1993

2 січня

Лютий вітер, холодно і незатишно в хаті. Слухаю, як Моррісон читає свої вірші, курю, мерзну. Поки що нічого іншого. Є речі, про які зовсім не хочеться писати; їх можна тільки відчувати — як віру або любов, скажімо.

…Є речі, які приходять до тебе серед ночі в дуже тихому галицькому містечку, коли безсоння примушує підводитися з ліжка і шукати сигарети; дивишся на одне-єдине вікно, що світиться там, попереду, дивишся на нічне зимове небо і раптом починаєш пригадувати сімдесят восьмий або дев'ятий рік, коли ви жили в малосімейці, розташування старих, майже знищених за час безкінечних переїздів меблів: канапа, круглий стіл, дві книжкові шафи, дзеркало, перед яким колись будеш голитись і ти; пригадуєш ту дівчинку, Світлану, яка жила поверхом нижче, і в якої повісився батько, і вона з меншим братом ходила по нас — сусідах — збирати гроші на похорон, бо жили вони дуже бідно — як і всі ми, — і моя мама, яка виносить їм три карбованці, і це опухле від сліз напівдитяче обличчя, котре ти полюбив так, як це може зробити тільки шістнадцятирічний хлопчисько; а потім, через п'ять, чи сім, чи скількись там років, твоя сестра каже, що Світлана померла від невдалого аборту. Якась блискавка спалахнула над нами в юності — над Світланою, мною, Людою і ще, ще, — і при світлі тієї блискавки ми побачили речі, які багатьом видавалися чистою метафізикою, справою віри, ще чогось; ми побачили тоді, у чотирнадцять-шістнадцять років, речі, які приходять і тепер, серед ночі, скрізь — в Англії, коли ви швидко їдете у бік веселки, в маленькому галицькому містечку, деінде; ці речі не можна бачити за так, безкоштовно; і кожен розплачується за своє, побачене у світлі блискавки, по-своєму: смертю, пияцтвом, розпустою, віршами, кризою, записами до щоденника, безсонням. Це щось подібне до променевої хвороби. Бо побачити Бога — не минає безслідно. І той будинок стоїть ще й досі.

4 січня

Писати треба містику. Не поезію, не прозу чи драму і т. д., а містику — як особливий жанр. Певна річ, що це не оповідання про духів та мерців або щось у такому роді; містика як жанр уже існує, немає тільки, наскільки мені відомо, загальної концепції і теорії цього жанру. Один із найпереконливіший доказів існування містики як нового жанру або й нового виду мистецтва — романи Кутзее, численні вірші Стуса, одна з перших — Вірджінія Вулф; це щодо прориву в містику літературного; у кіно — Тарковський, Форман і Берґман. «Мистецтво» — «містика» — ця віддалена подібність звуків наштовхує на думку про повернення мистецтву його споконвічної ролі, його, так би мовити, «соціальної функції», а саме: ритуал, священнодійство, літургія, офірування. Служба Божа. Мистецтво зможе бути знову тільки тоді, коли розпочне нове коло, сміливо і чесно вдавшися до дієвого ритуалу. Не вірші, а знову молитви і гімни та пеани, не просто музика, а «музика сфер» спроможні лікувати душі; не просто живопис, а живопис, який допоможе конкретній, реальній особистості врятуватися від демонічних, зловорожих сил, які не перестають бути менш загрозливими через те, що у них ніхто не вірить. Містика не тільки палаючої молитви, але і кожного написаного слова; містика мовчання і чистоти, містика бруду, містика Буття.

20 січня

Сумніви щодо християнства, викликані всіма отими недоречностями, про які писали Дідро, Ніцше, Фройд, Рассел, екзистенціалісти. Власні сумніви. Я більше не можу вірити сліпо. Багато чого у християнстві відштовхує мене своєю неістотністю, історичністю, людським, занадто людським переданням; усі оті пізніші нашарування, вчення батьків церкви — а первісний зміст утрачено, і з шести десятків євангелій залишилося лише чотири. Хрещення, причастя, догми, пекло, — все це пізнішого походження, цього могло й не бути. Як усе це стосується істинного Христа? І чому саме тепер, коли я вирішив бути щирим перед собою, а відтак признався в недовірі до християнства, — чому саме тепер почався такий нестерпний тиск? Злякатись і повернутися до віри тільки через страх, як було вже одного разу, я не можу, — навіщо Господу такий «вірний»; та й самому мені чи потрібна і допоміжна буде молитва навпіл із сумнівами? Риторичні, дурні запитання, нікчемне письмо. Про якусь там творчість за таких умов узагалі не доводиться говорити. Мерзота запустіння, от і все. Важливо, пам'ятаючи попередній досвід, не наробити дурниць, як це сталося у 1985 році, — пиятика, блукання, ідіотське, абсолютно недоречне одруження, щось лихе і зловісне в душі і в довколишності. Можливо, якраз тепер прийшов час спокутувати тодішні вчинки, зроблені на зло рідні, Надійці, тим, хто називав себе моїми друзями, — собі самому на зло, — от воно, те зло, і принесло свої плоди. «Коли мине п'ять років».

Задля чого ж тоді я сліп над книжками й оцими щоденниками, коли тепер, як і тоді, не можу знайти виходу, не пам'ятаю жодного з осягнень, які здавалися вічними й неперехідними, такими, що спрямовуватимуть мій шлях і зроблять його якщо не простішим, то принаймні обраним свідомо? Задля чого моя пустопорожня ерудиція, задля чого безкінечні молитви і медитації, навіщо всі безсонні ночі і ті дні, коли я не виходив із кімнати, задихався в цигарковому димі, захлинався літрами міцного, як отрута, чаю або кавою, густою, запашною, безсенсовною, як виявляється тепер. Отже, ані книги, ані щоденники, ані молитви й медитації, ані безсонні ночі, ані прокурені дні. Ключа до свого життя як не було, так і немає; є тільки розпач від блукання околицями того життя, ілюзійні вчинки, беззмістовні слова і вірші, сон, а точніше — жахіття брудної, затьмареної, якоїсь аж не моєї свідомости; а ще — сотні отаких сторінок, які підтверджують, що сон, блукання та ілюзії тривають.

Ось уже і Світланка вклалася, приспавши малого Сашка, позбиравши його іграшки, постеливши мені ліжко, як завжди останнім часом, і пошепки побажавши спокійної ночі. Спасибі тобі, сестричко; я так хочу, щоб ти і твій синочок були щасливими. А ще трохи раніше полягали тато з мамою. Я прийшов від Кашки, а вони сидять поруч, телевізор дивляться, мама насіння лузає; Світланка з Сергієм у кіно пішли, Сашко спить, а вони сидять удвох, одні-однісінькі, такі постарілі, тихі такі, сироти мої, майже нічого доброго і не побачивши в цьому світі, тільки вимучившись і перевтомившись. Це ж старість їхня прийшла, а я сиджу отут і нічого не можу вдіяти, нічогісінько. Сохне білий мамин халат, висить на книжковій шафі батькове пальто, стоять у кутку його чоботи — наші, негарні; лежать на підлозі стоси чистого паперу, стоять у двох багатостраждальних шафах книжки, які супроводжували нас усеньке життя, які я читав найпершими, якими бавився й багато з яких розмалював, ще не вміючи читати; як зуміли, так і прожили ми це життя, не відкупляючись, як інші, ні від армії, ні від усіх тих бід, які щедро сипалися на наші голови; бідно, хворо, незатишно, сором'язливо, ненав'язливо, по-своєму гордо, — як зуміли.

Тихо. Так тихо, аж у вухах шумить. І ніч така чорна, така глупа, січнева, безсніжна ніч стоїть за вікном, з одним-єдиним ліхтарем навпроти сусіднього будинку, там, де колись мене мало не вбили. Жінка, імені якої навіть не знаю, врятувала. А її саму вбили, по-звірячому, через рік-два. Це що — така плата за моє життя?

