, де він здружився з колишнім однокашником по академії О. Безбородьком, з яким ревно служив начальству.

Із призначенням генерал-губернатора Румянцева головнокомандуючим російською армією у війні з Туреччиною обидва юнаки поїхали на «баталії» разом зі своїм сановним шефом. Якось мірою вони відзначилися у битвах на річках Ларзі й Кагулі, брали, участь у редагуванні Кючук-Кайнарджійської угоди про мир 1774 року. З викликом графа Румянцева до Москви, а потім і до Петербурга туди їдуть і Завадовський та Безбородько. Вродливий чиновник Завадовський потрапляє на очі цариці й стає не лише її кабінет-секретарем, а й фаворитом-коханцем, співучасником укладання раніше згадуваного «Наказу». Вже тоді він отримує обширні помістя з кріпаками на Чернігівщині та Могильовшині. В. Аскоченський занотовує, що «почесті й нагороди сипалися за цим на Завадовського; він отримав села, звання таємного радника і сенатора». А скільки одержав кріпосних душ у «потомствене» володіння, дворянський історик умовчує, вважаючи це саме собою зрозумілим.

Під кінець 1777 року Катерина «охолонула» до Завадовського й «загорілася» до Потьомкіна. Однак перший продовжував виконувати не останню роль у сенаті, керував двома державними банками, головував у комісії складання законів і скорочення канцелярського діловодства, управляв учбовими установами, завідував медико-хірургічним училищем, сприяв влаштуванню інституції благородних дівиць. І хоч монархиня охолонула до «бравого малороса» та гріла своїм гарячим тілом Потьомкіна й іже з ним, вона не забувала свого вірнопідданого, надавши йому титул графа, а з ним і нові землі. По смерті Катерини II її син Павло І підтвердив графський диплом фаворита своєї матері, однак увільнив Завадовського з усіх посад, і той відправився в свої українські села, де серед «рідних і відданих йому» земляків-кріпаків відпочивав од «многотрудних занять».

За царювання Олександра І Завадовського знову викликають до Петербурга, вводять у комісію складання законів імперії, а з утворенням міністерств призначають першим міністром освіти Росії (1802–1810). Родич Завадовського по жіночій лінії І. Листовський досить докладно перерахував у «Русском вестнике» заслуги Завадовського в царині народної освіти та інші його «ліберальні перетворення». До них відносили відкриття багатьох парафіяльних шкіл у селах, повітових училищ і гімназій у містах, університетів у Харкові, Казані й Дерпті, Головного педагогічного інституту в Петербурзі, а також вироблення нових статутів для університетів, Академій наук і духовних академій. Правда, родич забув нагадати, що в головному департаменті законів Завадовський вороже ставився до прибулого із заслання О. Радищева, і це стало поштовхом до самогубства останнього. Портфель міністра освіти Завадовський передав Олексієві Кириловичу Розумовському, консультуючи його з різних питань.

І все ж перші ордени, чини, землі та кріпаків він отримав «за подвиги» у спальні вінценосної.

У вірному служінні Катерині II та Російській імперії до пари Завадовському, а в розпутстві й грабуванні казни — до пари Потьомкіну був виходець з української генеральної старшини, державний діяч Олександр Андрійович Безбородько (1747–1799), який відіграв неабияку роль у вітчизняній історії та увійшов у число найбільших феодалів-кріпосників України і Росії. Кар’єра його була навдивовиж карколомною.

Після закінчення Києво-Могилянської академії двадцятирічний О. Безбородько не без сприяння батька, який був генеральним писарем і суддею, в чині бунчукового товариша почав управляти канцелярією другої Малоросійської колегії при генерал-губернаторі П. Румянцеві.

З призначенням графа головнокомандуючим армією в російсько-турецькій війні кмітливий Безбородько, як і Завадовський, також змінив цивільний мундир канцеляриста на військовий і одразу був призначений куратором Ніжинського, Лубенського, Миргородського і Компанійського полків, брав участь у кількох битвах, керував військовою канцелярією генерал-фельдмаршала Румянцева й відзначився не так хоробрістю, як дипломатичною хитрістю під час російсько-турецьких переговорів та укладання вигідних для Росії мирних договорів.

У 1774 році О. Безбородьку надають звання полковника Київського полку, а з 1775 року Катерина II призначає його у свою канцелярію. «Правила благочестия и добродетели, с младенчества вкорененные в него богобоязненным родителем, — емоційно зазначав В. Аскоченський, — прочное, основанное на религии и чистой нравственности воспитание, внимательность к самому себе и строгая последовательность в занятиях, приобретена под руководством ученейших мужей своего времени, способность выражаться красноречиво, необыкновенная память и изумительная находчивость сделали его чудом при блестящем дворе Екатерины». І посипалися винагороди та чини цьому «чудові»: таємний радник, граф, віце-канцлер, гофмейстер царського двору, особистий секретар цариці, фактичний керівник Колегією іноземних справ. Імператриця нагороджує спритного чиновника найпочеснішими орденами Росії — святих Володимира, Олександра Невського, Андрія Первозваного, а головне — величезною сумою валюти, дорогоцінностями, земельними володіннями та кріпацькими душами. До речі, в 1786 році Катерина II віддала «у вічне спадкове володіння» Безбородьку полтавське село Чорнухи, де народився і провів дитинство майбутній знаменитий український мислитель і письменник, студент Києво-Могилянської академії Григорій Савич Сковорода.