Напівбожевільний друг; приступи скаженої люті, тремтячі руки, голос, судоми; усе це зробила горілка з дужого, життєрадісного, талановитого хлопця за десять років. Замість автономії — претензії, замість колишньої скромности і небажання навіть говорити про власні вірші — уперте називання їх геніальними, читання до речі і не до речі, кому треба і кому не обов'язково. Але горілка — це вторинне; первинною усе ж, мабуть, була відсутність світогляду, здатного протистояти обставинам або ж не зважати на них завдяки власній самоцінності і самоцільності; а ще — претензійне бажання бути всезнаючим, усерозуміючим, усепрощаючим, вищим за всіх — і, поряд із цим, дріб'язкове роздратування редакційними або всіма іншими співпрацівниками через їхню тупість, обмеженість, небажання визнавати його — вищим і т. д. Брак культури духу, брак виплеканого духу, невміння з ним — тобто з собою — поводитися, невміння працювати духом, а не просто, як у наших щоденниках, спілкуватися і, поспілкувавшися, розходитися кожен у своїх справах. Для того, щоб дух працював, йому необхідно мати власний, ні в кого не запозичений, не вичитаний у книжках світогляд, хоча це приблизне слово уже нав'язло на зубах; такий світогляд — це способи вияву духу в світі, світогляд — це вікна і двері того дому, де живе дух. А він у нас живе доти, доки ми дихаємо; вся біда в тому, що житло його часто без вікон і без дверей, темниця, у якій дух мучиться усе життя — і мучить нас; дух — не прикований за ногу в'язень, він — господар у власному домі, він повинен виходити і приходити, працювати у хаті або на подвір'ї, він хоче діяти, а не відсиджувати строк. Духи також бувають різними: дух спокійний, доброзичливий, мудрий, ясний і толерантний, — це дух етичний, з усіма ознаками доброї культури, шляхетної вищости, — він буває і серед селян, і серед священиків, учителів або письменників; а є дух тривожний, суєтний, заздрісний, безумний, брудний і догматичний — це дух хворий, тяжкий, нещасливий і такий, що приносить нещастя. Його дух захворів через довгострокове ув'язнення; він став анемічним через відсутність свіжого повітря та здорової, справжньої, своєї праці, наслідки якої були би помітними, зримими, — як майстер бачить власноручно збудований дім. Культурний дух — це дух майстра, вироблений, виплеканий, цілісний — а відтак творчий, і речі, які він творить, — скрипки, крісла, сонати чи кораблі, — і його справи, — розмова чи мовчання з ближнім, — усі ці речі так само цілісні, зроблені з любови і з любов'ю, зроблені майстерно. Більше того, вони так само нікомуненалежні, навіть своєму майстрові, — кому належить скрипка Страдіварі? хорал Баха? драма Шекспіра? — вони вже речі самі по собі, і в них також присутній дух.

Добре, — скажемо ти і я, — з усім цим можна погодитися; але де його взяти — світогляд? Перше, що спадає на думку, — дух сам повинен збудувати собі житло, не забуваючи про вікна і двері. Але, як ми вже пересвідчилися, наш дух не є майстром, йому бракує культури, тобто вміння, майстерности. Він ночуватиме під мостами, на вокзалах, піде в прийми і найми, але збудувати житло — світогляд — не зможе. Не зуміє. То нехай вчиться, — скажуть нам. Але він і так вчиться все життя, одначе не помітно, щоб це дало якісь наслідки, крім поверхової ерудиції і, відповідно, — претензійности. Можна сказати навіть, що він уже переобтяжений знаннями, — але вони не викшталтували дух, тільки втомили. Отже, це не ті знання, що треба, — скажуть нам, — або візьміть уже готове християнство, або крішнаїзм, або буддизм, або вчення Альберта Швейцера, або ж непереможний марксизм-ленінізм, — і не морочте голови. А ми скажемо: якщо це не ті знання, то де ж тоді ті? Дуже великою випадковістю було б, якби ми, стільки довідавшись, бодай краєм вуха не почули про ті, справжні знання. А християнство і все інше ми вже не можемо прийняти беззастережно, не покрививши душею, бо там, і там, і он там бачимо хиби та вади, і вчення ці не є очевидними, загальними і вічними, щоб ми могли отак їх прийняти.

27 січня

Неділя, січень 1991 року, тиша. Сиджу сам на кухні, п'ю чай і курю сигарети. Вночі нестерпно боліла голова, ноги зводила судома; прокинувся від болю, мучився і терпів, потім змусив себе підвестися, шукати якісь таблетки; поглянув тоді у дзеркало і побачив хворе, страдницьке обличчя з напівбожевільними очима, які сльозилися; «це — я», — подумав. Таблетки допомогли, заснув десь через півгодини, снилися важкі, моторошні сни. Це я, така собі єдностка серед мільярдів інших. Вдуматися тільки: серед мільярдів. А вони наче й не існують для мене, сто, двісті тисяч — щонайбільше. Мільярди живих антропоморфних істот вовтузяться цієї неділі, у січні 1991 року, серед тиші, по планеті, яка знаходиться в далекій провінції Всесвіту; мене важко уявити, настільки мізерне, випадкове і минуще це існування. Якщо у Бога тисяча років — один день, то що ж тоді мої дні і роки мого життя у Його — і моїх власних — очах? Мікроскопічна іскорка, кварк — це я. Припустимо, що я можу уявити собі кварк, у якого болить голова, у якого є власні думки, і світогляд, і проблеми; але чим я можу зарадити йому, — і хто може зарадити мені? Щойно майнула ця думка — і її вже немає, блиснула іскорка в очах — і погасла; чи ж не божевіллям було би думати про неї ще, опікуватись її долею, перейматись її проблемами, коли вже ні іскорки, ні проблем її немає цілий день — тобто тисячу років? А два-три дні? А рік Божий — тобто триста шістдесят п'ять тисяч років? А мільярди таких іскорок, міріади, більйони, чи які там іще існують числа? Можна сказати, що всі вкупі вони складають одне велетенське полум'я, і полум'я це — Бог. А можна сказати, що думка ця — лише образ. А можна взагалі промовчати. Сенс буття дещо просторішає, коли припустити, що вчення індусів про переселення душ — істинне, що іскорка — вічна, душа — безсмертна мандрівниця крізь форми усіх існувань — від хробака до Будди, а відтак — до нірвани, до великого згасання у темряві і в нічому. У нічому сенс буття не існує, є тільки сенс не-буття. Але якщо індуси помилялися? Адже і це вчення не є вічним, загальним та очевидним. І що таке вічність, загальність, очевидність із погляду іскорки, однієї або другої в ряду більйонів іскорок, — і з чийогось іншого погляду? Чітких відповідей немає, немає останніх відповідей і готових розв'язань, — зате є свобода волі і свобода вибору. Відтак чи може вибір, зроблений вільно, бути помилковим? І, в той же час, чи справді він вільний, цей вибір, коли є вічна, загальна й очевидна зумовленість істоти багатьма більйонами невідомих і відомих нам причин? Що, у такому разі, помилка, а що — істинне? І те, й інше — є, припускається, відстоюється, відкидається, потім знову повертається і знову є. К'єркеґорові можливість і необхідність, гойдалка, терези, абсурд. Незумовленість і нікомуненалежність властиві Богові, властиві бурхаючому полум'ю, універсуму — але не часткам, не іскоркам, — кажу я, щоб відразу пригадати протилежне, те, що читав у «Ґіті» про незумовлені душі і т. д. Отже, знову: можна так, а можна й отак, гойдалка гойдається, маятник хитається, верх-низ, низ-верх, і минають години, обертаються стрілки, приходить день смерти, а потім день народження, маятник гойдається, не віддаючи переваги нікому і нічому, інакше він зупиниться; відтак буде маятник, який зупинився, буде годинник, який продовжуватиме йти, один поспішаючи, інший відстаючи, і, мабуть, ніколи й ніде не буде годинника, який ітиме точно, — бо щодо чого ця точність і цей час? Просто: все є. Просто: я є. І тоді все розпочинається з початку, а може, з кінця, не пригадую.

31 січня

Сонячний, морозяний, веселий і засніжений день. Зима справжня, не-вигадана, з яскравим блакитним небом, із синіми тінями дерев і хат на чистому скрипучому снігу, зима, якої так бракувало останніми роками, від якої не хочеться ховатися у теплій і темній кімнаті з котами на печі, з годинниками, які монотонно відмірюють час, і час цей — для чистоти та діяння, теперішній тривалий час. Сліпучо-жовта скирта соломи в сусідньому саду, яблуні і шпаківня, добрі, споконвічні речі з власними назвами.

Почав учора читати «Нудоту» Сартра і відклав; це — зайве, це пережите мною і благополучно забуте; а як вразив мене цей роман тоді, два роки тому, вперше опублікований у нашій (?) країні, роман і автор, про яких стільки чулося, говорилося, читалося, — про них; ім'я Сартра було чимось на зразок амулета, що добре допомагав у боротьбі з демонами, хоча у чому полягала сутність його дії, ніхто з нас не знав. Усе виявилося набагато простішим і зовсім не таким цікавим, як нам здавалося. І скільки тих амулетів-імен або амулетів-назв філософських, чи релігійних, чи мистецьких течій перейшло через наші руки та шиї за ці одинадцять-дванадцять років! Першими були поети: Ґарсія Лорка, Антонич, Рільке, Пастернак, Целан, Елюар, Сен-Жон Перс і майже містичне — Бретон, сюрреалізм, ще хтось і щось; потім художники і жахливі репродукції — Пікассо, Боннар, Сезанн, Моне, Чюрльоніс, Деґа і майже містичне — Далі (тоді ще живий) та Бройґель і Босх (на той час уже мертві). Потім у хід пішли композитори, чиї твори нам вдалося почути значно пізніше, — але як упевнено оперували ми їхніми іменами під час нічних бахмацьких дискусій: Бах, Палестрина, Джезуальдо, Моцарт, Бетговен, Шенберґ, Дебюссі і Равель, а поряд — «Пінкфлойд», і «Юрай-Гіп», і, звісно, «Машина часу». Ще були напівбоги-прозаїки: Лаґерквіст, Кафка (якого знали тільки з цитат і переказів Затонського, Наливайка, Ґароді й Мотильової), Флобер (тільки мій!), Достоєвський, Джойс («Портрет художника в юності»), латиноамериканці — Маркес, Кортасар, Карпентьєр, Астуріас, прибалти — «Молода естонська проза», Мате Траат, Енн Ветемаа. Літературознавство уособлювалося в збірнику «Структурализм: за и против», де були Ролан Барт, Тодоров, і Якобсон із кимось аналізував Бодлерових «Котів»; а ще — «Мімесис» Авербаха, «Про реалізм без берегів» Ґароді і кілька книжок Бахтіна. До речі, серед прозаїків я забув назвати ще одного: Пруста; це був уже справді бог, а не амулет.

І все це перейшло, відійшло, розвіялося, як і той дим моїх перших люльок та сиґарет; внутрішню сумну посмішку викликає фраза Кашки, коли він переповідає Дудкіну історію з екзаменом тих часів у Літінституті: «І тоді я перескочив на свого улюбленого К'єркеґора», — каже Кашка, і руки в нього трусяться з перепою, і я посміхаюся про себе, бо що означає той факт, що в сімдесятих роках, і тепер також, він нічогісінько не знав і не знає про філософію К'єркеґора, — що означає цей факт у порівнянні з тим, що цей філософ — справді улюблений, як були улюбленими і Ніцше, і Гайдеґґер, і Шпенґлер, і… що означає цей факт, коли, добре знаючи, що Кашка не читав К'єркеґора, я в той самий час добре знаю, що він користується тим старим бахмацьким прийомом викликання імені доброго духа, знаю, що він користується амулетом задля утримання духу цікавої бесіди, — і знаю, що в самого мене цих амулетів уже не залишилося, що мене цікавить ясне і виразне життя мого власного духу, — без викликання на допомогу добрих духів К'єркеґора, Швейцера, Сартра…

І це важко. Але це чесно. Неможливо бути легким, неможливо мати власний простір, якщо ти опираєшся на ті або ті авторитети, якщо ти посилаєшся на когось, а не на самого себе. І справді: на кого можна покликатися? На кого можна покластися? Ні на кого. Відтак робота триває, січень закінчується сьогодні, а лютий розпочинається завтра.

12 лютого

Спалити Золотий Храм — це спроба зруйнувати стіну між спогляданням і творчістю, між vita contemplativa та vita activa. Згарище, сам процес палання — так само творчий, духовний акт, який дорівнює творчому актові спорудження Храму. Це акти, які стоять в одному суцільному ряду. Палаючий Храм — це пелюстка троянди з другого боку. П'ять віків історії Храму й одна ніч його горіння тотожні. Кінець дорівнює початку, смерть — народженню. Але стіна існує лише у свідомості людини, стіна між Спогляданням і Діянням, і ця стіна — слова «споглядання» і «діяння». Цим самим утворюється протиставлення одного другому, — протиставлення ілюзійне, але в результаті його людина змушена ніби вибирати. Ілюзійний вибір в ілюзійному протиставленні, яке існує тільки на рівні мовної свідомости. Саме тому Дзьосю мовчки кладе сандалію на голову і виходить геть. Святий Нансен, зарізавши кошеня, мусив вибирати між його життям і смертю, між конфліктом ченців та необхідністю заспокоїти їх, дати урок і присоромити за суєтність. Святий Нансен «вибрав» Діяння, меч, який убиває. Дзьосю вийшов геть, бо він — нікомуненалежний. Побачивши «кошеня», побачивши, що воно «прекрасне», захотівши його мати, ченці поводили себе, як звичайні люди, обдурені майєю слів і сном розуму: насамперед тому, що люди нічого не можуть мати, і, навіть забравши до однієї з келій те кошеня, вони все одно не володіли б ним, — кошеня так само нікомуненалежне, як і Дзьосю, як і Нансен, як і кожен із тих ченців; наступна помилка — поняття «прекрасне», ще одна ілюзія, — нікомуненалежне кошеня не може бути прекрасним або бридким, воно і прекрасне, і бридке, то чорне, то біле, з головою і без голови, скороминуще і вічне, — його, як і вчорашню троянду, неможливо назвати, неможливо висловитися про нього — в силу першої причини, непізнаваного першоджерела нескінченного ряду подальших причин — нікому-неналежности; остання ілюзія — що це було «кошеня», — а чому не «демон»? «Будда»? «Патріарх»? Зрештою, чому не «троянда»? А якби вони до того дня взагалі ніколи не бачили котів — що б це було тоді? Тоді негайно виникла би потреба назвати його, тобто перенести цілком дійсне явище у площину понять, мовної свідомости, задля того, щоб, знову-таки, мати його. Проте, як уже неодноразово було зазначено, мати неможливо нічого. Отак, із дійсности, нікомуненалежної, виникає майя, якій належать практично всі люди. Майя слова, майя назви, ілюзія власности, залежність від ілюзії і зумовленість нею.

Далі. Яку роль виконує святий Нансен у очах Дзьосю, котрого взагалі не було на той час у монастирі? Святий Нансен розповідає, але що він розповідає? Яка це історія? Чому Дзьосю повинен її слухати? Йому розповідають історію, побачену очима святого Нансена; ну, а якби її розповідав чернець Західної келії? А якби Східної? А якби цю історію розповіло саме кошеня? Було б уже як мінімум чотири історії, але жодна з них (навіть якби їх було чотири тисячі) не була би дійсністю. Але чому Дзьосю повинен слухати чотири тисячі історій про одне кошеня, одного святого Нансена й одних зі Східної, других — із Західної келій? Святий Нансен осквернив Дзьосю. Тому Дзьосю мовчки втілив цю істину, поклавши на голову сандалію і вийшовши геть. Треба встати, вийти й очиститися. Жодної з чотирьох тисяч історій не було. Була одна дійсність. Була одна дійсність, потім друга, потім третя, — до кошеняти, з живим кошеням, з мертвим кошеням, без Дзьосю, потім удвох зі святим Нансеном, один святий Нансен, один Дзьосю, — неможливо перелічити й описати кожну з хвиль єдиного океану, неможливо і непотрібно. «Зустрінеш патріарха — убий патріарха, зустрінеш святого Нансена — убий святого Нансена…» Святий Нансен зустрів кошеня і вбив кошеня, — але в дійсності, а не в своїй свідомості цієї дійсности. Він не зміг його позбутися, в результаті це кошеня стало майєю і поселилося у свідомості святого Нансена. Ось хто направду заволодів кошеням! Але він заволодів не дійсністю кошеняти, а лише фантазмом, «історією». Дзьосю зустрів святого Нансена і вбив його у своїй свідомості; разом із майєю Нансена загинула і майя кошеняти. Дзьосю вбив майю кошеняти — ось чому святий Нансен із гіркотою вигукнув: «Ах, чому тебе не було тут удень! Кошеня залишилося б живим». Ось чому відповідь Дзьосю називається «Животворящий меч».