До вподоби прийшовся О. Безбородько і Павлу І, який удостоїв фаворита князівським титулом з додатком «найсвітліший», подарував йому свій медальйон-портрет і хрест св. Іоанна Єрусалимського, всипані великими діамантами, віддав орловську вотчину, тридцять тисяч десятин землі у Воронезькій губернії та шість тисяч душ селян. Якщо батько «найсвітлішого» Андрій Якович володів подарованими царицею Анною Іоаннівною 165 десятинами землі з озерами, лісами, заплавами і сіножатями та 69 дворами з 468 душами кріпаків, 2 хуторами з корчмами, 2 млинами і винокурнями на Чернігівщині, то син, завдяки «отменной верноподданости» царям, на кінець життя був власником 50 000 десятин землі на Україні, в Білорусії та в Росії з сотнями тисяч кріпацьких душ на них. За участь у підписанні Ясського мирного договору в 1791 році Безбородьку, крім усього іншого, видали грошову винагороду в 50 000 карбованців сріблом і 5 000 душ селян у Подільській губернії; за сприяння укладенню з Пруссією й Австрією конвенції про третій, остаточний, поділ Польщі «одночасова винагорода» Олександра Андрійовича становила 50 000 карбованців, крім того, йому було призначено ще й щорічну «пенсію» в 10 000 карбованців.

М. Добролюбов наводив такі вражаючі факти розпусти Безбородька за рахунок держави: танцівниці Давії він платив за «послуги» щомісяця 2 000 карбованців золотом, а коли вона виїздила до Італії, обдарував її грошима і діамантами на суму 500 000 карбованців. Потім князь утримував якусь дівицю Сандунову, після неї — танцівницю «Ленушку», з якою прижив дочку, а коли та виросла, вигідно одружив, давши в посаг будинок у Москві вартістю 300 000 карбованців та маєток із 80 000 карбованцями щорічного прибутку…

Аби бодай приблизно уявити таке до неймовірності жахливе марнотратство, варто співставити деякі цифри. У 1784 році на «провізію» професорам Києво-Могилянської академії, вихованцем якої, про що мовилося, був і Безбородько, видавали по 13–15 копійок у день, тобто 54 крб. на рік; на утримання бідних і студентів-сиріт, що жили в бурсах, відпускалося 5 копійок у день, або і 8 крб. на рік. Натомість шансонеткам і двірцевим повіям — тисячами.

Легенда про те, що фаворит нібито всю свою спадщину заповів на заснування Ніжинської гімназії вищих наук, реорганізованій згодом у ліцей, є не що більше як легенда. У 1807 році брат князя Ілля, який також володів великими маэтностями на Україні, в Росії та Литві, справді дармовою силою кріпаків розпочав будувати навчальний корпус гімназії, що його закінчили аж у 1820 році. Порівняно з незчисленними награбованими багатствами обох Безбо-родькіз кошти, витрачені на будівництво, були краплиною в морі, та й училися в гімназії переважно діти привілейованих верств.

Твердять, що Г. Потьомкін був непоганим господарем для країни і навіть ліберальним феодалом-кріпосником.

Але від того, скажімо, покріпаченому українському селянству та по-злочинному розігнаному козацтву ніскільки не було легше. А вони ж певний час вірили в порядність «гетьмана Грицька Нечоси», просили його заступництва за них. В одній народній пісні запорожці нарікають, що вони спільно з «москалями» воювали, «билися, рубалися сім год і чотири», одбили в бусурманів чимало землі «од Дністра до Бугу», та пани її одібрали, а запорожці лишилися голі й босі:

Не заслужили у цариці землі і по десятині,

Устань, батьку, устань, Грицьку, великий гетьмане,

Устань, батьку, устань, Грицьку, вельможний наш пане,

Устань, батьку, устань, Грицьку, промов до нас слово.

Що тепера Катерина а нас обнажила…

Але «батько» був заодно з Катериною й заплатив запорожцям та всьому українському народові чорною невдячністю. Тому М. Добролюбов мав усі підстави констатувати, що царедворці безсоромно грабували народ, «брали із казни цілими мільйонами і сотнями тисяч, кидали на танцівниць і на брильянти» й творили все це безкарно, як і їх вінценосна меценатка-блудниця. А перед тим

О. Пушкін пророкував, що історія оцінить вплив царювання Катерини II на моральність, розкриє жорстоку діяльність її деспотизму під личиною лагідності й толерантності, скаже правду про розкрадену казну, покаже важливі помилки у політичній економії, убогість політики імператорші у законодавстві, огидне фіглярство у зносинах з філософами XVIII століття, — і тоді «голос знадженого Вольтера» не позбавить її від прокляття всієї Росії.

Зрештою і Потьомкін надокучив Катерині. Крім того, він досить часто виїздив із Петербурга командувати арміями та засновувати нові міста на півдні імперії. Знаючи еротичні потреби «дешперації» імператриці, він разом із Безбородьком постійно поставляв Катерині м’язистих і вродливих своїх ставлеників. До речі, змолоду Катерина вибирала коханців і фаворитів за своїми літами, сильних і «завзятих», які нібито допомагали їй і в управлінні державою. Під старість її увага затримувалася здебільшого на женоподібних молодих красенях, які, в свою чергу, помишляли про своє благополуччя та кар’єру. А те, що вони були наполовину чи й більше молодші від неї та займали мізерне становище в суспільстві, для імператриці нічого не значило. За одну ніч блуду з царицею коханці ставали поміщиками, а тисячі селян — на все життя кріпаками, безправними рабами.