Осквернення майєю Дзьосю не прийняв, він трансформував його в осквернення дійсністю, а потім пішов і помив голову, справді очистившись від справжньої скверни.

13 лютого

ЯК нікомуненалежна троянда зумовлена ґрунтом, водою, сонцем, ТАК і я зумовлений психофізичним середовищем організму. У цьому немає нічого поганого або доброго, це факт, з яким треба рахуватися, це — дійсність. Треба пам'ятати, що троянда може зів'янути або розквітнути залежно від обставин, залишаючись при цьому зів'ялою або розквітлою трояндою. Троянда не може вибирати того, чим вона зумовлена. Але її потреба розквітнути, а не зів'янути, — теж факт дійсности, з яким треба рахуватися; тут не йдеться про вибір, оскільки існує мета, яка нівелює вибір. Я повинен стати собою, і психофізичне середовище організму має стати моїм; дух, тіло і психіка повинні бути єдністю. Єдністю, яка навіть не усвідомлюється, як і троянда не усвідомлює, де її корінь, де — стебло з листками, де — квітка, де — запах цієї квітки.

Якщо ексцентричне «я» — дійсність, необхідно задіяти цю дійсність і зробити її садівником, котрому однаково належні і діяння, і споглядання; якщо ексцентричне «я» — ілюзія, її треба позбутися. Через ексцентричність «я» тіло людини є повністю названим, повністю прорефлексованим; відтак або воно запізнюється, або рефлексія. Звідси почуття незакорінености, відчужености тіла від свідомости і навпаки; через свою названість і тіло, і свідомість є ілюзіями, недійсними і недієвими, вони не ростуть, щоб розквітнути, а працюють автоматично, механічно, на марґінесах, не на повну силу. Вчення, релігії, віри, системи людей грають роль дзеркал у калейдоскопі, які організовують хаотичне розташування скелець у чіткий і гарний геометричний візерунок; але суть у тому, що «гарність» цього візерунка, як і сам він, — ілюзія, оптичний фантазм, і в дійсності розташування барвистих скелець лишається хаотичним, фрагментарним і довільним, ладним щомиті, від найменшого поруху, розсипатися в іншу хаотичну непослідовність. Ексцентричне «я» виконує роль ока, яке заглядає до калейдоскопу з упорядкованого, наперед визначеного для споглядання боку; тим часом хаотична сторона залишається невидимою, на неї не звертають уваги.

А ще є однозначний вітраж, де картина завжди залишається однією і тією самою картиною, з одним і тим самим сюжетом, однаковим з обох боків, річ у собі, яку кожне наступне покоління може трактувати по-іншому або і взагалі, забувши значення цього сюжету, просто милуватися. Це — закоріненість вітража в певному соборі певного міста певної країни з певною вірою певної планети. Він живе своїм власним життям сповна, і ексцентричного «я» тут не існує; існують інші, сторонні глядачі, але їх могло б і не бути, вони не є обов'язковими умовами буття.

Проте мене не задовольняє ані реальна статичність «вітража», ані ілюзійна динамічність «калейдоскопу» (тим більше, що набір скелець і дзеркал у ньому також залишається стабільним). Ні статика, ні динаміка, ні відсутність їх, але: то статика, то динаміка, то відсутність їх, то відсутність їхніх понять. Ні «ілюзія», ні «реальність», але дійсність сповна, дійсність троянди. Зробити ексцентричне «я» садівником — це все одно, що знайти собі Хазяїна; саме це слово викликає огиду, навіть якщо врахувати, що ексцентричне «я» — це теж я. Адже через цю його ексцентричність я відчуваю (сприймаю: але хто сприймає ексцентричне «я»?) його чужим і належати чужому не збираюся. Ексцентричне «я» — поняття Плеснера, його ілюзія, його «прекрасне кошеня». Я знімаю свій капець, ставлю на голову і йду геть. Треба встати і вийти з ілюзійної клітки, вигаданої іншими людьми без мене. І я зроблю це.

19 лютого

Писати треба щодня, щоб кожного дня позбуватися мови і досягати глибинних ритмів чистого мислення. Процес письма настроює на внутрішній лад, вивільняє ритм, який у протилежному випадку залишається затиснутий словами. Процес письма — це така ж вправа з йоги і медитація, як і правильний глибокий подих, і кожне заглиблення у себе. Із цього погляду цікавою є ідея якраз ритмічної, метричної побудови вірша. Верлібр — це вивільнення ритму ментального, тому він безпосередніший і глибший за своєю дією, ніж анапест або хорей; але для належного сприйняття верлібру необхідно настроїтися на той самий ментальний ритм, який був у його творця; виникають також цікаві варіації й асоціативні вибухи на перетині двох мислень, двох інтеліґібельних ритмів — читача/слухача верлібру і його автора. А ритмічний вірш настроює на свій ментальний ритм у процесі сприйняття ритму фізично відчутного; це теж цікаво, бо тут поет виступає у ролі організуючого начала, як шаман, у чоловічій ролі; ментального ритму, завданого, скажімо, сонетом Шекспіра або елегією Бродського, неможливо уникнути, неможливе діалогічне сприйняття, принаймні одразу, у процесі читання/слухання; ти змушений іти до кінця вслід за автором, підкоряючись його ході. Істотний момент з ослабленням сприйняття ритму, коли він перестає діяти (про це писав Едґар По, аналізуючи «Ворона»). І тоді вірш закінчується, хоч би насправді було ще три-чотири його написані строфи. Закінчується ментальний, а не фізично відчутний ритм. Підкорятися авторові більше немає сенсу. Закон необхідного біологічно розміру тіла діє і тут. Я погоджуюся з віршем доти, доки він є структурою, яка не прагне до всеосяжности, і підкоряюся йому доти, доки він не претендує на мене сповна. У такому разі кожний вірш може сприйматися як істота або річ (Рільке), як повноправна дійсність в одному ряду з дійсностями троянди, жайворонка або годинника. Ритмічні вірші неможливо написати; їх можна тільки складати, організовувати, проявляти, зумовлюючи внутрішнім розміром процесу мислення, яке створює дійсність, інваріантним мерехтінням його «хвиль»; неможливо створити всю дійсність одразу. Писати можна прозу; її ритм — це набагато ширша амплітуда коливань маятника; цікаво було би дослідити, як збільшується фізичний обсяг твору разом із розширенням отакого коливання.

Дійсність завжди організована, хоче того людина чи ні. День і ніч, пори року, корінь і квітка троянди, — усе це організоване Богом-природою, еволюцією чи всіма разом, мене це не цікавить. Але все це організоване не за людськими законами. Людина, мавпуючи таку організацію, створила тільки міста, в яких неможливо жити, тоталітарні режими і так далі. Поза динамікою і мінливістю дійсности стоїть велика статика, нерухомість; поза життям метелика і жайворонка стоїть організм (людина натомість організовує поняття «організм»); метелик і жайворонок живі тому, що організовані, тому що мають межі, за які ніхто не може проникнути, не зруйнувавши і не вбивши метелика або жайворонка. Ці мільярди організованих нікомуненалежних дійсностей, цей космос, де всі мають право на життя і смерть, де автономія — не право і не обов'язок, а умова виживання, сама дійсність, позбавлена, нарешті, вибору, — вибір, саме це поняття привнесене людиною, є її прокляттям і першородним гріхом. Людина розставляє довкола себе копиці сіна і помирає з голоду, так їй і треба. Бо їй, отже, треба так. Людина створює недійсність, прагне до всеосяжності! вигадує потреби і можливості, хоча її ніхто, крім неї самої, до цього не змушує.

20 лютого

Відлига, вітер, навіть у кімнатах пахне весною. Вчора дві години ходив лісом, знявши окуляри, курив біля Вербового потоку і дивувався, — виявляється, дим від сигарети синій і запашний. Сидів і слухав тишу, яка складалася з дзюрчання потоку, співу пташки, віддаленого гавкоту псів і вітру, що шумів у верховіттях смерек. Спускаючись із гори, вкритої лісом, озирнувся: так, це Бройґель, «Мисливці на снігу», шлях до неба і до землі — один і той самий шлях. Цього разу я нарешті не обдурював дійсність, і вона озвалася тишею над Вербовим потоком, небом небачених кольорів: ніжно-пурпуровим, ніжно-бузковим, сірим, темно-синім; а вгорі висів серп місяця, а за горою заходило сонце. Під мостом, на якому я стояв, текла ріка, безмовна, місцями закута у кригу. Як добре без людей.

Через три дні — день мого народження. Мені виповниться двадцять вісім років. Що я тільки пережив за цей час, що тільки передумав, наговорив, натворив, — а ось сиджу зараз тут, пишу, читаю, бавлюся з малою Владиславою — і відчуваю, що тих дійсностей позаду вже немає, що я чистий, як нова сторінка у щоденнику, «і сонце щодня — нове». Не весело й не сумно, тільки щем якийсь у серці, тільки прийняття всього, що було, — і непам'ять про нього. Втім, пригадується багато чого: походи матіївськими лісами і кар'єрами, канікули в Соболівці, зустрічі і розмови з Кашкою та Тузом, перші вірші, перші новели, перші справді гарні книги; батько, мама. Світланка; туга за домом, перші друки, знайомства зі справжніми поетами і людьми — Рябчук, Чубай, Малкович, Герасим'юк і Римарук, довгі, щирі і розумні бесіди з Сашком Ільченком, уночі, у московському гуртожитку, спільні мандри автомобілем із Юрком Саєнком, Тарасом Чубаєм. Навіть Таню і Надійку пригадую спокійно, і гіркота цього разу трохи приємна, як приємна гіркота кави. І от сиджу так, пригадуючи фрагменти, пов'язані між собою тільки одним — моєю присутністю в них, ряд минущих ілюзій дійсности, які в мені перетворилися на єдність, на дійсність вічну, які з непам'яті перетворилися на мою пам'ять і на мою власну історію, поза якою кожна історія байдужа мені, бо мене там не було, не знаю навіть, як це сказати, нарешті і я чогось не знаю. Бо як сумістити усвідомлення того, що минулих дійсностей уже немає, з моєю пам'яттю, де вони все ж існують? І чим, у такому разі, є моя пам'ять, — дійсністю, чи ілюзією, чи сном, чи мовою? Люди шукають дійсність дійсности, так, наче може бути дійсність більше або менше дійсна; дійсність дійсности — це ілюзія; так само й ілюзія ілюзії — це дійсність; а ще є ілюзія дійсности і дійсність ілюзії; але дійсности дійсности не існує. Є тільки більш або менш глибока єдність із дійсністю і причетність до неї; що більша нікомуненалежність, а точніше, що глибше усвідомлення нікомуненалежности, то глибша єдність із дійсністю. Знання є справжнім тільки тоді, коли воно здобуте самотужки і перевірене на самому собі; всі інші знання ілюзійні; неможливо навчитися чомусь із книжок; те, чому навчишся із книжок, завжди буде не знанням, а тільки поінформованістю.

Тим часом закінчується зима. Тим часом відлига робить свою справу, і сніг почорнів, і тиша у хаті, і щем у серці. Так завжди буває напередодні весни, напередодні мого дня народження. Тож хай усе буде так, як воно є; нехай коливаються незримі й реальні ритми, нехай живе моє життя і нехай живе моя смерть. Ось, живу; що поробиш? Живу, проминаю і промину, — не весело і не сумно, просто так, — крапає вода з даху, цокає годинник, шкрябає і шкрябає перо по паперу; ще одну сторінку написав, і сенс її полягає в тому, що десь там, попереду, є сторінка, якої вже не спишу дрібним і густим почерком, ніколи-ніколи не розкрию якогось нового зошита, ніколи не заправлю ручку свіжим чорнилом; в отому «ніколи», яке теж дійсність, — запорука дійсности сьогоднішньої; і це одна й та сама дійсність. Нема за чим шкодувати, адже так чи так усе стається, вечір, а потім ніч, а потім ранок і день приходять один за одним, сходить і заходить сонце дійсности; про все це сто тисяч разів думали і писали, шукаючи в цьому сенсу, який стосувався би їх безпосередньо; але сенс не в довколишності і її стосунках, а в тому, хто запитує про цей сенс, і відповідь не в тих або інших констеляціях слів, а у смерті того, хто запитує, у мовчанні картини Бройґеля, у голосі лісової пташки, у синьому і запашному димі, який стелиться над Вербовим потоком; уся справа в тому, що це не питання і не відповіді мови, а пошуки першопричини, якої вічно не було і тепер уже не буде.

21 лютого

Вийшов на вулицю і завмер, приголомшений: сліпуче весняне сонце, муха вдарилася об окуляри, чотирнадцять градусів тепла, і голоси птахів, псів, людей. Пізніше, коли сидів із кавою і цигаркою на вулиці, під хатою, прилетіла бджола, сіла на вікні, поряд зі мною, і довго чепурилася неслухняними сонними лапками, не менше за мене спантеличена несподіваним теплом, попри сніги, які ще лежать довкола; а потім знялася і щезла в сонці. Отак прокидаєшся від довгого десятилітнього сну, ніяк не можеш повірити, що це вже дійсність, і просто п'єш і ніяк не можеш напитися нею, дійсністю-сонцем.

Смішно, але вчора в Кортасара, у «Грі в класи», відшукав місце, де члени Клубу говорять про мову на основі творчости Мореллі; майже дослівні збіги з моїми записами від 14 і 19 лютого; мене цілком спокійно можна звинуватити у плагіаті. Такі співпадіння приємні і неприємні водночас. Перечитуючи власні думки, викладені цього разу Кортасаром, я зрозумів те саме: що розв'язати проблему мови, її оновлення, очищення і т. д. неможливо, залишаючись у площині мови, проблему мови неможливо розв'язати засобами мови. Потрібна інша, принципово безмовна структура мислення. Той самий дзен-буддизм, та сама «молитва пошепки» у Селінджера, те саме «Харе Крішна» — це методи виходу за межі мови. Насамперед треба очиститися від мови, а там уже буде видно, чи можна і чи треба очищати її саму. Бо ж шукати навпомацки, руйнуючи граматику і синтаксис, безмежно розширюючи або звужуючи лексику, вдаватися до послуг автоматичного письма, конструювати і деконструювати навмання — безглуздо; за Олівейрою, за Мореллі, за Кортасаром і за мною стоїть не п'ять мільйонів років генів, а п'ять мільйонів років мови, що, зрештою, одне й те ж саме. Взаєморозуміння можна досягти без мови (або: тільки без мови). А для нас мова служить тільки для того, щоб обмінятись артикульованим незадоволенням з приводу недостатности і недійсности мови. Рефлексія рефлексивної мови, спрямована на саму себе, — це жах, це рефлексія рефлексії, зачароване коло, у якому можна крутитися до смерти. Треба вийти за межі кола і стати осторонь, як робить це Дзен, наскільки я його собі уявляю. Мову, її функції і можливості можна теж сприймати як біологічно необхідні розміри і потенції організму і не вимагати від цього організму, скажімо, польоту, якщо тут від самого початку відсутні крила. «Якби свині крила, вона б небо зрила», — висловлюється мова про себе після глибокого самоаналізу. Кожна мова — організм, який живе і помирає. Навіщо примушувати цей організм виконувати невластиві йому функції, піднімати тягарі, які вона ніколи не підніме, або воскрешати з мертвих? Прагнення оживити мертву мову або примусити ще живу виконувати чужі їй функції — каприз людини, наслідок її задурманености й самовпевнености. Олівейру-Кортасара-Мореллі бісить те, що він не такий геніальний, як йому хотілося б; і він починає сікатися до мови, до філософії, до кохання, намагається витягти сам себе за волосся вище власного зросту, напихає роман (не тільки «Гру в класи») іменами модних поетів, філософів, назвами модних на той час Дзен і гіпі, нашпиговує текст цікавими (бо ж він не дурний) цитатами, — і на всьому цьому лежить порохнява аргентинського провінціалізму, прагнення видавати себе не за того, ким він є насправді; біда ще й у тому, що сам Кортасар усвідомлює це, а від такого усвідомлення неможливо заховатись; і от замість нехай не геніального, але дуже цікавого Кортасара-новеліста ми маємо провінційного романіста з претензіями. Це те, що загрожує не тільки мені, а всім присутнім: бажання видаватися геніальнішим, ніж ти є насправді. Але нічого, з роками це минає; а хто таким і помер, то тут уже нічого не вдієш. «Бажання видаватися геніальнішим, ніж ти є насправді», — добре сказано. Блакитне яскраве небо і жовта шпаківня на чорній яблуні, яка виростає з білого снігу, під яким також чорна земля, дивлячись на яку із космосу, не бачиш цієї чорноти, — освітлений ізмарагд, усміхнений сапфір, дорогоцінна кулька; може, тому мислення людей і рухається по колу, — бо ж усе довкола рухається по колу.

Теплий лютневий день, дійсність сонця і лагідного нарешті повітря, дійсність пташиних, собачих і людських голосів, безмовна дійсність мене. «Татку, таточку», — стрибала вчора біля мене Владислава; доню, донечко…

2 березня

Якось усе це затягнулося, час провис, наче стоїш у довжелезній черзі і знаєш, що стояти доведеться ще три-чотири години, а від цигарок уже болять горло і легені, журнал і книжку прочитано, прочитано всі вивіски уздовж довжелезного коридору, і перед тобою все та ж сама спина, і позаду те саме обличчя. Так починається відчай, що може закінчитися буйним божевіллям або тихою смертю, яка завершить стояння в черзі і покладе край безглуздю.

Встати і вийти з черги, як часто робив це у житті; нехай я залишуся без окулярів, без цигарок і без горілки, але зате я не стоятиму у людській черзі; я не можу витримати такого приниження, не можу стояти в одному ряду з цими істотами, які взагалі не помічають ніякого приниження, для яких черга є життєвим простором і середовищем, — із власним повітрям, із власними законами, обов'язками і благами, які виникають внаслідок стояння в черзі. Кордони, офіційні папери, гроші, паспорти, візи, довідки, квитки, обов'язок перед суспільством, — служити в армії, платити податки, голосувати на виборах, брати участь у, — куди я потрапив і що я тут роблю? Я потрапив у чергу і я в ній стою. Я стою у черзі і терпляче-нетерпляче-байдуже-оскаженіло чекаю. Я все життя стою у черзі і все життя чекаю на звільнення від черги; але черга — це символ поганої, недійсної вічности, черга — це змія, яка кусає свого хвоста, і перший, і останній у цій черзі — я, і покинути чергу можна тільки тоді, коли помреш або встанеш і вийдеш із моторошного червоного цегляного будинку під тихий літній дощ, який спадає на землю разом із сутінками, і пахнуть квітучі липи, і в хаті так тихо й затишно, і ти стоїш біля відчиненого у сутінки вікна, куриш цигарку, яка знайшлась у батька, дивишся на тихий липневий дощ і раптом розумієш, що ти таки встав і вийшов із черги, не померши і навіть не збожеволівши, і ти розумієш, що ти вже нічого не чекаєш, — так, як це було в дитинстві, коли навіть Новий рік і день народження приходили якось самі по собі, виникали так неждано і доречно, як і цей пахучий липневий дощ, як вечір і ранок, — адже тоді ти не знав, що таке безсоння і як можна чекати сну або ранку; пізніше люди навчили тебе, що ранок, день, вечір, і ніч, і пори року також стоять у черзі, терпляче чекаючи свого часу; підлий антропоморфізм і тут мусив усе перепаскудити; а насправді ані осінь не чекає на зиму, ані весна не чекає, доки закінчиться час зими, — просто завжди, вічно є одна і та сама весна, одне і те саме літо, одна і та сама осінь і одна-єдина зима; вони не чекають нічого, вони просто виникають і щезають, і це закон, так само очевидний і безіменний, як оте китайське дао, яке не може бути назване словами, бо назване дао — уже не дао.

20 березня

О, як незвично бачити все це: вологу чорну землю, зелений мох, дрібний весняний дощик навскоси; які солодкі ці гіркі блискучі пахощі, яке все нове і справжнє у глибинах простору, котрі нарешті відкрилися натомленим очам, — і цей сильний молодий вітер, наповнений голосами птахів, і ці дивні прекрасні хмари… Прокидаєшся після важкого сну у задушливій кімнаті і, похитуючись, виходиш сюди, виходиш в сюди, якого стільки чекав і так кликав, не знаючи його справжнього імені, кликав прозрінням, дійсністю, вірою, всіма на світі іменами; воно ж не мало жодного імені, воно приходить саме, тоді, коли його вже не чекаєш ніколи, коли вже зрікся його і майже прокляв, воно настає і є, і тоді читаєш Кавафіса та Елітіса, і тоді вдихаєш запах свіжої риби, і тоді слухаєш Doors, дивлячись альбом Рембрандта, — і хоча це сюди, це воно не має власної назви, — інакше його би також зробили власністю, — ти розумієш, ти відчуваєш, ти сам єси своїм пробудженням, своїм одужанням, своєю вірою, своєю смертю. Боже, як добре, що я дожив до сьогоднішнього дня з особливим весняним світлом, строгим і прекрасним сірим світлом, яке повертає речам форму, а формі — колір, а кольору — сенс…

Можливо, це відбувається тоді, коли філософія і віра твої стають тілом і кров'ю твоєю, коли відбувається оце містичне таїнство перевтілення думок у відчуття, коли щезають які завгодно оцінки, одним словом, коли все стає на свої місця, так, як воно було у далечезній юності. А може, все зовсім не так, тільки тепер не має значення, як воно, а тільки що: весняний дощ, гул літака над хмарами, зелений мох, кольорова гойдалка, яка хитається під березневим вітром порожня, — і блискуча чорна свіжа нова справжня земля, — усе самодостатнє, і ти також. Нікого нам більше не треба, не треба імен, не треба книжок, не треба людей, — тільки самотня весна, тільки порожня кольорова гойдалка під вітром, тільки мала Владя, яка спить у сусідній кімнаті, щоденник, цигарка, чай, — правічне, праістинне, — нарешті знову не боїшся цих слів, нарешті знову не рефлексуєш.

І відчуваєш у собі нову молоду кров, кров, з якої так само зійшли брудні сніги, кров, із якої витекло торішнє і позаторішнє сміття, яке накопичувалося роками; і ця безлюдна кров шумить у голові, і це твоя голова, і це твоя кров, яка єдине твоє вино, найліпше з усіх на світі вин.

2 квітня

Дуже теплий і сонячний день, весняні тіні, вітер. Так затишно на душі, такий чистий світ перед очима. У природі не існує криз і боротьби, вона байдужа до всього, що є невід'ємною часткою людини. Треба бути природою і культурою, — вони обидві позалюдські, вони — єдина дійсність. У природі і в культурі немає ілюзій, немає фальшу й підробок, — так є, от і все. Так, є міражі і мімікрія, але вони все одно справжні, вони плідні. Людина ж створює безплідні міражі, а потім губиться серед них, застосовуючи свою мімікрію; вона настільки зливається з довколишнім міражем, що потім і розчиняється разом із ним.

Пливуть непереможні кораблі; і ти сходиш на берег, відвідуєш найрізноманітніші країни і міста, з чудернацькими звичаями, костюмами, мовами; а потім повертаєшся на корабель і знову вирушаєш у путь. Колись давно-давно ти хотів стати моряком, — бажання здійснилося в ось такий спосіб. Здійснюється все, рано чи пізно. І тому треба бути дуже обережним, бажаючи, а особливо висловлюючи це бажання.

Будиночок із кольорових кубиків, збудований Владою. Чорний песик і лис, якого я привіз із Вільнюса, — рієстаносіс. Сонячні плями на столі, на сторінці — тіні від листя кімнатних квітів, вірний друг електричний камін, який врятував і цієї зими. Книжки; деякі з них залишаться тут, бо ж неможливо запхати все до двох торб, хоч які великі вони. А більше, бачиться, й нічого. Ніколи не відчував цієї хати; просто звик до ось такого розташування стін, вікон, дверей, меблів; сама ж хата залишилася чужою; вона могла бути привітною, але тільки тоді, коли тут нікого не було; а таке траплялося всього двічі чи тричі.

А далі, за вікном, — Підбузька гора; десь там тече Вербовий потік і шумить вітер у смереках та буках; хто його знає, якби там можна було збудувати маленьку хижку, може, і вдалося би прожити тут іще рік-два; але без людей. Тільки ж це неможливо, люди обов'язково знайдуться, їх дуже приваблюють самітники та їхні хижки. Чомусь цілий день сьогодні згадується Мюнхен. Була осінь, були смарагдові і золоті прикраси у магазинах, фонтан на Марієнпляц, де ми зустрічалися. Маленькі, затишні і чисті ресторанчики, привітні, усміхнені, уважні люди, латиноамериканці, які грали свої національні мелодії на площах. Колись я поїду туди сам, і пригадаю себе теперішнього, і, замовляючи ще один вайсбір, посміхнуся сюди, в цей день, посміхнуся спокійно і з розумінням; по суті, тільки я один і розумію себе все життя.

Пливуть білі хмари над галицьким селом, віє вітер і гойдає портьєри, спить мала Владислава. Немає гіркоти, і втоми немає; я вже пережив гіркоту і втому; я дуже важко їх пережив, усвідомивши, що треба встати і вийти. Ось уже й квиток замовили. Пливуть непереможні кораблі, пливуть непоспіхом, під хмарами і сонцем, під вітром і під яскравими зорями. Нічого не треба боятися.

7 червня

Літній, сонячний день у Матіївці. Важко навіть повірити, що це я пишу такі слова серед червневої тиші, коли за вікном буяє сяйво блакитного неба, коли щебечуть птахи серед листя і білосніжні хмари стоять аж до Батурина; як добре — «аж до Батурина». Нічні тривоги щезли разом із пітьмою, думка працює плавно, послідовно і невимушено, — так, як тече Сейм; юрмляться квіти у холодку від берези; пригадуєш ось такі слова, які роками не зринали у свідомості, і їх хочеться повторити вголос: «холодок», «оддайте», «літечко Боже»… Кава і сигарети, вчорашні малюнки, прояснена свідомість, шкіра рук, яка вперше почервоніла від сонця. Слова у новому щоденнику, Реформація, — усе доцільне, усе правда. Я повинен жити отак, в ось цій сонячній сумирності, в оцій неквапливій плавності, гнучкій невимушеності, віддаленості від людей, від чужих і непотрібних людей. Я повинен жити отак, поблизу свого Бога, подалі від людей; тільки так можна обміркувати і зрозуміти необхідне, тільки тут можна відсікати зайве, непотрібне, породжене недостиглістю і недосконалістю чужих мені умів, їхньою суєтністю і брудом. Добрі, старі істини, здобуті аскетами-містиками в пустелі, вечірній мед і джерельна вода, спокійний, простий і життєтворний свіжий хліб на чистій скатертині. Реформація неістинного минулого в істинному сьогодні. Червень, позбавлення від нестерпної ноші, від рабства, від ув'язнення, збавлення, про яке стільки благав Бога, спинення, свобода. Чи не випереджаю я знову події? Але хіба може бути облудним ось такий стан? Хіба може бути неправдою все написане і відчуте сьогодні? Я знаю, чого я боюся: я боюсь, що це тимчасово, що зайде сонце, погаснуть пташині голоси, настане ніч, а отже, наляже безсоння, і така чиста, струнка і врівноважена моя свідомість знову перетвориться на безрадісний, брудний, швидкоплинний хаос; я боюся втрачати побудоване з таким трудом, щодня будувати одне і те ж саме на руїнах учорашнього того самого. Неможливо будувати щось правою рукою, руйнуючи водночас лівою; а в мене якраз так і виходить, день служить правою рукою, а ніч — лівою, хоча буває й навпаки; у кожному разі мені дуже шкодить сон, саме під час сну руйнується архітектура духу, саме сни, незрозумілі, непотрібні, важкі, примушують підводитися знову ледве живим, усе починати спочатку, — тоді як сон мав би зміцнювати побудоване за дня. А зараз здається, що так цей золотий стан спокою і порозуміння зі світом і залишиться в мені, точніше, я залишусь у ньому, хоча чим іншим є цей стан, як не самим мною, зведеним до цілісности, зосередженим у єдності? Цікаво, що така концентрація починається одночасно з фізично відчутною розкутістю (мабуть, концентрація і розкутість — дві риси одного явища), з'являються зір і увага, а відтак плаский, аморфний хаос перед очима починає набувати чітких, виразних форм, — трикутні листочки на квітці, мурашка, пісок, стежка, яка веде у глибину простору, що виник невідомо звідки, створився щойно, і в цьому просторому просторі є цілісність окремих форм — ластівок на дротах, хмар у ясно-блакитному сяйві, сосни, плетеної ліси, — з'являються тіні і напівтіні, кольори, все оживає… Але ж: я описав стан і себе в ньому такими, якими ми були вранці, під час першої кави і першої сигарети; тобто це спричинено зовнішніми чинниками, кавою і тютюном; а якби їх не було, цілий день минув би у сірій брудній аморфності, пригніченості і роззосередженості. І все ж, оскільки свідомість може, вміє бути такою гармонійною і простою, треба навчитися концентрувати і розковувати її без збудників; тим більше, що дія їхня з часом пригасає, вичерпується. Що це може бути? Медитація, молитва, правильний подих, терплячість?

11 червня

Щебечуть птахи, пообідня пора; хочеться всього зразу — Сейму, лісу, «Бгаґавад-ґіти», Євангелія, іспанських містиків, кави, сигарети, полуниць; гублюся перед таким багатством можливостей, бо ж у роки подорожі не мав нічогісінько, крім незрадливого щоденника, у якому все більше і більше мріялося про оце літо повернення, літо чистоти, літо відшуканого русла і правильної слави Господа. Тиша, спека, легесенький вітерець, — і така ж, як цей вітерець, легенька, невидима, але відчутна усмішка, що перебігає серцем.

Добре поплававши, повернувся з Сейму; швидка течія знесла мене далеко вниз, за пішоходку; а тут, біля нашої хати, сьогодні розцвіли півонії, ніжно-рожеві і білосніжні, з тонким, святковим запахом; а ще зацвіли жовтогарячі лілії; як висловити це: швидку і чисту течію, в якій повільно, уже не поспішаючи, як учора, ти пливеш до протилежного берега, а потім назад; і це святкове, таке радісне цвітіння білосніжних, і ніжнорожевих, і жовтогарячих форм; а над нами — сяюче червневе небо з такими ж білосніжними, як квіти півонії, хмарами; а ще ці чисті пахощі повсюди — через них не хочеться повертатися до хати й книжок; хоча й хати, і книжок я теж дуже давно, майже ніколи, не мав. Усе вродило, — бачиш нарешті? Усе вродило і з кожним днем самостійно набуває саме тих, ідентичних твоїм мріям і надіям, обрисів, набуває обрисів обличчя, яке довго різьбили не щастя і сподівання на збавлення. Ти дивишся у дзеркальце, розчісуючись після купання, і переконуєшся, що це тільки твоє обличчя, з характерними зморшками біля очей і губ, — кожна з них надає твоєму обличчю своїстого виразу, і, дивлячись у дзеркальце на своє обличчя, на Сейм, на Батурин, на жовтий пісочок і зелені верби, знову розумієш і знову погоджуєшся з тим, що жоден попередній день дивовижної подорожі не був марним, не був безплідним, що кожна безсонна ніч, посаджена у твоїй свідомості, — вродила, мов яблуня, що треба було саме так — і не інакше. Погоджуєшся з Богом, і Він погоджується з тобою.

12 червня

Сьогодні півоній розпустилося ще більше, по суті, обидва кущі — рожевий і білий — повністю вкриті мініатюрними хмарками цвіту. Як зрадіє мама, коли побачить їх у суботу! Смішно, але у щоденнику все частіше з'являються окличні речення. Цієї ночі знову спав погано; найбільше бісить інерція, за якою продовжує працювати розум, призводячи спочатку до безсоння, а потім до важких снів; тепер треба вчитися ще й засинати, всьому на світі доводиться вчитися від початку.

Рідний труд на рідній землі… Але який труд рідний для мене? Вигадувати сюжети, писати навмання, шліфувати стиль, — як Флобер, Пруст і Набоков, — забувши про тих безталанних ексцентриків, які руйнували стиль або постмодерністично (слівце!) глузували з нього, пародіювали, самі імпотенти, нездатні створити, нездатні до важкої послідовної праці, — так, як я оце тепер, — або ж просто не покликані до письменництва, котрі схоплюють якісь марґінальні і нехарактерні його сторони; і чим є письменництво взагалі? Без сумніву, це також спосіб буття, як є спосіб буття музиканта, художника, кравця, лікаря тощо; але хіба Сервантес, Монтень, Ґете вели письменницький спосіб буття? І хіба Флобер не шукав собі роботи на старості літ, і хіба Монтень не був мером Бордо і так далі… Йдеться про безпосередній вихід на культуру у прямому розумінні слова — без посередників, про надійну комунікацію; реформаційні громади, Острозький центр, братства мали, окрім власних молитовних будинків, церков, бібліотек, ще й друкарні; пізніше були журнали, довкола яких гуртувалися і в яких друкувалися однодумці. Повинен існувати дуже простий механізм: пісня — гітара — сцена; книга — друкарня — розповсюдження тиражу; жахливе відчуження від безпосереднього виходу на культуру, типово совєтське явище, паралізувало весь літературний процес: брак паперу, брак коштів, — так можна до смерти чекати на папір, кошти, на осяяння, покликання, натхнення; а робити свою справу треба вже сьогодні, цілковито поринувши у неї, зіґнорувавши паліативи, посередників, сурогати. Подорож, коли все було тимчасовим, — житла, ліжка, жінки, заняття, заробітки, — закінчилась, я повернувся на свою рідну землю, до свого житла, до свого ліжка, до свого майбутнього; тимчасовість, хисткість і непевність уже не можна виправдати. Півонії, тюльпани і троянди не шукають посередників; коли приходить пора цвітіння, вони просто цвітуть, і цього нічим не замінити.

13 червня

Ну от, позаду перші два місяці свободи. Озираюся тепер і бачу, що пролетіли вони блискавично, хоча тоді, особливо у травні, здавалося, що час загус; докучали болячки, фобії, спогади — все те, що є необхідною складовою очищення. Вчора надвечір пішов до Сейму; вдягнувся тепліше; приходжу, а там ще купаються, хоч сонечко вже зайшло; поторкав воду — а вона тепла-тепла; і я не витримав, роздягнувся і довго плавав сам у Сеймі, сам у надвечір'ї, сам у собі; Сейм був таким же ласкавим, як тоді, у юній давності, так само пахла вода, так само пахли руки — рікою, ласкавою чистотою, справжнім життям; і я повертався вечірнім оболонням, усміхався і вражено питав себе: невже це я повертаюся ввечері, після купання в Сеймі, додому; невже це не сон? І це не був сон, а було пробудження, і пахли квіти акації. Як багато зробили люди, щоб задушити в мені оцю природну ліричність, оцю задушевність і м'якість річкової води; як прагнули вони зробити мене схожим на них — похмурим або галасливим, злим і жорстким; як же не бути мені серед них закутим і невдоволеним? Бо хіба можуть люди, тим більше ці, серед яких довелося жити під час подорожі, — хіба можуть люди бути такими, як Сейм, як вечірні луги, що над ними встає туман, як пахощі акації? Люди не можуть бути такими, принаймні я таких не зустрічав; а я можу бути таким, як Сейм, як легкий вечірній відсвіт на водах, і я хочу бути саме таким, бо таким я і є, бо такою є моя внутрішня природа, дарована Богом; і так само, як душа моя є часточкою Божої душі, так само є вона і часточкою Сейму, споконвічного для мене краєвиду, в якому я народився, як цілком природня для нього хмара у надвечір'ї, або молода верба над Сеймом, або стара верба над колишньою його притокою. Я звідси, я тут, а більше ніде мене немає і не може бути, як не може бути іншого Сейму, іншого Батурина, іншої Матіївки. «Теперь же я видел их не только воочию, не только вживе, а в естественном гармоническом взаимоотношении с их родимой средой. Мне кажется, что это острое и чем-то приятно волнующее ощущение экологического единства, столь хорошо знакомое современным натуралистам, есть новое или, по крайней мере, по-новому осознанное чувство и что только тут, по этой линии, парадоксально намечается возможность связать в синтез идею личности и идею общности». (В. Набоков, «Другие берега»).

15 червня

Мама приїхала; ходив зустрічати її до пішоходки, знайшов дуже гарну мушлю, але була вона вже заселена, тож довелося вдовольнитись однією стулкою скойки, перламутровою зсередини, кольору сеймової хвилі — ззовні. Потім збирав лисички у лісі, трохи заблукав, зорієнтувався за гулом автомашин від траси. Прийшов додому, відпочив, почистив гриби нам з мамою на обід; тим часом закінчилися сигарети. Чистив гриби, а сам нишком прислухався до якогось нового, малознайомого почуття, що зріє в серці; його можна назвати привітною, усміхненою байдужістю до людей, до їхніх суспільних проблем, до їхніх забобонів та обмежености. Це зовсім не та майже ненависть, яка з'явилася у мене після злощасного «Золотого гомону», але корені цього нового стану лежать там, у гострому відчутті своєї несхожости з поширеним типом людей; ні перед тим, ні згодом я не був кращим за них; але я був, мабуть, завжди іншим, інакшим. Чи це «Бгаґавад-ґіта» так діє на мене? Мабуть, усе вкупі; вчора, повертаючись із лісу, міряв кроками свою стежку Брахмана, яка так несподівано проявилася у лісі позавчора; вийшло приблизно півтори тисячі кроків; дивно, що ця випадкова, але дуже гарна стежка, навмання вибрана серед інших, привела мене з лісу до самісінької моєї хати, — якщо не звертати на жодне з її відгалужень. Я ще не встиг добре цьому здивуватися і добре осмислити це, як раптом, наче грім серед кімнати, пролунала думка: споконвіку цей куток села, де я народився, у Матіївці називають Індією. Індія?! І я розреготався, сам-один у хаті, увечері, голодний, втомлений, хвилину тому ще пригнічений і нещасливий, — Індія? стежка Брахмана? — і відголоски того веселого реготу ще й досі викликають у мене новий приступ сміху; так жартувати вміє тільки Бог. Мабуть, цей самий сміх перетворив і мою ненависть до людей на отаку незвичну привітну байдужість.

21 червня

Учорашня злива нарешті принесла переміну; стоїть тиха прохолодна погода, на тлі якої голоси півнів здаються яскравими спалахами. Навіть не віриться, що кілька днів поспіль це село смажилось у сонячному пеклі; таке враження, наче раптово вимкнули галасливу, неприємну музику. І настало велике полегшення. Тепер можна уважніше глянути всередину себе — і переконатися, що там/тут знову панує незрозумілий розгардіяш, наче після хамуватих гостей, коли жодна річ не знаходиться на визначеному для неї місці, а в немитих тарілках і горщиках із квітами безліч недопалків. Важко зітхнувши, розум-господар і душа-господиня заходяться порядкувати. Чомусь згадалася Леся Галатин, дружина Юрка Васьковича, у яких ми з Чубаєм жили в Мюнхені. Як ми йдемо вечірнім передріздвяним Марієнпляц, і біля однієї з яток вона пригощає мене гарячим червоним вином, і крапельки туману сідають на її гарну шубу, і зараз буде прощальна вечірка в «Авґустінері», а завтра мені їхати на Вкраїну далеку; таке раптове закінчення осени, пожовклого листя, італійських і грецьких ресторанів, блукань гарним і чужим містом, таке раптове і таке закономірне закінчення свята. Дивно навіть, як встигли очиститися ці спогади за сім місяців, якими зримими і живими стали вони. Цікаво, чи згадує про мене Леся, і якщо згадує, то як? Цікаво, чи зустрінемося ми з нею коли-небудь іще на цьому світі, «тоді, коли п'ять років перейде»? І чому раптом спалахнув саме цей спогад серед безлічі можливих, — у Матіївці, у червні, після зливи?